Про-читання · “Кожна людина, в уявленні авторки, є лише одним крилом. Другим для неї стає любов, яка визначає долю”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
“Душа озвалась на чужу печаль…”
Слово Просвіти, №24 за 2024 рік
Михайло КОСІВ
Такий образно-метафоричний підзаголовок має книжка Віри Котович “Крила великих” (Дрогобич: “Посвіт”, 2023). У цьому зізнанні прочитується авторське самовизначення творчого задуму, який спонукав укласти цю збірку. Це і визначення її жанру: виокремити один життєвий періоду духовному бутті наших велетнів – саме той, коли у них виростало друге крило, й осмислити це під кутом зору літературознавства й поезії. Кожна людина, в уявленні авторки, сама собою, у своєму єстві, є лише одним крилом. Другим для неї стає любов, яка визначає долю. В анотації до видання сказано, що це:
“Мистецькі інтерпретації світу почувань Григорія Сковороди, Євгена Гребінки, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Олени Пчілки, Марії Заньковецької, Наталії Кобринської, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Василя Стефаника, Олександра Олеся, Дмитра Донцова, Олени Теліги, Миколи Зерова, Віктора Петрова, Павла Тичини, Олександра Довженка, Наталії Лівицької-Холодної, Ірини Вільде, Богдана-Ігоря Антонича та тих, хто був їхнім другим крилом, хто і як допомагав їм летіти”. (Цей перелік імен для уявлення про книжку необхідно зафіксувати). Не знаю, що про такий творчий задум скажуть бібліографи чи досвідчені читачі, але мені таке трапляється вперше. Особливість книжки розширюється її композиційною структурою. Кожен із розділів, у яких представлено “світ почувань” названих історичних особистостей, має обсяг 3, 4, 5 сторінок, які об’єднує у книжкову цілісність п’ять різнопланових компонентів. Назва розділу – це вже його образний девіз, що випливає із самої суті життєдіяльности персонажа; мистецький “вигадливий” портрет, створений Юлією Косівчук; під портретом – коротенький текст портретованого, що знову-таки слугує епіграфом до прожитого; історично-літературний нарис на одну-півтори сторінки із біографії, коли у “великого” чи “великої” виростало “друге крило”; віршована новела Віри Котович на відтворену подію. Новела, варто зауважити, написана не прозою (як би це було, скажімо, у Василя Стефаника), а мовою “сюжетної поезії”. Є в книжці, щоправда, ще й шостий елемент – графічний дизайн чи оформлення, але про це мали би сказати фахівці. На моє аматорське, сприйняття, коли кожну сторінку оздоблює зверху лінійне обрамлення, а знизу – одне перо (очевидно, з крила великих), обвите стрічкою у формі “вісімки” (що може слугувати ознакою нескінченності, безмежжя – як безмежна і нескінченна сама любов), то це справляє гарне враження, але водночас конкурує з текстом, мимоволі дещо відволікає від змісту, висловленого словом. Наведу для прикладу два взірці підписів під портретами: “Любов – це широке море, що має свій приплив і відплив, свої вири і підводне каміння, свої розбурхані хвилі і свою рівну та чисту поверхню” (Ольга Кобилянська: “Жінка – то наче птах”). Люблю! Як перший раз люблю, Хоч ця любов моя остання… Але вона, як день в маю, Як пташки перше щебетання. (Олександр Олесь: “Заспівали любов солов’ї”). І так під кожним портретом: сонцесяйні зблиски думок, почуттів, радости, печалі, що, зрештою, само собою є поезія. Це треба було знайти, виокремити, споріднити з усім іншим. Для цього потрібні знання, науковий досвід, здатність душі озиватися на чужу печаль. Хоча, прошу вибачення, але починати треба було з назв розділів, які звучать як мотто особистого життя. Як окремий приклад – назва розділу про Пантелеймона Куліша: “То до віку вже ні за кого…” Це видобуте з найглибших глибин серця визнання має таку історію: “Куліш тричі просив руки Олександри Білозерської. Двічі йому було відмовлено. Одначе, закохавшись у 15-річну Сашуню, шлюбними вузами поєднав свою долю з нею”. Вирішила долю сама юна обраниця, заявивши: “Якщо не Пантелеймон Олексійович, то ніхто інший, мамо, не стане моїм чоловіком”. Чуло серце, що обирало: Олександра Білозерська стала відомою постаттю в історії української літератури під псевдонімом Ганна Барвінок. На її творчість звернув увагу Іван Франко, назвавши її “поетом жіночого горя”. Про портрети великих, нарисовані Юлією Косівчук, має бути окрема мова, позаяк це особлива розкіш захоплення, безпосередности, внутрішнього сяяння Духу. До того ж, якась дитяча наївність стилю. Портрети не є намальованими, як це звично буває у таких випадках, вони – нарисовані. Довільними, здавалося б, хаотичними, тоненькими чорними штрихами. Але ж бо вони творять гармонію, природність, цілісність. У кожному – хрестоматійна автентичність обличчя, а навколо – вихор, що викликає асоціативні відчуття внутрішньої бурі. А ще – неповторности особистої печалі. Окремі риси обличчя (очі, уста, ніс, підборіддя) набувають майже фотографічного характеру. У цьому й полягає єдність метафор у реальности життєвих ситуацій. Синтез художніх прийомів, графічних засобів творять неповторну особистість, сповнену інтелекту, духу, любові. До того ж, вони яскраво комунікабельні. Не тільки через зовнішнє виявлення, а внутрішньо, серцем, усміхаються до людей, запрошують до співпереживання. Ці особи не мають анічого спільного з маєстатом тих, що постали у своїй величі на постаментах і п’єдесталах людних площ. Вони ось тут, поруч із тобою, хочуть повідати саме тобі про свої пережиті печалі, як це часто буває у людському побуті. Оці розхристані лінії, що обрамлюють людське єство, мовби створюють реальний контраст: вільні польоти у височінь думок і почуттів, та, водночас, сувору реальність житейських буднів, прози життя. Отак вони у двох світах перебувають, кожен із яких – це їхнє справжнє існування. І тут цілком доречним буде нагадати, що слушним і вдалим до розповідей є обраний Вірою Котович епіграф до книжки – одна строфа з поезії Людмили Овдієнко: З якого дива – не збагну сама Знов ожили давно ущухлі болі, І незабутнім голосом любові Душа озвалась на чужі слова… Третя й четверта складові цієї скомплікованої книжки – особиста творчість науковця й поетеси. На останній сторінці твердої обкладинки знаходимо фотопортрет Віри Котович з короткою довідкою: “Доктор філологічних наук, професор. У мовознавстві – дослідниця ойконімії України. У літературній творчості – авторка поетичних збірок “Жінка входила в осінь…” та “Душі – як пазли”. Так ото все звідси починається. Віра Василівна Атаманчук, в заміжжі Котович, народилась у моєму рідному селі Вільхівка
1963 року. (Я не винен, пані Віро, що на світі існує Вікіпедія, тож не я видаю секрети). Поетеса тонко, на високому рівні досвіду, розуміє і відчуває той духовний світ, коли жінка входить в осінь. А відтак, через власні почуття, вона вже по-материнському осягає те, як душа озивається на чужу печаль. Вихід нинішньої книжки можемо сприймати як подарунок авторки самій собі на власний ювілей, позначений ще й іншими вагомими здобутками. Кожен із розділів книги “Крила великих” починається літературознавчою розповіддю (по суті біографічною довідкою) про саме той період життя, коли у велетнів виростало друге крило – до них приходила любов, що вносила сенс в особисте життя. Текст пише філолог (професор!), лінгвіст, отже, знає ціну слова. Але ж бо заразом і поетеса. Тому довідки ці – історико-літературного характеру – набувають незвичайної теплоти, сопричастя, співпереживання, душевної тактовности. І щоразу це зроблено якось інакше. Навіть у самій композиції, розташуванні, у переплетенні з поезією – і героїв та героїнь книги, і власною. Щодо поезії Віри Котович, то вона є четвертим (таки найголовнішим) компонентом цієї книжки. Можна було б сподіватися, що це цикл, написаний на одну визначену тему. Ні! Щоразу поезія органічно в’яжеться з неповторним світом кожного з 22-х обраних для розповіді. Єдине, що їх поєднує, то конкретність оповіді. Не гадайте, що це стилістика прозової сюжетности, навпаки – це розлив метафоричної образности, поезія найвищого класу. За тематикою – це ті життєві болі, на які “душа озвалась”. Це викликає справжність – ні, не скажу “чужого” – радше власного болю, викликаного почуттям співпереживання. Ось як взірець: 36-річна геніальна Леся Українка, 27-річний скромняк-фольклорист Климентій Квітка, покійний незламний революціонер Сергій Мержинський, найвеличніша любов Лесі… творчий злет уяви Віри Котович… відновлення ситуації в сприйнятті читача… Калейдоскоп образу печалі з розділу “Бо вона повеліла жити…” Він ткав для неї пісні-симфонії Він передсмертні спиняв агонії, Він плакав, коли їй боліло дуже, Він був для неї і другом, і мужем, Він жив, бо вона повеліла жити, Любив, бо не міг її не любити, І непомітно-прозорим робився, Кожної ночі, як Сергій їй снився. Образно-розповідна, конкретно-сюжетна, драматична з трьома дійовими особами сцена… Поетична новела, складена водному інформативному сюжеті... Так і справді треба вміти написати! Книжка Віри Котович “Крила великих” вийшла накладом 300 примірників. Однак вона має бути присутня скрізь, де відбуваються уроки й лекції з історії української літератури.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
