Цікаво знати · “Не можна вивчати історію жінок як таку, потрібно зважати на ситуацію, яка склалась у середовищі”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
Наука й освіта без жінок?..
Слово Просвіти, №24–25 за 2020 рік
Дарія БОБРИК, фахівчиня Центру гуманітарної співпраці з українською діаспорою Побутує думка, ніби наука — це суто чоловіча царина. Але, як показує практика, це лише рудиментарний стереотип. Марія Склодовська-Кюрі, Розалін Франклін, Еммі Нетер, Геді Ламар, Симона де Бовуар, Софія Ковалевська, Тара Вестовер, Марина В’язовська — жінки-науковиці, які довели, що інтелектуальні здібності аж ніяк не залежать від статевої приналежності. Про ґендерні проблеми мовилося в Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя під час Міжнародної наукової конференції “Жінка в освіті та науці”, приуроченої 100-річчю від початку жіночої освіти в цьому закладі. Її організував історико-юридичний факультет спільно з факультетом психології та соціальної роботи. Принагідно презентували навчальний посібник Євгена Луняка та Сергія Кириленка “Ґендерні історичні студії: світовий та вітчизняний досвід” та книгу “Ґендерна психологія” Оксани Щотки. Ці видання розроблені в рамках проєкту Еразмус + “GeSt — Ґендерні студії: Крок до демократії та миру в сусідніх до ЄС країнах з різними традиціями”. 1919 року в Ніжинському історико-філологічному інституті вперше за історію цього закладу з’явилася студентка — Олена Левковцева. Однак у неї були всі шанси не вступити, адже потрібно було складати іспит з грецької мови, котру Олена раніше не вивчала, але жага до знань узяла гору: дівчина опанувала цю мову за кілька місяців. Новоспечена студентка походила з родини службовців. У спогадах, які, до речі, зберігаються в Музеї історії Ніжинської вищої школи, Олена Олександрівна пише, що мріяла про педагогічну кар’єру. І вона попри всі труднощі реалізувала свій потенціал. З серпня 1943 року вона вчителювала в 4-й школі в Ніжині. Левковцева викладала німецьку, а згодом російську та українську мови. Цією інформацією з учасниками конференції поділився один з її організаторів доктор історичних наук, професор Євген Луняк. Гострі проблеми порушив у своєму виступі доктор психологічних наук, завідувач кафедри загальної та практичної психології вишу Микола Папуча. Професор зауважив, що хоча жінки й мають право працювати в науковій галузі, але поки що їхні досягнення порівняно з чоловічими менші. Така ситуація склалася не через те, що жіноцтву бракує здібностей чи таланту. У цій справі вирішальним є соціокультурний фактор. Також потрібно враховувати особистісний та психологічний чинники. Як сказав Шарлем Фур’є: “Соціальне становище жінок є мірилом суспільного прогресу”. “Чи досліджував хтось питання професійної реалізації жінки-матері?” — порушує замовчувану проблему Микола Васильович. Треба називати речі своїми іменами. Конституційно наша держава гарантує рівні права чоловіків та жінок. Однак якою є реальна картина світу? Відкрите суспільство — те, у якому кожна людина може стати тим, ким вона забажає. А чи можна назвати таким наш соціум? Пропагування утопії, пов’язаної з зарахуванням категорії “домогосподарка” ледь не до рангу професій, не вирішить проблеми ґендерної дискримінації. Це ще більше віддаляє жінку від особистісної та професійної реалізації, повертає нас до пуританських традицій. Свого часу Михайло Грушевський, аналізуючи стосунки в традиційному українському суспільстві, зауважував, що перший акт нерівності в середині роду-племені — це поневолення жінки, яка дуже часто є й першим невільником, і першою домашньою худобою, використовуваною в господарстві як фізична сила. Він вважав, що патріархальна конструкція роду для жінки принципово менш сприятлива. А Іван Франко в підневільному становищі жінки вбачав економічні первні. Письменник стверджував, що велика частина її неволі лежить в фінансовій залежності від чоловіка. Наразі роблять трансплантацію органів, “вирощують” шкіру, а успішна в професійному плані жінка чи ба більше жінка-мати для декого так і залишається фантасмагорією. Існування таких явищ водному хроносі не викликає дисонансу? Часи побутового рабства з піччю, пранням на річці, щоденними землеробськими роботами та доглядом за великим поголів’ям худоби вже скінчилися. Відповідно тогочасний устрій патріархального села з ієрархічною ґендерною стратифікацією аж ніяк не відповідає сьогочасним реаліям. Однією з зачинательок українського фемінізму вважають основоположницю української дошкільної освіти, просвітницю, визначну громадську та державну діячку Софію Русову. Ця жінка уособлює хресний шлях до незалежної України. Вона з сестрою Марією відкрили 1 вересня 1871 року перший у Києві дошкільний навчальний заклад. Саме на національно-патріотичних засадах Софії Русової виховують дітей в садочку №13 у місті Ніжині. Про це була доповідь завідувачки цього закладу Наталії Примушко. Під час конференції згадували про тенденцію значної фемінізації освіти в Україні. У такий спосіб продовжує існувати породжена ґендернодетермінованим ладом традиція, за якою вважається, що виховання дітей — це суто жіноча справа. Щоб зруйнувати цей стереотип потрібно залучати до навчального та виховного процесу чоловіків. Нині ж вони в освітній галузі, на жаль, обіймають здебільшого тільки керівні посади. Як зазначає в посібнику “Освіта і ґендер” Олександр Желіба, наразі спостерігається статевий дисбаланс на різних рівнях освіти та освітніх відносин. Пізнавальним був виступ доктора педагогічних наук, доцента, професора кафедри соціальної педагогіки та соціальної роботи Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя Олега Лісовця “Роль Е. Джебб у становленні міжнародного руху захисту дітей”. Еглантайн Джебб вважають матір’ю прав дитини, саме вона розробила “Декларацію прав дитини”, яку ухвалила 1924 року П’ята Асамблея Ліги Націй у Женеві. Джебб стверджувала, що єдиною міжнародною мовою є плач дитини. Вони з сестрою Дороті Бакстон заснували міжнародну неурядову організацію “Save the Children”, котра надає допомогу й підтримує дітей у країнах, що розвиваються, вона функціонує й нині. У Ніжинській вищій школі, що почала функціонувати 1820 року, було й нині є немало викладачок, які заслуговують на увагу та повагу, до таких належить Леся Коцюба. Кандидатка педагогічних наук, доцентка, яка 50 років викладала в нашому виші Тамара Пінчук у збірці “Зірки залишають слід” так характеризувала Лесю Йосипівну: “Кафедра української літератури нашого інституту одержала кваліфіковану викладачку. Вона була емоційною людиною, красномовною й щирою, своїм літературним словом захоплювала студентів”. У 41—42 випуску газети “Український дім” можна знайти ґрунтовну статтю Надії Онищенко “Усіх захистила своїм серцем” про Лесю Коцюбу. Кандидат педагогічних наук, доцент Олександр Забарний, який був студентом пані Лесі, під час конференції з вдячністю згадував непересічну наставницю. Її літературний смак та хист педагога перетворювали звичайну лекцію в мистецький твір. Вона виконувала на цій землі без перебільшення просвітницьку місію як у студентській аудиторії, так і поза нею. Ризикуючи власним благополуччям та навіть життям, ця жінка доклала немало зусиль для успішної передачі праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація” за кордон. Фізичних репресій Леся Коцюба не зазнала, але з часом, коли до пенсії залишалося 2—3 роки, її позбавили права викладати. Вона потрапила в скрутне матеріальне становище, жила під пильним наглядом КГБ. Ця історія надихнула Олександра Забарного на створення драми “Леся”. Стоїцизм, вірність національній ідеї, професійність Лесі Йосипівни притаманні далеко не кожній людині. Її патріотизм надихає та спонукає до дії. Це є черговим підтвердженням того, що стать не є визначальним фактором, коли мовиться про інтелект та громадянську позицію. Недооцінка та применшення ролі жінок є у науці та інших галузях. Багато замовчуваних, забутих, невідомих нам імен. Але, окрім цього, як стверджує Марта Богачевська-Хомяк у праці “Білим по білому. Жінки в громадському житті України. 1884— 1939”, не можна вивчати історію жінок як таку, потрібно зважати на ситуацію, яка склалась у середовищі. Очевидно, таке становище обумовлене тим, що раніше ставлення соціуму до осіб жіночої статі, зокрема до їхньої потреби особистісного розвитку та професійної реалізації, було упередженим, а в деяких випадках навіть категорично негативним та ворожим. Їх намагалися всіляко обмежувати, тримали в приватній сфері, жінки мали ледь не утилітарне призначення, були ізольовані від громадського життя. Яскравим підтвердженням цього є той факт, що лише 1918 року в Російській імперії (частина України на той час була під її пануванням) з’явився декрет, який зрівняв чоловіків та жінок управі на здобуття вищої освіти.
Однак були спроби саботажу такого закону. А право вільно працювати жінки мають лише з 1917 року. Проте тільки 21 грудня 2017 року Верховна Рада України скасувала перелік із понад 450 професій, заборонених для осіб жіночої статі. Як бачимо, жінки стільки років були затиснені в лещата дискримінаційних законів, стереотипів, забобон, відповідно це мало негативні наслідки та призводило до поступового паралічу волі, внутрішньої інерції та знеособлення. Окрім усього, пропагувався культ жертовності “жінки-берегині”, вона мала нехтувати своїми потребами на користь чоловіка та дітей. Суспільство пригнічувало розвиток таких рис у жіноцтва, як рішучість, амбітність, критицизм. Жінці, щоб досягнути успіху, треба було діяти наперекір суспільству, у якому панували пуританські, рудиментарні догми. Згадаймо хоча б історії Марії Заньковецької, Ольги Кобилянської, Лесі Українки, Наталії Кобринської, Катерини Білокур. Водночас для чоловіків було створено всі умови для повноцінного розвитку та реалізації, це сприймалося як належне. Кандидатка психологічних наук Оксана Щотка зазначає, що стійкий потенціал жінок до лідерства можна сформувати, якщо допомогти їм усвідомити значущість для них кар’єри; розвинути відчуття “Я — лідер” через ідентифікацію з еталонами жіночого лідерства; сприяти критичній оцінці ґендерних стереотипів та упередженостей. Життя згаданих жінок минуло не намарно. Вони реалізували свій інтелектуальний та творчий потенціал, не перевели все своє життя на виконання виключно побутової роботи, яку донині нав’язують нам ґендерні стереотипи. І безсумнівно, працювали для загального добра, перетворюючи світ на краще. Минуло сто років, відколи в нашому виші з’явилася перша студентка, але проблема ґендерної нерівності й сьогодні залишається нерозв’язаною. Вона потребує подальшого наукового дослідження та практичної реалізації в нових соціальних умовах.
Олена Левковцева — перша студентка Ніжинського історико+філологічного інституту
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
