Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Кінозал · “Іван Миколайчук ніс коди української нації в найпопулярнішому виді мистецтва – кіно”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

П Пооддоорроож ж уу ссввіітт ууккррааїїннссььккоогггоо ккіінноо

Слово Просвіти, №24 за 2021 рік

У Блакитній вітальні Будинку кіно презентували книги “Талант і гра: українські актори театру і кіно” та “Таємна історія фільмів. Пам’ять документів”, які вийшли друком на початку 2021 року. Подію присвятили 80 річчю від дня народження Івана Миколайчука. Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Сергія МАРЧЕНКА “Талант і гра: українські актори театру і кіно” – це 28 творчих портретів українських акторів. Серед них як наші сучасники (Анатолій Хостікоєв, Ада Роговцева, Богдан Бенюк, Лариса Кадочникова, Ірма Вітовська Ван ца та ін.), так і актори, яких вже з нами немає (Богдан Ступка, Леонід Биков, Іван Миколайчук, Борислав Брондуков, Микола Ада Роговцева Гринько та ін.). Автори Лариса Брюховецька та Вікторія Котенок проаналізували їхні найвизначніші ролі, індивідуальний стиль, а деякі портрети доповнили бесідами з самими митцями. А завдяки книзі Лариси Брюховецької “Таємна історія фільмів. Пам’ять документів”, яка вміщує архівні документи, можна потрапити у 1960–1970 ті роки і пізнати атмосферу кіностудії ім. О. Довженка, яку формував Василь Цвіркунов. Авторка описує реакцію кіноспільноти на тодішні фільми, перипетії довкола написання і захисту сценаріїв, заборони показу вже знятих стрічок. Книжка проілюстрована кадрами та робочими моментами з фільмів і доносить дух часу, коли Київська кіностудія творила шедеври, визнані далеко за межами України. – У журналі “Кіно Театр”, під рубрикою “Обличчя” ми з номера в номер друкуємо інтерв’ю з акторами або їхні творчі портрети, – розповідає Лариса Брюховецька. – Серед них є й зарубіжні, але переважно – українські кіно митці. Тим більше, що в останні роки пожвавилося українське кіно, з’явилися молоді актори. Театри також приймають нове покоління. “Талант і гра: українські актори театру і кіно” – це друга книга, яку наша редакція присвятила акторам. Перша вийшла 2012 року і називалася “Українські обличчя кіно і театру”. Там було зібрано 68 портретів. Книжка базувалася на текстах, що вже були надруковані в нашому журналі. Цього разу обрали 28 персоналій. Книжка вийшла об’ємна – 400 сторінок. У ній досить багато ілюстративного матеріалу – кадри з фільмів, сцени з вистав, більшість у кольорі, значну частину портретів писали заново. Про де яких знаменитостей — Івана Миколайчука, Костянтина Степанкова, Борислава Брондукова, Аду Роговцеву, Ларису Кадочникову — тепер пишуть багато, є інтерв’ю з ними. А, приміром, Василь Симчич обділений увагою, хоча його життєвий шлях дуже цікавий. Жив у Коломиї, був режисером і актором цього театру, аз 1968 го року брав активну участь у творенні українського поетичного кіно, знімався в союзних республіках. Його дуже високо цінували Леонід Осика і Юрій Іллєнко. У фільмі “Білий птах з чорною ознакою” актор зіграв отця Мирона, а в “Захарі Беркуті” – головну роль. У колі знаменитих акторів він був найстарший. Кінематографісти його полюбили за фактурність і талант. Я шукала про нього джерела, ними стала місцева преса. А в Костянтина Степанкова джерел достатньо. Це книжка Ади Роговцевої “Мій Костя”, у якій вміщені його щоденникові записи. Крім цього, Віктор Олен дер створив документальний фільм “Костянтин Степанков. Спомини після життя”. Але головне джерело – його різнопланові ролі, серед яких і комісар Федір Лобачов у “Комісарах”, і ґазда в “Анничці”, і Свенельд в “Легенді про княгиню Ольгу”, і Бубела у “Вавилоні ХХ”. Дуже “плодовитий” актор, постійно був на видноті. І, безперечно, у центрі — Іван Миколайчук, про якого в мене ще 2004 року вийшла книжка. Але він невичерпний: з часом з’являється нове бачення, відкриваються нові грані його таланту. У радянські часи, особливо в похмурі застійні, панувала тенденція уніфікації, русифікації української культури. А Іван Миколайчук своїм зовнішнім виглядом і своєю внутрішньою суттю, усім своїм життям ніс коди української нації в найпопулярнішому виді мистецтва – кіно. Сьогодні молоде покоління тяжіє до рок музики і подібних жанрів, один із наших сучасних філософів назвав Україну естра доцентричною. А в той час, коли працював Іван Миколайчук (я тоді була студенткою), для нас важливим було кіно. Це мистецтво збагачувало людей. І якраз в цьому мистецтві Іван Миколайчук, на моє переконання, був центральною постаттю. Недаремно режисер фільму “Тіні забутих предків” Сергій Параджанов називав Івана Миколайчука своїм учителем. Це підтвердив і оператор фільму Юрій Іллєнко, який говорив, що не Параджанов впливав на Миколайчука, а навпаки, – Миколайчук на Параджанова. Він допоміг йому пізнати Карпати і гуцулів. Роль Миколайчука у “Тінях забутих предків” – це взірець акторської органічності та невимушеності… Наша книжка побачила світ завдяки програмі підтримки книговидання, якою кілька років поспіль опікується відділ суспільних комунікацій КМДА. Через пандемію минулого року програма була під загрозою. Слава Богу, проєкт продовжили, щоправда, у меншому обсязі. Було жорстко пораховано кошторис кожної книжки і кількість сторінок. Коли здавали видання до друку, то дізналися, що перевершили обсяг, довелося дещо скорочувати. Моя співавторка – співробітниця журналу “Кіно Театр” Вікторія Котенок. Вона постійно спілкується з акторами, пише для рубрики “Обличчя”. У книжці вміщено вісім її портретів. Книжка вийшла на початку року, але через карантин були зак' риті заклади культури, у тому числі й Будинок кіно. Отож, провели презентацію тільки на початку літа, підготувавши відповідний відеоматеріал, запросивши тих, про кого пишемо. Це такі знакові постаті, як Ада Роговцева, Лариса Кадочникова, Раїса Недашківська, Олексій Богданович. А про актора Віталія Савчука, який недавно пішов від нас, розповіла його дружина, акторка Київського ТЮГу Валерія Чайковська та режисер і педагог Василь Вітер. Долучилася до цього гурту й акторка театру і кіно Леся Самаєва. Інформація про презентацію була лише на сторінці нашого журналу у Фейсбуці. Та, несподівано для мене, людей прийшло чимало. Було приємно, що наша праця викликала такий інтерес. А відтепер усі охочі зможуть ознайомитися з цією книжкою в бібліотеках Києва. Того вечора також відбулася презентація моєї книги “Таємна історія фільмів. Пам’ять документів”. У ній вміщено дослідження про 11 фільмів кіностудії ім. О. Довженка. У більшості зних активну участь брав Іван Миколайчук. Зокрема, у “Пропалій грамоті” він зіграв центральну постать, уклав музику. Історія фільмів показана на основі архів них джерел. Досліджено два заборонені сценарії (“Київські фрески” та “Небилиці про Івана”). Коли у 1983 році Іван подав сценарій “Небилиць” на студію ім. О. Довженка, спочатку його сприйняли з захопленням. Через рік ситуація змінилася, і сценарій почали “то пити”. Іван Миколайчук був людиною гордою і не ходив на ті засідання, де вирішувалася доля його картини. Врешті у 1985 році актор отримує листа від головного редактора студії Володимира Володимировича Сосюри (сина видатного поета), в якому зазначено, що сценарій цікавий і оригінальний, але є “зауваження, що стосуються народного і національного в зіставленні з н а ц і он а л і с т и ч н и м”. Коли почалася перебудова, головного редактора кіностудії змінили. Його наступник Віктор Положій звернувся до Миколайчука, що його фільм готові запускати в роботу. Миколайчук відгукнувся листом на цю пропозицію, хотів знімати. На жаль, він уже хворів, а в 1987 му його не стало. Тобто, коли з’явилася можливість знімати фільми, митець пішов від нас. Це була велика втрата. Він міг би зняти багато фільмів, якби йому дозволяли, якби його підтримували. Але на нього почепили ярлик тільки за те, що він був українцем. А носієм українського в радянські часи було підозріло і небажано. У кінці книги є багато посилань на протоколи творчих засідань. Це документи, які відкривають нам маловідоме. – Над чим працюєте зараз? – Я редакторка журналу “Кіно Театр”, викладаю історію кіно студентам Києво Могилянської

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин