Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Ольга Герасим’юк: «Таких людей, як Опанас Сластіон, більше немає в цілому світі!»

Слово Просвіти, №24 за 2021 рік

Галина ДАЦЮК Коли почалася ця всепоглинаюча любов, що захопила своїм світлом, – ніби небо одкрила? Саме любов, бо без цієї “хімії” не вийшло б нічого путнього. Так, є певна офіційна дата – 2009 рік. Але то просто число, яке застовпило маячок часу. Мабуть, дорога до Сластіонових шкіл почалася все-таки “з абетки” про себе, про землю, на якій народилася, про людей, яких “божественний вітер” кинув на Полтавщину, – хто вони? А хто ти серед них? І вже проступає у спільній історії світлина тата, який, виходить, вчився у Сластіоновій школі. І раптом віднаходиш сполучні лінії – директора школи і свого діда – отамана Гонти та холодноярського героя, а для радянської влади – “бандитів”. І хочеться випрямити викривлену оптику, через яку багато літ витравлювали правду і пам’ять про справжніх людей, котрі будували і збирали все, що називалося Україною. Серед них Опанас Сластіон – найдостойніший, на її думку, більше таких немає. “Єдина людина, до якої у мене немає жодної претензії”, – каже. Якби мала достатньо часу, “для себе”, то, напевно, присвятила б його мамі і Сластіону. Дуже вже хочеться викласти пазли його історії у струнку споруду з баштою, з вишивкою “білим по білому” по чотирьох вуглах. Це має бути книжка, до якої по мачинці збирає матеріали про Сластіона, емоційно переживаючи його забуття і воскресіння. А пишучи сторінки з уяви, тим часом “горить” його спадщиною. Бо не можуть заростати хащами школи Лохвицького земства авторства Сластіона, в стилі українського модерну, шедеври національного, а то й світового значення. Бо на якій ще землі ви побачите подібні шестикутні вікна, які впускають світло з неба? У якій частині знайдете цегляне оздоблення у формі полтавської мережки та вишивки з альбомів Олени Пчілки і вежі зі шпилями, які видно аж з початку планети? Зібрала в кулак волю (бажання не займати), гукнула мобільну “гарячу” команду і спитала: “Чи справедливо, щоб Полтавщина асоціювалася у світі з галушкою, маючи на своїй землі український модерн Сластіона?” За цю справедливість вона готова працювати в поті чола, завжди і все життя. Заради Сластіона готова використати своє ім’я, якщо це допоможе: “Добрий день, мене звати Ольга Герасим’юк, хотіла б спитати про Сластіонову школу”. Часом допомагає. Очолюючи Національну Раду з питань телебачення і радіомовлення України, відома українська журналістка Ольга Герасим’юк взяла на себе ще один – громадський обов’язок – кураторство фантастичним проєктом “Школи Лохвицького земства”, поставивши на їх сторожі свою любов. Про шкільні сходи у хащах, мобільний телефон на цвинтарі, де спочиває Сластіон, зустрічі за океаном з Барб, яка колись “геть здуріла”, почувши бандуру; про висушену миргородську калюжу, столітні записи кобзарів на фонограф, вселюдські толоки, бої з мародерами, найзолотіше Опанасове серце і таємниці його життя Ольга Герасим’юк розповіла “Слову Просвіти”. То була золота година, яку переповідаю вам. Відчуйте між рядками наше серцебиття. Читайте на стор. 8–9 ЛІТЕРАТУРНІ ЛАБІРИНТИ 10-11 ШЕВЧЕНКІАНА 12-13

с. 8 · сторінка оригіналу ↗

Закінчення. Початок на стор. 1 2009 році в газеті “День”, яку читала і з якою дружила, вона натрапила на статтю Георгія Шибанова, прецікавого мистецтвознавця і краєзнавця, у якій він писав, що є на Полтавщині повно неземної краси шкіл унікальної архітектури. Георгій жив поруч, у Чорнухах, звідки і Сковорода пішов у світ. Як таке може бути, щоб у тісному полтавському світі, де прожила (до університету) все життя, вона ніколи не чула про Сластіонові школи? Зачепило! А час тоді був “дореволюційний”, не надто розкутий, наша спадщина лежала похована по скринях. Вона – народна депутатка Верховної Ради України 6-го скликання. Її помічницею була Віра Іванівна Отрошко, яка “дісталася” від пані Ярослави Стецько, – чудова вчителька математики, котра безкорисливо навчала дітей і ніколи навіть цукерки не взяла в подарунок. Разом із пані Вірою вони написали десятки листів і відправили по різних селах Полтавщини, де могли б бути, як писалося в статті, унікальні Сластіонові школи. “Це правда?”, – питали в листах. Відповіли по-різному: хтось не знав, хтось не чув, хтось відписався. Зробили наступний крок – обрали шість славетних архітекторок і архітекторів України, серед них пані Скорик, і написали їм листи з єдиним запитанням: “Чи правда, що споруди унікальні і становлять собою культурну цінність?”. Серед неконкретних і розмитих відповідей раптом зблиснула надія. Писала архітекторка професорка Зоя Василівна Мойсеєнко, дружина архітектора Віктора Чепелика: “Дівчатонька, дорогі, це унікальне явище, займіться, будь ласка, зробіть щось!” Цей лист сильно надихнув. І знову почалася робота. Пані Ольга написала прем’єр-міністрові! Звідти лист спустили на Міністерство культури, Мінкульт – на область, в області сказали, що досліджувати це явище нема можливості – ні грошей, ні охочих! Тим більше, що тоді вони працювали над фотоальбомом для президента Януковича. І, власне кажучи, крапка. Ольга відклала папку з листуванням до кращих часів. І лежала вона в шухляді аж до Революції Гідності. Але і тоді, і тепер Сластіонові школи не дають ні спати, ні їсти. Не може спокійно думати про них, коли іде дощ чи падає сніг. Бо плечима відчуває, як щуляться від негоди будівлі українського модерну, з яких люди познімали дахи. Не витримують, бідаки, падають… “Мені хотілося б повідомити про наш проєкт більш оптимістично, але совість не дозволяє”. На сьогодні за проєктом “Школи Лохвицького земства” знайдено 53 будівлі, а вони все відкриваються. Якось Максим Іванов був у Куріньці, на Полтавщині, звідки прислав фото: “Подивися, яка прекрасна споруда!” І вона впізнає Сластіонову школу. Зібралися на вихідні, сіли в авто і поїхали на Полтавщину. Вони об’їздили тоді за рік села і поля, облазили кущі і хащі, продираючи для світу Сластіонову красу. Територію Лохвицького земства – це Полтавщина, трошки Чернігівщини та Сумщини, – вона освоювала з друзями “по-пластунськи”. У Полтаві зустріла цікавого дослідника Віталія Ханка, який сердечно поділився зібраним про школи матеріалом. Навгад об’їжджали усе, знаючи, що шкіл нібито набудовано від 70 до 100. Споруди збереглися в різному стані – якась жива, якась у руїнах. Шукаючи, зверталися до людей з постійним запитанням: “Не знаєте, десь тут мала бути столітня школа?”. “Осьо, їдьмо, я вам покажу!” “У Шмиглях школи ми не побачили, лише фундамент у лісі стоїть. Над цим видовищем просто ридаєш”. Відтоді багато копирсалася в книжках і архівах, щось познаходила. Максим Іванов опановував музеї, записував, відшукував. Трапляються столітньої давності публікації, бо на початку ХІХ століття преса Російської імперії писала про Сластіонові школи. Як не як, а це частина земської реформи – державна справа. Але в цій справі найбільше захоплюють Школа у Харсіках дивовижні люди. Леся Українка, Олена Пчілка, Опанас Сластіон, Дмитро Яворницький, Микола Лисенко – ця плеяда, чудові друзі, – вхопилися за реформу, проштовхуючи під неї українство. Саме ця “компанія” наполягла на Сластіонових проєктах, “продавивши”, як тепер кажуть, через земство український модерн. “На мою думку, школи – одне з найцікавіших у внеску Сластіона в українство, хоча важко перечислити усі його справи. Принаймні, школи так чи сяк не загинули фізично, як це сталося з його іншими геніальними зібраннями, архівами, художніми роботами”. Він навчався у славетних кобзарів, яких вже тоді нищили. З Лесею Українкою їздили по Україні, записуючи бандуристів на фонограф. Коли влада заборонила, вони привозили кобзарів до себе, в Миргород, і там їх записували. Опанас і сам створив у Миргороді кобзарську школу! У його листах проступають жалі, що гине українська спадщина. Він ще тоді це розумів і з усіх сил намагався її вхопити і затримати, зібравши величезну колекцію українських старожитностей. “Натрапила на зворушливі рядки у листах, у яких він обіцяє зробити друзям що завгодно, нічого за це не потребуючи, “лише пришли мені шапку старовинну, яку бачив у тебе”. Він безмежно любив Шевченка. Був одним із перших його ілюстраторів. Його ілюстрації до “Гайдамак” унікальні. “Нещодавно в Одесі на аукціоні я купила дуже давні листівки зі Сластіоновими ілюстраціями, на одній навіть є напис українською мовою: “Щирого брата по неньці Україні вітаю з Новим роком!” Це в ті часи!” Листівка – безперечно, експонат для Музею, бо пані Ольга у себе такі артефакти не затримує. Вона дуже хоче зробити Музей. Колись, об’їжджаючи села, кинула клич: “Хто хотів би прихистити у школі Сластіона Музей його імені?” Усі хотіли, кажучи наввипередки: “У нас краще, у нас краще!” Між тим, Сластіон колись сам подбав про музей. Тривалий час навчаючись у Петербурзі, був другом і соратником передвижників, входив у найвище коло тодішньої творчої еліти, далі, заробляючи на життя, працював у воєнному товаристві в Петербурзі. Був улюбленцем і товаришем Рєпіна. Возив у Петербург кобзарів, де вони, напевно ж, співали про “ляха й москаля”. Скористався роботою в товаристві, щоби вивчити козацькі військові строї. Коли завершив роботу і приїхав до Миргорода, на Полтавщину, то все у нього було готове для музею українства. І він створив його, віддавши все, що назбирав. Але трагічна доля – його і спадщини. У страшному часі майже все воно загинуло. Колекцію вишивок повінь залила. Картини перевозив – щось подібне сталося. Коли років п’ять тому вони приїхали до миргородського краєзнавчого музею, пані Ольга щез порога спитала: “А що у вас є Сластіонове?” Подивилися на гостей без особливої довіри, але відповіли чемно і обнадійливо: “Здається, щось є”. Завели в комірчину з усілякою всячиною. “Дивлюся, крісло стоїть, питаю: “А що це за крісло?”. “Так це ж Сластіонове”, – кажуть. “Як?” Опанас Сластіон “У скрині теж, мабуть, щось його лежить, бо після смерті приносили”. Відчинили – а там тканні речі з його хати”. Максим Іванов знайшов на полиці шкіряний портфель. “Це теж Сластіона!” – кажуть. “А що там всередині?” – “Ми не знаємо!” На сторінці у Фейсбуці вони виставили фотографії всього, що тоді знайшли, хоча Опанасових речей збереглося обмаль. Нещодавно Миргородському музеєві присвоєно ім’я Сластіона. Звитяжні люди, які тут працюють, створили кімнату Сластіона. Усі подаровані і збережені речі зібрали в постійно діючу експозицію. Але мало інформації про нього і багато таємниць. Відомо, що останні роки Сластіон прожив у миргородській квартирі разом із доктором Зубковським. Швидше за все, більшовики їх “ущільнили”, коли вирішувалося “квартирне питання”. Зубковський – це той доктор, що відкрив миргородські мінеральні джерела, обґрунтувавши, що миргородська вода за якістю – не згірш знаменитих європейських, якими панство лікується. Був він тоді знаним у вищих верствах – і скористався цим, щоби “пробити” проєкт курорту, а перед тим разом із Сластіоном осушили за спеціальною технологією знамениту миргородську калюжу. У страшному 33-му Опанас Сластіон помер, де поділися його діти та хвора дружина – невідомо. У перший приїзд до Миргорода вони відшукали могилу Сластіона. Про неї, звісно знали, але вони звернули увагу. Блукаючи по кладовищу і розпитуючи людей, раптом побачили на дереві телефон: “Коли щось треба, дзвоніть!” “На дзвінок відгукнувся чоловік, як виявилося, директор кладовища. “Вже їду!” Примчався до нас на велосипеді, провів на місце, де Сластіон спочиває, в одній могилі з Зубковським”. Сказав: “От я тепер знатиму, хто ці люди – і тепер тут завжди буде якнайкращий порядок!” А чи хтось є на світі зі Сластіонової родини? Кинулася на пошуки хоч би якогось сліду. Анатолій Ізотов, який зараз Одесу реставрує, водній з мандрівок інтернетом натрапив на адресу американську пошти, нібито пов’язаної з ім’ям Сластіона. “Отут промайнуло”! Стала писати, не знаючи імен. І раптом відгукується людина: “Ви питали про Сластіона?” “Так, питала”. “А чого вам треба?”, – цікавиться обережно. Мабуть, звикли, що часом українці, коли віднайдуть когось за кордоном, то одразу – “дайте не минайте”. Вона написала їй лист з єдиним проханням зустрітися, бо зрозуміла, що натрапила на слід родини. “Нічогісінько мені від вас не треба. Навпаки, я вам щось привезу, покажу і щось розповім”. У Денвері пані Ольга зупинилася у подруги Наталки Федущак, що їй дуже допомогло зустрітися з невісткою Сластіонового сина Юрка – Барб Завадович. “Української крові у Барб ні краплини, англомовна людина, але, здається, справжнішої українки, ніж вона, я не зустрічала”. Ця жінка не просто прийняла українство, вона себе в ньому відчула. Колись почувши, як грає бандура, просто “зійшла з розуму”, бо сама музикантка, скрипалька, ще й математикиня, до речі. Почула бандуру, знайшла її і сама навчилася грати. Вона співала пані Ользі своїм потрясаючим голосом чудові українські пісні, причому київські. Цей запис пізніше звучав у музеї в Миргороді на одному зі спеціальних “сластіонівських зібрань”. Співала Барб прекрасною українською мовою, але жодного слова не розуміла, про що виводила. Старанно завчила слова! (Тоді жу музеї місцева співачка заспівала пісню, яку написав син Сластіона Юрко – це вперше ці слова зазвучали на батьківщині, вони й написані були як послання на випадок, якщо його хтось знайде…). На зустріч Барб привела свого сина Марка – праонука Опанаса Сластіона, якого кличуть по-українськи – МаркО, з наголосом на останній склад. Праонуку звати Наталка. Вони говорять прекрасною українською. Це діти прийомного сина Юрка Сластіона, виховані в українстві. У Денвері, в штаті Колорадо. На наступну зустріч, в Ольжиної подруги, Барб привезла показати свитку і віночок своєї свекрухи, привезла все, що зберегла українського. Сказала: “Боже мій, мені тепер 72, і я знаю, що мені треба почати жити наново і жити дуже довго, бо я ніколи не думала, що я, як українка, десь знадоблюся”. Вона навіть намагалася кілька слів сказати по-українськи. Барб Завадович (прізвище першої дружини пана Юрка) – це окрема історія. Ми знайшли і Юрка Сластіона, але на цвинтарі… Барб зі свекром, Юрком Сластіоном, сином Опанаса

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин