Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Писані староукраїнською мовою ділові документи XV—XVIII століть не існували відрубно і не зникли безслідно”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Іван Франко: поет обов’язку і болю Рефлексії небайдужого читача Петро Шкраб’юк. Буття у двох світах. – Львів: Растр-7, 2021. – 352 с.

Слово Просвіти, №24 за 2021 рік

Богдан ДЯЧИШИН, лавреат премії ім. Івана Огієнка, доктор філософії, доцент Ця книга охоплює широке коло проблем людської екзистенції. В анотації до неї, зокрема, зазначено: “Він (тобто автор. – Б. Д.) осмислює теми, які досі в українському письменстві не звучали, не обговорювалися, хоча хвилюють багатьох, насамперед людей мислячих”. У світлі (а точніше – в “пітьмі”) публікації Ганни Черкаської на Фейсбуці від 10 квітня 2021 року “Ні кохання, ні дружби не зазнала Ольга Франко” хочеться звернути увагу на розділи “Іван Франко та його “Похорон””, “Пригоди в Ліпіку” та “Помста духів”. Почну з того, що Бог існує у ВІЧНОСТІ, а не в часі, і Він є субстанцією вічності Духу (душі). “… і Дух Божий ширяв над поверхнею води” (Буття 1:2). Бог віч ний. Отже, вічна й душа. Не буду зупинятися на визначенні слів “дух душа” – про це я детально описав у своїй книжці есеїв “Пережите перечитане” (К.: Ярославів Вал, 2016. – 264 с.). Дух – невидима енергія ідеального вакууму, з допомогою якої Бог, Сам нею будучи, усе створив і творить. Крихточку цього духу Бог дарує людині (можливо, він формується при зачатті з елементів чоловічого і жіночого начал життя), який вона впродовж життя має змогу посилювати (духовна, душевна людина і навпаки), і він є гарантією вічного життя (Книга Екклезіяста 12:7). Роздумуючи про це, не можна заперечувати існування злих духів. Для Бога не існує спрощеного поділу на добро і зло. Пригадується один із трьох законів діалектики “Закон єдності й боротьби протилежностей”. Словники подають таке його тлумачення: “Немає протилежностей без їхньої єдності, не має єдності без протилежностей. Єдність протилежностей відносно тимчасова, боротьба протилежностей абсолютна”... Боротьба протилежностей АБСОЛЮТ НА, і це та боротьба, яку вів Іван Франко зі злими духами впродовж останніх дев’яти років свого земного життя. Та й кожній людині доводиться провадити таку боротьбу. Андрій Содомора стверджує, що в “Безмежнеє поле…” Іван Франко – це поет болю й спротиву (Андрій Содомора. Шевченків садок і Франкове поле. Спроба прочитання. – Львів: Апріорі, 2014. – 104 с.). Я ж у задумі й ностальгії, тамуючи біль пам’яті (якого неможливо заховати й оминути), читаю перечитую “Франкове поле”. Безмежнеє поле – як нескінченний біль. Франко, шукаючи виходу з надскладної буттєвої ситуації, бачить себе в образі вершника. Але тут – голос Горація: “…й за вершником сидить чорна журба”… Вихором летить по полю, по житейському безконеччю, а перед ним – сухо діл, море, небо, яким байдуже до його зболеного, однак нескореного духу. Він прагне волі у безмежному просторі, щоб життя не сковувало, не гнітило свободу дій тягарем буденного обов’язку; це порив людського спротиву – мудрість і відвага думок бунтує проти незбагненних і незрозумілих рамок існування... Чи ж не мучать і не дають спокою поетові ці ж думки в поемі “Похорон”? Поема була опублікована в 1899 році, коли поет ще був фізично і психічно здоровим, але “…дзвіночки перестороги вже теленькали”. Хоча в тексті поеми Іван Франко порушує не тільки особис тістні проблеми життя. Він боляче переживав за Україну, долю українців, і в його геніальному розумі постійно боролися думки нерозуміння логіки поведінки народу. Зацитую фрагмент “Епілогу” поеми: Чом рідний стяг не тягне їх до свого? Чом працювать на рідній ниві – стид, Але не стид у наймах у чужого? І чом на рідній ниві вид: Безладдя, зависть, і пиха пустая, І служба ворогу, що з нас ще й кпить? Ці рядки – мовби про наше сьогодення: в них розпач і безсилля щось змінити, що й стало причиною початку погіршення духовного і фізичного здоров’я поета. Зацитую ще одну думку Андрія Содомори, яка є мірилом подвижницької праці поета: “Скутий ланцюгами обов’язку, ступав до свого народу, зі своїм народом, прорубував шлях для свого народу; бо ж не екзотичні видива, не щось особисте, а щастя простого люду були найсвітлішою мрією поета. Та чи не надто високу ціну сплачено за ті кроки, за те самозречення?.. І тут, насамкінець, чуємо ще один, тим разом – Прометеїв голос: “О Прометею! Варто?! / – Варто! – / так він сказав мені з за хмар” (Ліна Костенко, “Вітри гули віолончеллю, писали пальми акварель”). У 1908 році Франко, знесилений від двотижневого нападу мігрені, звернувся до лікаря. Помилковий діагноз (запалення нирок) спричинився до того, що від виписаних ліків Франко відчув нестерпний біль у лівій руці. Той же лікар (д р Лев Коссак) пора див поїхати в санаторій до Хорватії (м. Ліпік). Там, на жаль, не лікували нирок, тож Франко від надміру випитої мінеральної води, “…ночами попадав в гарячку і безсонність”. Його мучать злі духи. Покійний Драгоманов диктує йому свою волю і запозиває на суд: “Франко листувався з Драгомановим, і той часто, здебільшого невиправдано, критикував поета…”. Після смерті Драгоманова Франко 15 липня 1906 року виступив перед студентами з критичною лекцією (т. 45, с. 438), згодом опублікувавши в “Літературно науковому віснику” реферат (т. 35, кн. 8, с. 226–240). У Ліпіку “пошта духів” від Драгоманова почала діяти з великою силою: він докоряв Франкові, що “…його положення на тім світі дуже прикре…” і то через нього. Ці по дії Іван Франко описав особисто в “Історії моєї хвороби” (т. 54, с. 776–782). Всього неможливо переповісти – солона й гірка сльоза падає на папір, а від пережитого Франком серце стискає біль. Злі духи покійного Драгоманова “під загрозою Божого грому” погнали його з теплого приміщення в од ній сорочці в болотяну калабаню: “Тут я, оглушений усією отсею страшною сценою, під дощем і холодними вітром, біля великої калюжі просидів до десятої години ранку…”. Поета знайшов знайомий жандарм, і того самого дня Франко з сином Тарасом виїхали до Львова, де він зніс нелюдські тор тури, перебуваючи три місяці в психлікарні. Про ті тортури важко писати – кожен охочий хай сам почитає про це в книжці Петра Шкраб’юка. Петро Шкраб’юк стверджує (і так воно, мабуть, є), що Франко усвідомлював переслідування злими, ворожими духами: “…крім найрізніших способів мучення моїх рук, переслідували мене і переслідують досі ненастанним криком, що не перестає ані на хвилю, ані вдень, ані вночі” (Т. 50, с. 386). Важко уявити, яке це було жахіття. І воно тривало дев’ять виснажливих літ”. Саме з позиції осмислення цих особливих обставин слід аналізувати хрести й труди Івана Франка на нелегкому полі його життя. Ганна Черкаська, на мою думку, однобічно описує неоднозначні події в його родині. Бузини вже нема, а “бузинівщина” процвітає і далі. І я, на жаль, попався на цей гачок без “наживки”: втратив сон, снилися кошмари, “впав” у депресію… У мене, як небайдужого читача й великого пошановувача нашого генія, виникає запитання. Чому з цього приводу мовчать науковці Львівського національного університету імені Івана Франка, Інституту Івана Франка та національного літературно меморіального музею Івана Франка? Я запитав про це знайомого науковця однієї зі згаданих установ. Проте він мовчить по сей день! Чому? P. S. Петро Шкраб’юк – док' тор історичних наук, старший на' уковий співробітник відділу укра' їнської літератури Інституту ук' раїнознавства ім. Івана Крип’яке' вича НАН України, член НСЖУ, НСПУ, автор понад 30 книжок по' езії та прози (серед них – Попід Золоті Ворота: шість елегій про родину Калинців. – Львів: Сполом, 2018. – 528 с.), а також понад 400 літературних, літературно'кри' тичних і наукових публікацій у пе' ріодиці, збірниках, антологіях.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин