Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “Блаженні гнані за правду, бо їх є Царство Небесне”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Співець із душею Мамая

Слово Просвіти, №24–25 за 2020 рік

Віталій СТАРЧЕНКО, лауреат премій ім. І. Сокульського та ім. П. Тичини Субтильний Іван Сокульський не дуже скидався на кремезного козака Мамая. І все ж він нагадує улюбленого персонажа картин, якого у сільських хатах 19 століття на рівень покутніх образів підносили крила вишитих рушників. Нагадує, бо, як і Мамай, Сокульський — духовний оборонець Батьківщини, співець Волі, поет Українського Степу. Таким його побачив художник-нонконформіст із Галичини, також політв’язень — Опанас Заливаха, ще в сімдесятих роках, коли малював портрет свого табірного побратима. Саме цей портрет, який мені пощастило бачити у будинку Сокульських у січеславському передмісті, переконав мене в душевній подібності Івана Григоровича до козака Мамая. Із Іваном Сокульським мене познайомив письменник Олесь Завгородній. Це було в рік звільнення Івана Григоровича з ув’язнення, восени 1988 — на зборах січеславського Товариства української мови ім. Яворницького, які відбувалися у Палаці культури залізничників. До знайомства я, звичайно ж, чув про Івана Сокульського – передусім як про дисидента, в’язня сумління, та ніколи не читав його поезій. Перші твори Сокульського, зокрема і його знаменитий вірш “Воли”, я прочитав, коли готувалося до виходу чергове число стіннівки “Слово” Товариства української мови, яку вивішували у вітрині так званого “Будинку преси” на центральному проспекті Січеслава (тепер цей проспект названо іменем Дмитра Яворницького). Мене вразили сміливість, чіткий лаконізм поетичного мислення та карбована символіка образу. Тож в особі Сокульського я тоді вже бачив не лише відомого дисидента, але й щедро обдарованого поета. Мені хотілося почитати його поезії в більшому обсязі, поговорити на літературні теми, та, певно, на той час він ще не міг довіритися людині, з якою познайомився нещодавно. Дистанцію в наших взаєминах скоротив прикрий випадок. 20 травня 1990 року, в так званий “день міста”, група нацькованих кагебістами колишніх вояків-“афганців” на тротуарі центрального проспекту, біля згаданої вище стіннівки “Слово”, жорстоко побила кількох рухівців, зокрема Івана Сокульського та керівника обласної організації Народного Руху України Івана Шулика. Дісталося й мені. Було порушено кримінальну справу, велося слідство, під час якого ми почали зустрічатися частіше. Як людина, яка мала у судових справах досвід, Сокульський спрямував потерпілих на те, щоб вони пробачили нападникам, але за умови, що ті зізнаються, хто був замовником та організатором побиття. Під час слідства Іван дав мені почитати одне із чисел машинописного часопису “Пороги”, який він заснував у Січеславі. Там, зокрема, було надруковано добірку його поезій. Восени 1990 року нас обох запросили до Києва – на Всесвітній форум української поезії “Золотий гомін”. Приїжджих поетів розселили у готелі “Москва” (нині готель “Україна”), причому Сокульському випало проживати в одному номері з “бубабістом” Юрієм Андруховичем. До Юрія приходили два інших “бубабісти” – Віктор Неборак і Олександр Ірванець. Молоді галицькі “батяри” вечори проводили весело: приміщення готельного номеру тонуло в коктейлі тютюново-горілчаних димів-випарів. Після другої ночі Іван між іншим сказав мені, що погано переносить ті вечірки, що від того всього болить серце (під час згаданого побиття “афганцями” з ним стався другий інфаркт). Я запитав, чи не дозволить він мені попрохати “бубабістів”, щоб ті, зважаючи на його стан, не курили в номері, та Іван рішуче заперечив: не мав звички в своїх інтересах коригувати поведінку інших. До того ж іншими були вельми обдаровані молоді поети… Замість цього запропонував мені прогулянки перед сном по Хрещатику та Інститутській. Прогулюючись, ми переважно говорили про поезію і про історію України, про майбутнє, яке обом бачилося без “дружніх обіймів” Москви. Іван не хотів згадувати недалеке минуле, провокації КГБ та його стукачів, судилища, табори… Я ж, відчуваючи це, не вдавався до зайвих розпитувань. Сокульський був переконаний, що Україна — найпоетичніша, наймальовничіша країна у світі, а їй для розквіту не вистачає лише одного — свободи. Сказавши це, додав приблизно таке: “Мене звільнили, та я чомусь досі відчуваю себе ув’язненим… Ми всі, задекларувавши Акт про державну незалежність України, опинилися лише на порозі свободи. Але двері до свободи поки що закриті. Щоб їх відкрити, треба докласти ще чимало зусиль”. Замислився, і після паузи до- Поезія Івана Сокульського — мова степу, пісня Мамая. Переконуюся кожного разу, коли перечитую його книги. В його особливому голосі — передзвін бандури і посвист кинутого списа. Цей голос закликає до культу історичної пам’яті, до відродження козацького гонору, до віри в українського Бога та божественну Україну. Вірю, що прийдуть часи, коли поезія Івана Сокульського буде гідно оцінена у всій Україні. Це звершиться тоді, коли Україна нарешті стане українською — про що пристрасно мріяв Іван. Щороку 22 червня (помер Іван Григорович у день літнього сонцестояння…) до могили Івана Сокульського на кладовище у Чаплях (принагідно нагадаю, що в цьому селі, яке нині входить в межі Січеслава, народився Валер’ян Підмогильний) приходять люди: Іванові родичі, побратими в боротьбі за волю України, старші, яким пощастило бути знайомими з ним, і молодші, які його не могли бачити. Приходять до надгробка з монументальним козацьким хрестом, витесаним із кам’яної глиби. На хресті — напис: “Блаженні гнані за правду, бо їх є Царство Небесне”. Приходять поминати того, хто був одним із втілень безсмертного Козака Мамая… ною глибокої внутрішньої культури. Дбав він і про культурний відпочинок просвітян. Задля вивчення рідного краю організовував екскурсії у визначні місця України, культпоходи на концерти, в музеї , театр. З ініціативи голови міського обєднання “Просвіта” професора Василя Бойка видано 2 томи книжки “Просвіта” Івано-Франківська — минуле і сучасне”, у якій висвітлено історію і діяльність філії “Просвіти” у Станіславові (1877—1944) та Івано-Франківського міського об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Нагороджений багатьма державними та регіональними нагородами, серед яких особливе значення для нього мала вища просвітянська нагорода — медаль “Будівничий України”. Світла і вічна пам’ять! Царство Вам небесне пане Василю! Щирі співчуття дружині п. Надії, сину п. Ростиславу і доньці п. Світлані, рідним, близьким патріота і громадянина України! З глибоким сумом: П. Мовчан, С. Волковецький, В. Боцюрко, М. Січка, Н. Синиця, М. Гуцол, Г. Дорошенко, О. Путько, В. Шпільчак, А. Андрусяк, О. Вівчаренко, Л. Гаврилів, І. Гаврилович, Д. Захарук, О. Івасик, М. Кардащук, Г. Литвин, Є. Романишин, В. Сельський, Г. Терлецька, М. Турчин, С. Сивачук, просвітяни Івано-Франківська та області

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин