З блокнота письменника · “За словами геть короткозорого Дімарова, він із десяти кроків не влучив би в корову”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Життя під чужим іменем Анатолій Дімаров
Слово Просвіти, №24–25 за 2020 рік
Михайло Слабошпицький завершує четвертий том мемуарної прози “З присмеркового дзеркала”, котра побачить світ, як і всі попередні, у видавництві “Ярославів Вал”. Презен$ тація її планується на початку вересня. Пропонуємо фрагмент з книжки.
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Син докірливо сказав мені: “А чому ти не написав про Дімарова? Ми ж із тобою стільки борщів у нього з’їли!..” Я пояснював: придивися, он у мене в усіх книжках скільки фігурує Дімаров (іменний покажчик одразу ж засвідчить його присутність у мемуарах), але Святослав наполягав: “Напиши про нього окремо й опиши там долю та розкажи про його походи по каміння...” Я передумував його довге життя з усіма тими перепетіями, про котрі знаю, і збагнув, що він з усіма на те підставами міг би повторити слова героя Андрія Платонова: “Без мене історія мого народу буде неповною!” Чимало епізодів зі свого життя він переповів у своїх творах, оддавши їх героям. Це здебільшого драматичні події. А комічних виявилося стільки, що їх вистачило бна легіон гумористів. Переважна більшість тих історій уже стала літературним фольклором – почасти їх переповідають люди мого покоління, не відаючи хто там є і хто був автором тих містифікацій та веселих легенд. Це вже – як народна творчість. Комічна подія пішла в маси, обросла там новими й новими подробицями, котрих у реальності могло й близько не бути, і передається з уст в уста. Ось одна з них. Я вже згадував про те, що в Ірпінському будинку творчості був сумирний і (як переконували мене діти письменників) вчений коняга на ймення Серьожа. Діти водили його там по всій території, їздили на ньому, купали в тоді ще не так загидженій річці Ірпінь. Одне слово, плохий коняга білої масті, мовби притрушеної сірим пилком, був незмінною дійовою особою веселих дитячих ігрищ. Інколи, спостерігаючи за ними, я ловив себе на думці, що конязі все те також дуже подобається. Коли в Ірпінь заїхав усіма люблений, винятково доброзичливий, Остап Вишня, то цю подію відсвяткували дружним гуртом колег. Але Павло Михайлович (таке було його ім’я в миру) дуже переоцінив свої сили, рівняючись на молодих колег, які могли випити оковитої стільки, що важко й повірити. Кілька чарок Павлові Михайловичу були зайві – вони й звалили його з ніг. Співучасники чаркування бережно взяли худенького класика на руки й занесли його в ту творчу келію, що була визначена Павлові Михайловичу в його путівці. Вклали сатирика в ліжко – й він одразу ж опинився в обіймах Морфея. А до бильця ліжка Дімаров прив’язав коня, який звик не дивуватися тут жодним примхам, бо ж, очевидно, зрозумів, що в творчих людей інак не буває. Невідомо, скільки гуморист провів у сонному забутті, відомо тільки, що коли він важко розплющив очі, то сахнувся від того, що побачив: над ним нависала кінська голова. Ніби в якомусь маренні це було. Зірвався на ноги Павло Михайлович і вискочив із кімнати на вулицю, де збентежено чи й перелякано став розповідати соратникам про те химороддя, котре явилося йому після нелегкого пробудження. Тут маю пояснити, що Вишнина кімната мала два входи. Один із коридору, а другий з вулиці. Завдяки цьому коня непомітно вивели з келії. І коли вражений гуморист повів мову про білого коня, архісерйозний Дімаров нібито обережненько завів приблизно таку мелодію: “Е-е, Павле Михайловичу, кажете, білий кінь? Ні, це не білий кінь. Це вже, на жаль, біла гарячка..” Вишня образився і сказав: мовляв, ходімо до мене – самі його побачите! Зайшли – ніякого коня немає. Дімаров повчально вирікає: от бачите, що вам примарилося – це буває від хронічного перепиття! І раптом Вишня з полегшенням вигукує (так, мов би потопельник за соломину вхопився): “А от кізяки тут звідки?!” Й урочисто продемонстрував купку балабух відповідного характеру.
Дімаров спробував і це заперечити, вигукнувши, що й це Павлові Михайловичу примарилося через те, що очі його п’яні. Але Вишня, вже опанувавши собою, порадив йому принюхатися до тієї купки, щоб допевнитися у реальності перебування коня Серьожі в його кімнаті. То, як казав сам Анатолій Андрійович, був один із небагатьох сюжетів, де в фіналі все зруйнувалося. Тут, як мовиться, режисура підвела. А були й бездоганно зіграні вистави. Розповідав таке. У видавництві “Радянський письменник”, де під час відпустки директора обов’язки керівника випало виконувати головредові Дімарову, була редакторка Ольга Мужицька. Прийшла вона до Дімарова: проситься у відпустку. А той ставить їй умову: якщо ваш батько забезпечить мені з командою полювання в лісах області — негайно йдете у відпустку, а якщо ні, то відпочивати вам узимку. Батько Мужицької був секретарем Полтавського обкому партії, а донька, за словами Анатолія Андрійовича, дуже кваліфікована редакторка й інтелігентна жінка, зовсім не мала почуття гумору. В Дімарова ж, як уже мовилося, його було надмірно, що не раз заводило в глухий кут архісерйозних людей при спілкуванні з ним. Мужицька не знала, що головред уже підписав її заяву на відпустку, й негайно переповіла батькові Дімаровий ультиматут про негайне полювання. Доповіла наступного дня: скажіть, коли поїдете – там усе буде готово. Очевидно, це було так. Секретар обкому телефонує в райком і каже приблизно так: приїдуть із Києва високопоставлені товариші, яким ви повинні забезпечити добре організоване полювання. Партбілетом відповідаєте, якщо буде щось не так. Його запевнили, що все буде “саме так”. І стали готуватися прийняти столичних гостей. Підготувалися й у Києві. Оскільки Дімаров, як він казав, був тоді безтягловий аграрій (не мав автомобіля), то загітував охочого до таких вилазок Юрія Мушкетика, який, творчо значно активніший за Дімарова, вже дописався до власної “Волги”. Взяли з собою завкадрами видавництва і рушили в мандри. На кордоні з Полтавською областю побачили гурт дівчат у віночках і в вишиванках. Дві з них тримали на рушнику хлібину (і, як виявилося, й сільничку; отже, хлібсіль гостям). Хто це прийматиме? Звичайно, не Мушкетик, бо він тут у ролі водія. І не кадровик-відставник у френчі, але без погонів. Зустрічальники відразу визначили: найважливіша птиця в машині – Дімаров. Він і на начальницькому місці (тоді побіч водія возсідав найвищеранговий пасажир) сидить, і в окулярах та капелюсі. Відразу видно: це не якийсь там рядовий службовець. Дімаров увійшов у роль. Поважно прийняв хліб-сіль. І запитує районне начальство, що виступило назустріч із-за дівочої зграйки: “Ну, як тут у вас? Чим живе зараз район? Які проблеми? Які тривоги?” Вони один за одним зарапортували щось про надої, гектари, центнери. Сірі районні горобці туго знали службу. Вміли загіпнотизувати перевіряльників цифровою тарабарщиною, котрою вони щедро засипали слухача, мов новорічні посипальники зерном того, до кого зі сміливою надією на частунок переступили поріг. Дімаров, як диригент, владно змахнув рукою: “Знаю, знаю! Молодці! Так тримати!” Господарі району полегшено перевели подих і повели гостей (передовсім Дімарова та обох його супровідців) на перекуску в мисливському будиночку, що визирнув поміж пишного розгілля дерев. А в будиночку вже й стіл накрито для важливих гостей. І там їсти-пити на цілу армію голодних. І їстиво вибирай – яке хочеш. Звичайно ж, борщ із пампушками й галушки, курятина з різними гарнірами, карасі в сметані і яловичина запечена, курячий холодець і пухкі сирники, вареники з усім, що можна придумати, й усяка садовина (Дімаров, оповідаючи про те трапезування, не міг пригадати всіх страв). І тости, тости, тости. За дорогого гостя, який виявив таку честь їхньому району. Тепер завдяки тому тут і сонце ясніше світитиме, і вода буде мокріша, і цукор солодший, і горілка міцніша, і пиво запахущіше, і яблука, груші, сливи та абрикоси щедріше наливатимуться, і добробут трудівників зростатиме, і комунізм швидше буде побудовано... Казав Анатолій Андрійович, що єдиний раз у житті мав такий пишний стіл. “Дивився я на все те, – оповідав з усміхом, – і мені хотілося вщипнути себе: може, я вже не на грішній землі, а в раю!” На що дружина його Євдокія Несторівна, що вже, певно, всоте чула цю історію, – Дімаров дуже любив її розказувати – суворо вистрілювала фразою: “Пити менше треба було, то й рай не примарювався б!” На що Анатолій Андрійович одповідав незмінне: “Та ж наливали, а я не міг комуністам одмовити!..” Євдокія Несторівна (одразу видно, що вона педагог!) дивилася поглядом суворого директора на брехливуватого учня: “Толю, не плети такого, в якому правди нема. І не перебільшуй, бо ти, знаю, без цього не можеш!” Й суворо хитала головою. Й ось посеред того розгулля Дімаров побачив, що за столом немає Мушкетика. – А де ж?.. – хотів запитати про нього й одразу ж почув: – Водітєль? Всьо нормально с нім. Його кормлять на кухнє! Голодним не останицця! Потім, коли я розпитував про ту історію Мушкетика, він розповів те, що було “поза кадром”. Коли гостей повели до будиночка, його взяла під руку, очевидно, розпорядниця й привітно сказала: – Товариш водітєль, і вас не оставим голодним. Усе вам буде на кухні. Доки клопоталися тим, що його з начальницького столу вхопити, інша жінка – вже немолода і, як Юрій Михайлович, та, що все вже бачила і все знає, – ткнула йому великого пиріжка: – Поки що, синок, попробуй, що наші пани їдять... Юрій Михайлович, за його словами, не знав, сміятися йому чи гніватися. Визначитися в бажаннях дуже заважала виразка шлунку, що загострилась і нестерпно давала про себе знати. Звичайно ж, господарів цікавило: кого це вони приймають? Оскільки була сувора команда з обкому, то можна гадати: приїжджі – це або з цека партії, або з міністерства. Обережно випитували в Дімарова (кадровик налолокався оковитої і прямо за столом заснув): “Ви, мабуть, із міністерства?” Дімарову не лишалося нічого іншого – тільки погоджуватися. – Ага, з міністерства... – А ми зразу зрозуміли, що ви – міністр, – не дуже впевнено. – Міністр, – задоволено сказав гість, не випадаючи з ролі високопоставленого діяча. – Сільського господарства? Це видалося Анатолієві Андрійовичу надто приземленим. Хай беруть вище. – Ні, я – по пенсіях! – А-а-а... Соціального забезпечення? – Соціального забезпечення, – аж надувся від уявної величі гість. І тут усі господарі навперебій кинулися випрошувати собі в нього пенсії, котрі не для простих смертних, а ті, де написано “...значення!” Вже наперед, бо ж декому зних до пенсії було – як до Києва з цього будиночка. Гість надув щоки й пояснив: – Можу зробити дві всесоюзного значення і три республіканського. Більше не видно – такі обставини. На тому й порішили. А наступного дня було те фантастичне полювання. Дімарова під опікою єгерів посадили в човен і вклали йому в руки добру рушницю. Анатолій Андрійович розповідав, яким глибоким був його подив, коли він вистрелив у качку над річкою – і вона миттю впала до його ніг у човні. За словами геть короткозорого Дімарова, він із десяти кроків не влучив би в корову. А тут – така несподіванка. Влучив пальцем у небо. Відразу ж сам собі не повірив. А єгер кричить: “Стріляйте”! “Стрельнув – ще одна качка впала в човен. Скоро там було їх із десяток. Аж потім виявилося: в очеретах засіли
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
