Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Слово многоцінне · “Зі сторінок щоденника постає мужній, волелюбний характер, добротворець, “від сонця рожденний”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

“Живу на обертах крутих” Олесь Воля. Щоденник. Світе ясний… – Житомир: “Рута”, 2023. 572 с.

Слово Просвіти, №24 за 2024 рік

Микола ДМИТРЕНКО Наш світ сповнений таємниць і загадок, які людина не може осягнути розумом чи інтуїцією, почуттями чи відчуттями. Лише декому дано природне осяяння, яснопрозріння, бачення ширше й глибше, без відомих обмежень, що за звичним поглядом уявляється як “схибнутість”, “одержимість”, “божевілля”, “не від світу сього” тощо. Більшість не бере до уваги, що вихід за межі звичного, банального, стереотипного – це не просто “відхилення від норми”, а специфічна форма пізнання світу, оригінальна геніальність. Тож вислів “сучасники не визнають геніїв” підтверджується колективним свідомим як інструментом, що не дозволяє кожному пересічному індивідуумові принижуватись, визнавати, що він сірий і примітивний, безталанний, а хтось поруч (або й далі, навіть далеко) – оригінальний, надзвичайно талановитий, ба більше, геніальний. Тому й культивується у світовій спільноті глобальний імператив: “Будь людиною!” Тобто будь таким, як інші, не виокремлюйся, не “висовуйся”, бо це егоїстично, неповага до колективу (ширшого чи вужчого соціального середовища). З іншого боку, “бути людиною” містить гуманний зміст: не чини зла, не уподібнюйся до тварин (мається на увазі приниження світу природи, порівняння, кажуть, завжди кульгає), рахуйся із собі подібними тощо. В українському сільському середовищі в сімейному побуті тривалий час панувало означення “людські діти” (“Людські діти як діти, а мій…”, “людська дитина” – тобто слухняна, чемна, тримається дому, працює, добре вчиться тощо). Неоднозначність у поглядах на людину спостерігається впродовж тисячоліть. В основі цих неоднозначностей лежать дві фундаментальні категорії: Добро і Зло. Боротьба добра і зла – це боротьба світла й темряви, правди й кривди. Воїни світла – прихильники добра, охоронці рідної землі, праведники. До таких праведників, добротворців, світлоносних людей належить Олесь Воля (творчий псевдонім Олександра Володимировича Міщенка) – особистість яскрава, неординарна, з видатним осяяним даром, своєрідною космічною для України місією. Можливо, це моє перебільшення, а може, переменшення?.. Принаймні кожен, хто ознайомиться-прочитає книжки цього автора, можливо, звисновкує для себе глибше й повніше. А це (назву лише деякі) книжки прози “Перегін”, “Завірюха”, два томи афоризмів “Піраміда Духу”, “Афоризми і думки”, знакові народні епопеї про голод-геноцид українців 1932–1933 років “Мор”, “Безкровна війна” (у двох томах). 2023 року письменник опублікував чотири книги: “Поліна Винник. Життя бушується… Листи від неньки. Упорядкував Олесь Воля”, “Про головне. Діалоги”, “Я вибрав письменницьку долю” та “Щоденник. Світе ясний…”. Саме про останню в переліку книгу розповім докладніше. Упродовж усього творчого життя (понад п’ятдесят років, починаючи з 1969-го) Олесь Воля нотував сокровенне. Першу частину щоденників “Сорок років” (1969–2009) опубліковано раніше. У новому виданні хронологічно охоплено 2010–2021 роки. Навіщо люди пишуть щоденники? Для того, щоб зафіксувати події, факти з власного життя і зберегти для пам’яті, перечитувати в старості й згадувати молодість? Чи для того, щоб амбітно возвеличити себе, ідеалізувати, аби сподобатись сучасникам і нащадкам – онукам, правнукам? А може, продемонструвати свою ерудицію, причетність до епохи, рідного краю, Батьківщини, усього світу? Чи зафіксувати не лише факти, вчинки, а й думки з певного приводу; висловити оцінки інших людей – рідних, знайомих, учителів, письменників, філософів, політиків? Чи пишуть для того, щоб пізнати, віднайти істину або приховати її?.. Чи для самотерапії, жалю на свої страждання, непереборні обставини, щоб виправдати власні байдужість, лінивство, бездіяльність, немотивованість, пояснити причини слабкощів, поразок, образ на когось чи на весь світ, на долю не лише собі, але й тим, хто з цими нотатками ознайомиться?.. Чи завжди автори розраховують на те, що їхні записи хтось читатиме? Адже це такі інтимні его-документи, що їх не кожен готовий показати навіть другові, недарма часто-густо з плином літ щоденники просто знищують, спалюють або заповідають відкривати для читання (ознайомлення, публікації) через десять, двадцять … років після смерті автора. А якщо самі автори публікують власні щоденники, то на що сподіваються? На більшу читацьку прихильність, захоплення, похвалу?.. А чи не розголошують вони в такий спосіб не лише свої, а й чужі таємниці? Чи сподобається це тим, про кого згадано (не лише негативно, а й позитивно)? Чи бере автор на себе відповідальність судити про все на світі, особливо про людей, що з ними спілкувався, які довіряли йому своє сокровенне?.. Яка в щоденниках частка правди, а яка лукавства?.. Втішається чи розчаровується сам автор публікацією щоденника?.. Ця публікація – слабкість чи мужність? Водою, чорнилом чи кров’ю написано текст?.. Із щоденниками так непросто… Це можна збагнути на прикладі щоденників Тараса Шевченка, Олександра Довженка, Олеся Гончара, Дмитра Павличка, Івана Чендея, Степана Пушика, денників Петра Сороки… А що ж Олесь Воля? Яка його мотивація-спонука? В епіграфі автор пояснює: “Мій щоденник – лише частково біографія зболеного серця: левова частка – криваві зарубки на ньому. Зарубки від глибокого усвідомлення тих антилюдських і антилюдяних несправедливостей, наруг, жорстокості і оман, які чинили і чинять моєму народу його вороги й недруги”. Чи не надто категорично, трагічно-песимістично? Аж ніяк ні. Зі сторінок щоденника постає мужній, волелюбний характер, добротворець, “від сонця рожденний” (с. 196), наділений космічною енергією словотворення, себепізнання, записування з небес (“Моє перо не зупиняється: воно підключене до надпотужних “двигунів” космосу”. 10 липня 2011 р.; “Чи не занадто я вливаюся в себе через виструнчені абстракції думок? Мабуть, ні. До того ж, роблю це в афористичних сплесках, Небом посланими”. 13 лютого 2017 р.; “У Бога я навіть не його секретар – записувач слів”, 24 березня 2013 р.). Ця людина жертовно служить українському народові, а не владі. Хіба може хтось звинуватити Олеся Волю за таке передбачення: “Україна на порозі бойні. Жорстокої, затяжної, з багатьма безглуздими жертвами. І Росія не зупиниться в своїх намірах (одноосібний лідер світовий – Америка – на неї тисне, загрожуючи “відпанахати” ласий шмат України. А точніше, зробити її васалом своїм та Європи); Україна боротиметься смертельною боротьбою, аби її нанівець не стерли; а космополіти-олігархи ще нахабніше розперізуватимуться. Їхні гамани розпухатимуть…” (8 квітня 2014 р.). Через день після цього: “Передчуття: після виборів Президента (а такий буде стовідсотково тільки з числа олігархів) владці поведуть і призведуть Україну до повномасштабної війни-катастрофи, але уникнуть відповідальності за жертви в ній…”. Конституційне право кожного громадянина вільно висловлювати власну думку з будь-якого приводу, подобається це комусь чи ні. На сторінках щоденника Олесь Воля часто веде діалоги з геніями людства, видатними філософами, письменниками. “Не сотвори собі кумира”… Олесь Воля називає з-поміж багатьох Г. Сковороду, Ф. Ніцше, М. Амосова, Григора Тютюнника, “хрещеного батька в літературі” Олеся Гончара… Але не кумири вони для Олеся Волі, а духовно-творчі інтелектуально-емоційні авторитети, що спонукають до глибокого думання, себешукання й себевідтворення, адже “кумирів створюємо з причини нашої слабкості й безвідповідального ставлення до себе” (с. 378). “Моє серце в любові до інших і світу горнеться” (с. 61), – зазначив автор, сповідуючи добро як ідеал. Він чудово усвідомлює, що за своєю природою добро толерантне, але релігійники-ортодокси перетворили цю толерантність на поняття гріха й кари, страшного суду для мас, а політики – на лібералізм олігархів, які тримають народив своїх лабетах, у покорі рабського безгрошів’я, “надто ми вже орабіли” (с. 101). Переймаючись долею України, Олесь Воля як письменник і хвилюється, і тривожиться, і дратується, іноді гнівно реагує на всілякі політично-управлінські маніпуляції-спекуляції, засуджує правителів-чужинців, критикує засмічення української мови: “Просто пошесть якась! Ніби хтось нас, українців, інфікував заразною хворобою в спілкуванні: на кожному кроці тільки й чуєш оте дурнувате слово-паразит – “тіпа”. У метро чуєш, у тролейбусі, трамваї, на вулиці, на пляжі. Від дітей і підлітків особливо часто те “тіпа” вухо ріже. І дорослі цим “тіпа”, немов мохом гидким, пообростали. Мене від цього “тіпа” аж тіпа. Бур’янисто множаться також оте “круто”, “реально”; серед журналістів – “наразі”. Досі засмічують мову жіночі зітхання-вигуки дурнуваті: “Ужас!”, “Прелєсть!”, “Кошмар!” Коли вже ця пошесть припиниться?..” (25 червня 2017 р.). Шляхи самопізнання, самовдосконалення в Олеся Волі, “завдання на близьку й далеку перспективу” непрості: “очистити душу від бруду, очистити тіло від “шлаків”, вивершити в собі собор” (4 лютого 2010 р.). Найбільш авторитетний учитель – життя. Автор пізнав багато і на рідній Полтавщині, і в університетських аудиторіях, і в чотирирічних буднях залізничника-провідника, і на Байкало-Амурській магістралі, на київському книжковому ринку “Петрівка”, на роботі в Будинку літераторів Спілки письменників України, у таких зарубіжних країнах, як Єгипет, Об’єднані Арабські Емірати, Таїланд, Шрі-Ланка, Камбоджа, Угорщина: “І на коні, і під конем побував, бо галопом по життю летів; зараз знесилився, жалюгідний якийсь, ослаб…” (10 січня 2010 р.). Часом Олесь Воля наводить коротку самохарактеристику, через яку можна скласти повніше уявлення про нього – неординарного, правдолюбного, невгамовного, наївного, незламного, сильнодухого, замкнутого й щирого, відкритого, як нерв: “Ніколи, нікому, ані за будь-яких обставин не показую свого щастя: щоб не зурочили” (с. 16), “Що менше сторонніх коло мене, то спокійніше живу” (с. 17), “Не стою на місці, щоб не провалитися” (с. 19), “До двадцяти п’яти я формувався усім тим душевно-розумовим вінегретом, яким годують учителі початкової й середньої школи, вихователі, авторитети; з двадцяти

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин