Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана “Щоб знать людей, то треба пожить з ними”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Шевченкові знайомі, не згадані ним (12 нових прізвищ до “Шевченківської енциклопедії”)

Слово Просвіти, №24 за 2021 рік

Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения”” (лютий 1860 р.): “…Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини. Але я не маю духу входити у всі її подробиці”. У новій статті Володимир Мельниченко пропонує представити в “Шевченківській енциклопедії” постаті поетових знайомих, яких він не згадував у листуванні та Щоденнику. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Дезарно Август Осипович (Десарно Август-Жозеф) (1788–1840) – художник баталіст, гравер і літограф, академік Петербурзької Академії мистецтв (1827). Народився у Франції, брав участь у наполеонівських походах 1812 р., його було поранено й взято в полон. До кінця життя залишився в Росії. Звання академіка А. О. Дезарно отримав за картину, де було зображено саме ту сутичку росіян із французами, в якій його полонили. Твір використано у створенні панорами “Бородінська битва”. Деякі картини А. О. Дезарно присвятив зображенню костюмів російських гвардійських полків. До художника прихильно ставилися Олександр І і Микола І. Нічого спільного з долею Шевченка! Втім, обидва, хоч і в різний час, були академіками Академії мистецтв, а найголовніше – брали участь в ілюструванні 2 го тому книжкової серії “Сто русских литера торов”... У жовтні 1839 р. в російському громадсько політичному та літературному журналі “Сын отечества”, що виходив у Петербурзі, побачила світ стаття “Литера турные известия” (без підпису), в якій сповіщалося про передплату на згаданий 2 й том і називалися прізвища художників ілюстраторів: “Картинки превосход ны, они рисованы… К. П. Брюлловым, А. П. Сапожниковым, графом Ф. П. Тол стым, А. П. Брюлловым и г ми Зеленцо вым, Дезарно и Шевченко”1. У 2 му томі, який вийшов у 1841 р., Шевченко виконав малюнок “Католицький чернець” (не пізніше 12 лютого 1839 р., відомий за гравюрою) до повісті російського письменника М. І. Надєждіна “Сила волі. Спогад мандрівника”. Про М. І. Надєждіна вміщено замітку в “Шевченківській енциклопедії”, доцільно, на мою думку, коротко згадати й про художника, названого поруч із Шевченком. Тим більше, що всі публікації про вихід у світ і продаж 2 го тому видання “Сто русских литераторов” обов’язково згадували художників Шевченка і Дезарно. У липні 1841 р. “Художественная газета”, зокрема, зазначала, що поруч із відомими художниками К. П. Брюлловим, Ф. П. Толстим, “гг. Дезарно... и Шевченко также вышли довольно счастливо из опасного соперни чества”2. Наостанок нагадаю, що шовініст В. Г. Бєлінський, який якраз улітку 1841 р. переконував своїх читачів у тому, що “тепер уже немає малоросійської мови, а є обласне малоросійське наріччя”, а через рік заявив, що “Гайдамаки” нібито “незрозумілі простому народу”, відзначився дешевою полум’яністю і в оцінці згаданого Шевченкового малюнка в “Отечественных записках” (липень 1841 р.): “Картинка, приложенная к повести г. Надеждина, плоха...” Проте редактор часопису А. О. Краєвський власноручно змінив оцінку на протилежну: “Картинка, приложенная к повести г. Надежди на, хороша...” Видатний приклад історично точного редагування! Демич Василь Федорович (1858–1930) – родом із Чернігівщини, виходець із селян. Доктор медицини, етнограф, рідний племінник Шевченкового знайомого, землеміра Д. П. Демича (1824–1891), спогади якого записав і опублікував у журналі “Русская старина” (1891, кн. 5) під назвою “Тарас Григорович Шевченко. До його біографії. 1847 р.”. Закінчив Дерптський університет, у 1888 р. захистив там докторську дисертацію. З 1896 р. на військово медичній службі в російській армії. Йому належать фундаментальні дослідження народної медицини. З початком Першої світової війни очолював один із шпиталів у Києві. За радянських часів завідував диспансером у Трипіллі. Похований у Києві на Лук’янівському кладовищі. Науковий підхід до інформації про персон, які записали й опублікували спогади Шевченкових знайомих, продемонстровано в “Шевченківський енциклопедії” (Т. 2) на прикладі російського журналіста Г. П. Дем’янова, який зберіг для нащадків спогади про поета його приятеля К. А. Шрейдерса. Про них обох є статті в енциклопедії. Так само необхідно вчинити з інформацією про В. Ф. Демича – розмістити поряд із інформацією про Д. П. Демича. Званцов Костянтин Іванович (1823–1890) – російський музикознавець, музичний і театральний критик. У 1846 р. закінчив історико філологічний факультет Петербурзького університету. Сучасники відзначали фаховість, точність і дотепність його статей, які друкувалися в “Музыкальном и театральном вестнике”, “Сыне Отечества” та ін. Переклав російською мовою лібрето опер Р. Вагнера “Тангейзер” і “Лоенгрін”, а також оперу В. А. Моцарта “Дон Жуан”. Автор кількох лібрето і музичних творів. Здається, перше віртуальне перетинання К. І. Званцова з Шевченком знаходимо серед їхніх підписів у колективних листах (грудень 1858 р.) петербурзької громадськості з проханням дозволити трагіку Ай рі Олдріджу продовжити виступи на російській сцені. П. В. Жур відслідкував записи К. І. Зван цова в щоденнику (зберігається у відділі рукописів Російської національної бібліотеки в Петербурзі – Ф. 1045). Зокрема, той зафіксував 29 січня 1860 р. вихід у світ першого тому творів О. С. Пушкіна і “Кобзаря” Шевченка. Особливу цінність має його запис від 22 лютого 1860 р. про зустріч за чаєм з Шевченком, композитором О. М. Сєровим, мистецтвознавцем А. І. Сомовим. Якщо врахувати, що ці відомі діячі культури не входили до кола Шевченкових знайомих, очевидно, зустріч влаштував К. І. Званцов. Тим більше, що він добре знав О. М. Сєрова, навіть опублікував у 1880 р. спогади про нього в “Русской старине”. Утім невідомо, коли К. І. Званцов сам познайомився з Шевченком, можливо, що й того дня. Але з щоденника К. І. Званцова відомо й про іншу зустріч у такому товаристві – 3 червня 1860 р. він записав: “К обеду Сомов, Языков, Шевченко… Страшный спор о политике и обществе”. Важко сказати, що стало причиною такого спору, втім, цілком можливо, хтось із присутніх міг зачепити національні, соціально політичні переконання Шевченка. Цікаво, що 10 вересня 1860 р. К. І. Зван цов записав у щоденнику вірш Шевченка “Ой по горі роман цвіте…” в польському перекладі Л. Совінського під назвою “Pi onska” (z Szewczenki). Нарешті, запис 1 березня 1861 р.: “Среда. Снег. Шевченко умер 26 февраля от водяной. Метель, 4о мор[оза]”. Кларк Василь Іванович (1865–?) – російський журналіст, літератор, у травні 1892 р. записав спогади студента Університету Св. Володимира (1845–1849 рр.), викладача історії та географії астраханської гімназії (з 1850 р.) І. П. Клопотовського (1823–?), який познайомився з Шевченком 15 серпня 1857 р. в Астрахані. І. П. Клопотовський залишив записи в Шевченковому Щоденнику 15 і 16 серпня, а поет написав йому листа 6 листопада 1857 р. із Нижнього Новгорода. В. І. Кларк брав участь у народницьких гуртках 1880 х рр. У 1881 р. вступив до Казанського університету, був виключений за участь у студентських заворушеннях. У 1887 р. висланий до Нижнього Новгорода під нагляд поліції. Взимку 1889–1890 рр. у нього на квартирі жив Максим Горький. 1891 р. переїхав до Астрахані, де вже побував 1886 го, коли в місті після повернення з Сибіру жив М. Г. Чернишевський. Перебуваючи під поліцейським наглядом, спів працював у місцевих газетах, а спогади І. П. Клопотовського про Шевченка записав у травні 1892 р. і опублікував у журналі “Русская старина” (Петербург) 1896 р. з нагоди 35 річчя з часу смерті поета. У виданні “Спогади про Тараса Шевченка” стаття В. І. Кларка сусідить із уже згаданою публікацією Г. П. Дем’янова, який у 1893 р. надрукував записані ним спогади Шевченкового знайомого К. А. Шрейдерса. Відмінність у тому, що про Г. П. Дем’янова є замітка в “Шевченківській енциклопедії”, а про В. І. Кларка – немає. Це треба виправити. Кулак Василь Васильович (1820–?) – дворовий селянин у маєтку помічника куратора Київської шкільної округи М. В. Юзефовича, його слуга. Родом із села Сотниківни Пирятинського повіту Полтавської губернії (тепер – Яготинського району Київської області). Український археолог і громадсько культурний діяч В. А. Беренштам залишив цікаві спогади, вперше опубліковані у 1900 р. в журналі “Киевская старина”: “Покійний В. М. Юзефович у 1863 р. розповідав мені, що Тарас Григорович був у великій дружбі з Василем, слугою його батька М. В. Юзефовича. В роки, що передували засланню 1847 р., Шевченко разом з Костомаровим і Кулішем був бажаним гостем у салоні М. В. Юзефовича і в його кабінеті помічника попечителя Київського учбового округу. Часто буваючи тут на запрошення, Шевченко познайомився і подружився з Василем, і от він почав відвідувати останнього, проводив з ним у передпокої цілі години, немало шокуючи цим “панів”. Іноді, йдучи на запрошення до останніх, він у передпокої вступав у розмову з Василем, бесіда затягувалась, і Шевченко надто пізно з’являвся до вітальні. Про це знайомство Шевченко не забув і під час тривалої мимовільної відсутності: після повернення із заслання, він, будучи в Києві, не зробив жодного візиту Юзефовичу, але з Василем відновив знайомство, відвідав його і запросив до себе...”3. Прізвище Шевченкового знайомого встановив П. В. Жур, який слушно зауважив, що “слуга Юзефовича був для поета цікавішим, як людина непересічного розуму і характеру”4. Разючий приклад ментального потягу Тараса Григоровича до простолюду – справжньої солі землі української, постійної поетової потреби спілкуватися саме з ними... Ще раз нагадаю сердечно Шевченкове: “Щоб знать людей, то треба пожить з ними”. Левченко Іван П. (роки життя невідомі) – український поет, знайомий Шевченка. Найперше відомий у шевченкознавстві з запису в реєстрі Петербурзького цензурного комітету про рукопис “Кобзаря”, який саме він отримав 7 березня 1840 р.: “Кобзарь, малороссийские песни и стихотворения... Получил Иван Левченко”5 (Підпис Левченка). Свого часу знаний шевченкознавець Є. П. Кирилюк зазначив: “Ті факти, що в цензуру здавав “Кобзар” Гребінка, а забирав І. Левченко, можуть бути пояснені тим, що друзі поета просто виручали його в таких ситуаціях, у яких він був ще недосвідченим”. Прізвища Івана Левченка і Тараса Шевченка з’явилися разом у 1843 р. в другій частині українського літературно художнього збірника “Молодик”, який ви давав у 1843–1844 рр. І. Є. Бецький за сприяння Г. Ф. Квітки Основ’яненка, М. І. Костомарова та ін. У згаданому збірнику було вміщено три Шевченкових поезії (не підряд, а в різних місцях альманаха): “Думка” (“Тяжко важко в світі жити…”; “Н. Маркевичу”; “Утоплена” Балада). І. П. Левченко опублікував вірш “Ранок осінній”. У рецензії на збірник в петербурзькому журналі “Маяк”, авторами якої були С. А. Бурачок і К. М. Сементовський, його було згадано в іронічному ключі: “Ранок осінній”, И. Левченко. Сквозь ману утреннего тумана рисовались поэту “незвичайниє види” – пышные города, благовонные нивы... Туман розійшовся; нічого нема... У г. Левченка: Туман пацирками сідими навис... и проч. Кто следит за ходом малороссийской письменности, тот заметил, конечно, что с некоторого времени значительно увеличи лось число пишущих по малороссийски стихами; и однако же никто почти из них, должно сознаться, не заботится о чистоте, правильности, благородстве языка в своих произведениях... Примеров художественной обработки языка нечего искать далеко, они пред глазами: Артемовский Гулак, Шевченко – вот у кого должно изучать гармонию, силу и прелесть стиха”6. Цікаво, що відразу після поезії І. П. Левченка вміщено чотирирядковий вірш професора Московського університету О. М. Бодянського, написаний ще в студентському 1832 р., під назвою “Кирилові Козуму”, присвячений останньому українському гетьману К. Г. Розумовському. Називаючи титули й праці знаного українця О. М. Бодянського, відомий літературознавець І. Л. Михайлин (1953–2017) у праці (підручнику) з української журналістики зауважив: “Про особу другого (І. П. Левченка. — В. М.) важко сказати щось певне. А втім, опубліковані ними вірші були не великі за розміром і підстави для поважної розмови про участь цих авторів в альманасі не дають”7. Отже, не занурюючись в поезію І. П. Левченка, зазначимо, що насправді він увійшов у літературознавство причетністю до Шевченка, особливо, рукопис ним “Кобзарем” 1861, який йому належав. Починаючи з раннього твору поета – балади “Причинна” (1837), шевченкознавці показують, як Шевченків “Кобзар” поширювався у рукописних списках. Скажімо, зазначено про поему “Тарасова ніч” (1840): “З “Кобзаря” 1860 її переписано (з довільно введеним епіграфом з Псалтиря: “И положил я, яко коло, яко трость пред лицем ветра”) до рукописного “Кобзаря” 1861, що належав І. П. Левченкові”8. Щодо поеми “Катерина” (1838–1839) маємо таку важливу інформацію: “Найраніший відомий текст – фрагменти (загальним обсягом 70 рядків), відкинуті Шевченком, очевидно, під час підготовки поеми до друку і переписані з невідомого джерела, які містяться у списку невідомою рукою в рукописному “Кобзарі” (1861), що належав І. П. Левченку”9. Коментуючи поему “Неофіти” (1857), літературознавці

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин