Письменник і час · “Це була демонстрація великої дружби науковців двох країн”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
Максим Рильський в Польщі: 65 років згодом
Слово Просвіти, №24–25 за 2020 рік
Максим РИЛЬСЬКИЙ, онук, директор благодійної організації “Фонд Максима Рильського “Троянди й виноград”
Восени 1955-го року (листопад) виповнилося 100 років від кончини Адама Міцкевича. На честь його пам’яті в Польщі пройшли “Дні Міцкевича”, на завершення яких відбулася міжнародна сесія Польської академії наук (квітень 1956 р.) В ній взяли участь вчені 17 країн. Україну представляв академік Максим Рильський, директор Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології (ІМФЕ), який сьогодні носить його ім’я. Своїми враженнями та спостереженнями від поїздки Максим Тадейович поділився в підготовленій статті, залишив нотатки у власному щоденнику, так звані “мандрівні записи”. Найцікавіше — виступив на розширеній вченій раді очолюваного ним Інституту, який дбайливо зберігає 48-хвилинний аудіозапис виступу. В ньому Максим Тадейович, за власним визнанням, повідомляє думки та факти, не передбачені в публікаціях для широкого кола. Минуло лише три роки від смерті Сталіна, тільки-но у лютому того ж 1956 року відбувся ХХ з’їзд КПРС, на якому було розвінчано культ особи вождя і його наслідки, тільки через рік Микита Хрущов виступить в газеті “Правда”, в якій назве Максима Рильського “українським письменником-патріотом”, що остаточно очистить поета від звинувачень в “буржуазному націоналізмі”. Тим дорожчі для нас документально зафіксовані думки та настрої класика перед досить вузькою, майже камерною, а, головне, доброзичливо налаштованою аудиторією. Зважмо на те, що передати словами з усіма нюансами живу, розмовну мову Максима Тадейовича — невдячна справа. Настільки вона виразна, соковита, заповнена красномовними паузами, вигуками, палітрою інтонацій, усмішками. Тому окремі дослівні витримки з виступу беру в лапки жирним шрифтом, а інше переказую чи коментую від себе з достовірною точністю. “Дорогі товариші! Я буду, в основному, читати статтю, яку написав про поїздку. Але й буду трошки додавати”. Судячи з усього, доповідач звернув увагу на звукозаписувальне обладнання на столі, тому відзначає: “Мене страшенно перелякала апаратура. Може, я буду таке додавати, що не треба обов’язково записувати” (пожвавлення в залі, вигуки). Як реакція: “Правильно, ми тоді переглянемо”. “До речі, делегацію СРСР насправді посилала всесоюзна академія. Поляки здивувались. В першому списку делегатів було написано чотири країни: Російська федеративна республіка, Литва, Білорусія і Україна. А потім їх вже об’єднали в СРСР. Мені здається, якби перший варіант був, трошки була б підсилена вага того, що ми суверенні держави”.
Максим Тадейович розповідає, як знають і шанують постать Міцкевича в Україні. Зокрема, називає перекладачів його творів, починаючи від Гулака-Артемовського: “Іванові Франкові належать дуже цінні статті та висловлення про А. Міцкевича. Блискучі міркування про польську літературу взагалі та Міцкевича зокрема оголосила свого часу Леся Українка… Шевченко добре знав та палко любив твори Міцкевича. Він послав поетові-емігрантові до Парижа через кирило-мефодівця лівого крила Савича свою гнівну, скеровану проти гнобительської політики царського уряду поему “Кавказ”. І надіслання Міцкевичу саме цієї речі особливо знаменно. Зв’язок політичних поезій Шевченка при всій їх геніальності, самобутності і своєрідності з політичними поезіями Міцкевича не підлягає сумніву”. Максим Тадейович зупиняється на місцях, пов’язаних із життям та творчістю Міцкевича. Наводить цікавий епізод запеклої суперечки з високопосадовим білорусом, який безальтернативно запевняв, що озеро Свитязь, оспіване в баладах Міцкевича, розташоване в його країні. Рильський заперечує: “Свитязь — то, безперечно, озеро Міцкевича... Але знаходиться воно в Україні, на Волині. Погляньте в наші енциклопедії”. Йому у відповідь: “Говорите нісенітниці”. Суперечників нарешті помирили у Варшаві. Один поляк сказав: “Не сваріться, є два озера Свитязь — одне на Україні, а друге таки в Білорусії, під Мінськом”. “Він знав те, чого я не знав”, — резюмує Рильський. Доповідач відзначає, що не тільки українські, а й білоруські поети прекрасно знають і з любов’ю перекладають твори Міцкевича. Згадує такий приклад: “Зовсім не для апаратури я повинен вам оповісти інтересну річ. “Пана Тадеуша” переклав один чоловік, який був репресований, із Західної Білорусії. Він надіслав свій твір білоруським письменникам. Прекрасний переклад, був відгук, зокрема, Максим Танк мені казав. “Но мы не знаем, что с ним делать”, - зауважили білоруські колеги. Рильський порадив: “А вы примените двойное значение русского слова “выпустить”. Выпустите переводчика и выпустите книжку”. (До речі, здається, вони цю справу так і вирішили”) (сміх, аплодисменти в залі). Вихоплюється думка, що від розмовної оповіді М. Рильського отримуєш насолоду. Тиха, гортанна, ніби задумлива вимова викликає довіру й невимушену увагу. “Польські вчені показали мені Варшаву, “старе място”. Я був оце в Польщі втретє після війни і мене просто вразило, як чудотворно виросла з руїн і прикрасилась Варшава”. “Варто відзначити, що Варшава відбудовувалася в тому стилі, по змозі точно так, як виглядала до війни. Використовують для цього давні плани і рисунки. Поляки просто закохані в минуле Варшави, вони вважають, що її повинні бачити такою, якою була до руйнації”. “Жодної вулиці не перейменовано. Зберігають усе, що можливо”, — констатує доповідач, і, як приклад, розповідає про відвідини кав’ярні під назвою “У ката”. Виявляється, в давні часи тут працював кат, допити робив, тут була його майстерня. Чи наводить інший приклад — будинок, стіну якого розмальованонаписом на тему “Тут бився пан Заглоба”. Всміхається: це ж тільки вигаданий літературний герой та епізод із роману Сенкевича. “Я кажу: ми не відстаємо, у нас був колгосп імені Тараса Бульби” (галас та сміх в залі”). Не зважаючи на дотепи, категорично зауважує: “Я чесно признався полякам, що не можу вважати великим письменником Сенкевича, який взахльоб оббріхав український народ. У відповідь: “А мовою якою писав!” Кажу: мовою писав прекрасною”. Максим Тадейович детально зупиняється на доповідях та сповіщеннях академічної сесії, яка тривала з 17 по 20 квітня у Варшавському палаці культури та науки. З його розповіді, виступи читали французькою, більшість — польською мовами. “Я виступив з доповіддю “Адам Міцкевич і українська література”. Міг і я прочитати польською, моїх знань мови на це мало вистачило, але вирішив читати українською. Зробив таку передмову: “Товариші, я буду з вашого дозволу говорити тією мовою, яку знав і любив Адам Міцкевич. Мовою того народу, творчість якого високо цінив Адам Міцкевич”, — що було дуже добре прийнято. Цікаво, що після Рильського представник Білорусії поет Петро Глєбка теж виступив рідною білоруською мовою” (пожвавлення в залі). “Приймали нас дуже тепло, з любов’ю. Це була демонстрація великої дружби науковців двох країн… Багато було приязних розмов, що оберталися навколо культури і культурних зв’язків”. Максим Тадейович з приємністю згадує численні зустрічі та розмови з польськими та іншими зарубіжними колегами, називає їхні прізвища. Пильно стежачи за увагою та реакцією залу, час від часу ніби відходить від основної теми, підкидаючи цікавинки в аудиторію: “Широко розгорнута в Польщі словникова робота. Колись дуже образився на Корнійчука Леонід Арсенович Булаховський, бо Корнійчук якось зауважив, що ми відстаємо від Польщі в роботі над словниками. “Що ж, — сказав мені Леонід Арсенович, — у нас в Інституті у словниковому відділі працюють сім чи вісім душ, а в Польщі — сто”. Так я спитав у поляків, чи у них справді
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
