Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Гість редакції · “Ми, актори, коли відкриваємо будь-яку п’єсу, то шукаємо в ній справжнє”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

ВВооллооддииммиирр Н НІІККО ОЛ ЛААЄЄН НККО О:: “Ніколи не треба стояти на місці”

Слово Просвіти, №24 за 2021 рік

– Розкажіть, будь ласка, про Вашу нову роботу. – Борис – темна сила, яка не дає головному персонажу Савелію робити свою справу, реалізувати себе. Це та сила, яка з’являється на шляху у багатьох людей, коли ті беруться за якусь серйозну справу. Згадаймо самого автора книжки “Ідеальний шторм” Віталія Скоцика, якому теж заважали на початку становлення його кар’єри. Часто собі кажу, що ніколи не треба стояти на місці. Роль Бориса цікава саме тим, що дозволяє рухатися. Вистава створювалася паралельно з п’єсою, Богдан писав на ходу. У процесі репетицій народжувалися мізансцени, образи. На мою думку, треба ще попрацювати над самою п’єсою, загострити конфліктну зону. — Це вже не перший Ваш досвід співпраці з режисером і драматургом Богданом Гнатюком, Ви також граєте у виставі “Украдена краса”, що йде у Київській академічній майстерні театрального мистецтва “Сузір’я”. — Взяти участь у цьому проєкті мені запропонував актор і мій друг Анатолій Гнатюк, це детектив. Зізнаюся, що ця п’єса не відразу мені “зайшла”. Та Анатолій все ж запросив на репетицію, де зібрався досить цікавий колектив. Із самим театром “Сузір’я” у мене пов’язані давні спогади: 1996 року грав у виставі, яку поставив Ігор Тихомиров. Добре знайомий і з художнім керівником театру Олексієм Кужельним. Почали працювати. У Богдана Гнатюка велика віра в те, що актор усе зробить. Коли бачить, що рухаємося “не туди”, відразу пропонує пошукати інші підходи. Він знає, чого хоче, і знаходить золоту середину, яка подобається всім: режисеру, актору і, зрештою, глядачам. — Повернімося до Вашої юності. До театрального інституту (нині Національний університет театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого) Ви вступили з другого разу... — У 1986 році, закінчивши десять класів, ми приїхали з другом до Києва шукати акторської долі. У театральному набирав курс Юрій Мажуга. Я пройшов до першого туру, після прослуховування, члени приймальної комісії довго радилися. Потім мені сказали: “У вас такий дзвінкий голос, що краще піти послужити в армію. Коли голос змужніє, приходьте до нас, у театральний інститут”. Так я і зробив. Вдруге вступав у 1991 році, цього разу на курс Ірини Молостової. Під час співбесіди Ірина Олександрівна вийшла з кабінету, за цей час я встиг поспілкуватися з іншими членами комісії. А коли повернулася, вони їй кажуть: “Ось прийшла цікава людина, буде студент”. Дуже вдячний долі, що у нас були такі мудрі викладачі, крім Ірини Молостової, як Юрій Висоцький, Олег Шаварський, Євгенія Гулякіна, Олександр Завальський. Складав іспити при Радянському Союзі, а розпочав навчання вже в незалежній Україні. – Далеко не кожному випускнику театрального вишу щастить відразу потрапити на головну сцену країни, а Вам вдалося. – Ми прекрасно провели випускний вечір, на якому я був одним із ведучих. Після цього до мене підійшов Олег Микитович Шаварський і каже: “Вітаю Вас із прийняттям до славетної трупи Театру імені Івана Франка”. (Перед цим на випускний іспит зі співів до нас завітали директор театру Михайло Захаревич та художній керівник Сергій Данченко, які, напевно, й визначили мою подальшу долю). Було неймовірно почути такі слова, після яких всі почали мене вітати. Тоді я зустрічався зі своєю майбутньою дружиною, яка навчалася в Київській консерваторії. Підійшов і кажу: “Все добре складається. Залишаюся в Києві, буду працювати в театрі Франка”. Того ж літа ми побралися. – Які були перші вистави? – Як і більшість моїх колег, починав із масовок. Тоді в театрі йшла славетна вистава “Майстер і Маргарита”, яку поставила Ірина Молостова, а її чоловік Борис Каменькович поставив танці у цій виставі, в які нас спочатку і вводили. Цього ж року став грати у казці “Стережися Лева”, яку поставив Дмитро Чирипюк. А у виставі Сергія Данченка “Приборкання норовливої” зіграв Бін дело. Пам’ятаю, коли вперше за йшов до театрального буфету, то побачив знамениту Нонну Копержинську. В одній руці в неї була цигарка, а в другій – чарка коньяку. Я так і закляк на місці, не знаю чи від хвилювання, повертатися чи йти далі... Велике хвилювання пережив, коли вперше вийшов на сцену. З роками це де що притупляється, але перед прем’єрою з’являється знову. – Помітне місце у Вашому творчому доробку посідає українська класика. – Так. Виставу “Наталка Полтавка” поставив Олександр Ану ров, якого зараз, на жаль, вже не має з нами. Першою його роботою в театрі Франка був триптих “Буквар миру” за Григорієм Сковородою – дуже цікава робота. Після цього порадився з художнім керівником театру Богданом Ступкою і вони вирішили, що наступною буде музична вистава – “Наталка Полтавка”. До роботи залучили Олега Скрипку, який дещо осучаснив музику, аранжування зробив Іван Небесний. З цим режисером було легко працювати. Він знав, як актори хвилюються на перших репетиціях, тому брав кожного з нас по черзі за руку, казав: “Йди за мною”. Виводив на сцену і наказував: “Стій тут”. Після цього починав занурювати артистів у мізансцени, вигадуючи не зовсім звичні сцени. Приміром, перед тим, як сісти на стілець, актор мав зробити реверанс навколо. Запитували: “Навіщо? Це ж не логічно?”. Він відповідав: “Будемо вважати, що в них така особливість”. Вчилися працювати з мікрофоном, бо голос перед ним потребує виразності. Треба було вивчити партитуру, навчитися працювати разом із живим оркестром, чути його, чути партнерів, чути ритм – все це величезний досвід. Коли Петро Ільченко ставив “Кайдашеву сім’ю”, то запропонував мені грати у другому складі Довбиша. Так і граю її по черзі з Валерієм Дудником. У виставі є сцена, у якій Наталя Сумська (Кайдашиха), Петро Панчук чи Володимир Коляда (Кайдаш) і я співаємо пісню “Ой то не зоря”. Якось під час вистави постійно щось шуміло за лаштунками. Виявилося, що то приходили актори, аби побачити, як ми виконуємо цю пісню. У виставі “Хазяїн” у мене не велика роль Зеленського. Коли її ставили, то не думали, що згодом це прізвище буде у всіх на слуху (сміється). – Однією з перших на Камерній сцені імені Сергія Данченка була вистава “Як тебе не любити, Києве мій”. – З одного боку це був концерт, а з іншого – спогад про Київ. Починали з Вертинського. Далі йшли пісні про місто з середини 60 х років. До мене підійшов режисер Олександр Білозуб і сказав, що у виставі не вистачає словесного жанру. Я грав роль телефоніста, який з’єднував різні номери, паралельно розповідав про Київ, говорив, кому яке взуття потрібне, що й де можна піти по дивитися, чому вулиці називаються сьогодні так і які назви мали раніше. На одній із репетицій директор нашого театру Михайло Захаревич запропонував, аби мого персонажа закинути на балкон. Отак і народилася мізансцена! Разом придумували історію про Київ, усі актори були, як велика родина. – Для багатьох акторів і для самого театру знаковою стала вистава “Грек Зорба”. – Коли виставу ставили вперше, зробили велике навантаження на сценографію, було дуже багато декорацій. Деякі актори перечіпалися, падали, це руйнувало виставу. Виконавець головної ролі Анатолій Хостікоєв мав проблему з ногою, лежав у лікарні. А коли повернувся, то сказав, що не буде жодних декорацій, лише порожня сцена. Ставив п’єсу Віталій Малахов, який дає актору великий простір. Я довго думав над тим, як має виглядати мій персонаж. Спочатку він був з бородою, потім залишив тільки вуса. Був він з пузом, потім вирішив і від цього відмовитися. “Грек Зорба” – шикарна вистава. Коли граєш у ній, то виникає відчуття гордості за колег, відчуваєш справжність існування на сцені! Для нас це дуже важливо. Ми, актори, коли відкриваємо будь яку п’єсу, то шукаємо в ній справжнє. – Не так давно Камерна сцена театру поповнилася виставою “Лунаса”. Що це за постановка? – З режисером Андрієм Приходьком почав працювати вже давно. Від актора він вимагає, щоб той перевернув у собі все всередині, щоб знайшов усі потаємні фарби, якими до цього ще не користувався. Щоб було задіяне все – починаючи від мізинчика і закінчуючи вушними раковинами. Завжди шукає п’єси, які ні коли не ставилися в нашому театрі, з любов’ю ставиться до актора. Свого часу А. Приходько поставив виставу “Носороги”. Там я грав Жана, мій герой перетворювався на носорога. Ця вистава потребувала великих фізичних зусиль. Запитав у режисера: “Як я можу зіграти носорога, напевне мій персонаж має бути брутальним?” Він каже: “Ні, з інтелігентної людини ти повинен перетворитися на брутальну тварину”. Ми разом шукали ви рішення. Андрій Приходько – один із тих режисерів, який завжди мені дає несподівані ролі. Думаю у нього ще попереду багато цікавих робіт. – А як Вам працювалося з режисером Давидом Петросяном? Маю на увазі виставу “Крум”, що поповнила репертуар театру вже у цьому театральному сезоні. – Давид – інтелігентна люди на, постійно перебуває у творчо му пошуку. Під час репетицій бувало, що ти знаходиш якесь рішення, приходиш на другий день і все міняється. А це було не завжди просто. Однак ми завжди приходили до спільного знаменника, у нас ніколи не було конфліктів. Давид з зрозуміння ставиться до акторської роботи. На артиста можна накричати, і тоді між ним і режисером виростає стіна. А інколи можна просто попросити і це буде правильний шлях. Саме так ми і намагалися працювати. Звісно, режисер як і актор не має повторюватися, але він повинен мати свій почерк. Мені здається, що Давид свій почерк ще шукає. Вперше я не знав, як мені гра ти у цій виставі, хоча до моєї прем’єри залишалося три дні. Тоді режисер мені запропонував одягти сіточку і зробити грим мачо. Зробив, глянув у дзеркало і зрозумів, як має виглядати цей персонаж. Рішення було несподіване, зовсім інше, ніж у мого партнера з іншого складу. Усі ми рухаємося вперед, все змінюється. Після відзначення сторіччя Театру Франка розпочали нову фазу. Нові виклики життя змінюють нас. Але у кожного повинен залишатися той стрижень, який не дасть людині зіпсуватися. Має залишатися любов до своєї роботи, повага до старших і молодших партнерів по сцені. А актор має бути ще й лакмусовим папірцем, показувати на зі сцени глядачеві всі ті проблеми і хвороби, які має наше суспільство. – Яке місце у Вашому житті посідає кіно? – Мене почали впізнавати після серіалу “Останній москаль”. Побачила Зіна Мамонтова, яка займалася кастингом, сфотографувала, показала світлину режисеру Семену Горову, той повірив у мене. Після цього були гастролі Західною Україною. Пам’ятаю, якою б вулицею не йшов, люди тицяли пальцями і казали: “Дивись, он він пішов, давай з ним сфотографуємося”. Декого з колег дратувало, що впізнають не їх, а мене. Така увага спочатку незвична, але потім ти цього звикаєш і вже не звертаєш уваги. Кіно – це теж хвилювання, несподіванки, це економічна свобода. На знімальному майданчику зовсім інші відчуття, ніж на сцені театру. У театрі спочатку дві години репетиції, потім – дві години вистави, де ти маєш викластися максимально. У кіно можуть сьогодні знімати фінал, а завтра – початок. Це вже зовсім інше. Коли сьогодні дивишся деякі серіали, то розумієш, що актори практично не грають. Вони спів падають із запропонованими обставинами і просто проговорюють текст. А інколи хороші актори можуть собі дозволити посперечатися з режисером, зробити якісь паузи, подивитися повз камери в далечінь. – Також займаєтесь дубляжем? – Так. Зокрема, озвучую мультики. Найбільше подобається мультфільм “Аладін”, де я озвучував папугу Яго. Знаю, що діти його дуже люблять, особливо українськомовну версію. Мультиплікаційні фільми українською мовою – це завжди щось надзвичайно цікаве. Тепер, не знаю чому, але такої роботи стало менше. – Маєте захоплення? – Люблю квіти. Вирощую їх навіть у своїй гримерці. У нас ріс великий апельсин, але за три місяці карантину його ніхто не поливав – рослина пропала. У травні посадив знову, зерня проросло. Люблю подорожувати на автомобілі. У цей час відволікаєшся від усіх проблем, бачиш лише красу природи навколо. Ще одне захоплення – читання детективів. Пригадую анекдот. Запитують у людини: “Ти щаслива?” Вона відповідає: “А куди ж діватися?” Так, я щасливий. У мене двоє дорослих синів. Щоправда, обрали технічні спеціальності. Менший – два роки навчався у ліцеї імені І. Богуна. Дружина викладає музику, учні її люблять. У 80 ті роки побутувала думка, що театр відживає своє. Але вже у 90 ті – ні, театр живе! Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайту театру У минулому числі “СП” ми писали про виставу “Ідеальний шторм”, яку Богдан Гнатюк поставив за власною п’єсою, написаною за мотивами однойменної книжки Віталія Скоцика. Роль Бориса у цій виставі зіграв один з провідних акторів Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, народний артист України Володимир Ніколаєнко. Сьогодні пан Володимир – гість “СП”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин