Тарасова церква · с. 9сторінка оригіналу ↗
НА РОЗМОВУ ДО ТАРАСА Делегація Житомирської “Просвіти” відвідала Шевченківський національний заповідник у Каневі
Слово Просвіти, №25 за 2004 рік
До цієї мандрівки ми збиралися ще з зими: надто вже праглось нашим просвітянам відвідати Шевченків край — Канів, Чернечу гору, Дніпро-Славутич, вклонитися місцю, яке прийняло на вічний спокій тіло Великого Українця, бунтівника, пророка, від котрого в народі нашому закріпились назви — українці, Україна. Не “хохли-малороси”, як іменував нас зверхньо-зневажливо російський імперський колоніалізм; не “русін”, “малополяк”, як називали нас польські шовіністи. Як, врешті, Австрія, до складу якої входили понад сто років Галичина, Буковина і Закарпаття, — не визнавала за тамтешніми українцями право на самовизначення. Назва “Україна”, що пролунала сто-двістікратно в шевченківському вільному слові зі сторінок “Кобзаря”, — стала символічною, об’єднуючою для всіх наших земель, де мешкали ті, хто розмовляв українською мовою. Можу сміливо стверджувати: саме від Тараса ми відчули, усвідомили себе окремішнім народом зі славетною історією, самобутньою культурою, багатющими, що сягають у тисячоліття, звичаями і традиціями. Якраз від Тараса починається поширення серед українців національної свідомості, національної гордості, національної ідентичності та державницького мислення сотень і тисяч патріотів, що, врешті, привело до єдиної правильної думки: ми, як і інші народи світу, маємо право на свою землю, на її багатства, маємо створити тут свою національну державу. Тому й захотілось побувати у краї, де народився Тарас, походити по землі, “яку сходив Тарас малими босими ногами”, “яку скропив Тарас гіркими росами-сльозами”, як згодом напише наш славетний земляк, поет Максим Рильський. І ось новий красень-автобус львівського виробництва на 45 місць вирушив у неблизьку дорогу. Гуртуємось у спільну громаду. Частину коштів виділило обласне представництво блоку “Наша Україна”, решта — складчина. Блок представляв у поїздці Василь Марків, керівник його міської філії. Щойно зійшло тепле травневе сонечко, а ми — в дорозі, назустріч йому, на схід, на Київ і далі — до Дніпра. Яка ж ти гарна, мила, рідна українська земле, особливо в травні! За вікнами видніються буйнолисті ліси, яскраво-зелені поля, луги, левади. Все довкруж відчайдушно зелене, молоде, радісне, веселе... Природа буяє, плідниться, справляє одвічну казку життя і вічності. Минаємо Київ, Обухів, Кагарлик, Миронівку. Тут круто повертаємо на схід, до Дніпра-Славутича. Вже десь неподалік він, прабатько українських рік, бо потягло вільгістю і заячали в повітрі чайки.
ялось на берегах твоїх. Затулила всевладна пелена часу. А ти плинеш Україною, такий же дужий, повноводний, гарний, купаєшся в красі й силі, наш невмирущий, наш вічний Дніпре, наша славо й гордосте! Ось і пристань на річці для теплоходів — білих, великих, легких, як чайки. Здається, здіймуться й полетять разом із тими водяними стрімкими птахами… А он іще одна пристань — для автобусів. І маса люду довкруж: ідуть із міста святково вбрані чоловіки та жінки, хлопці й дівчата. Чимало тут і дітвори. Багато хто у вишитих сорочках. Тріпочуть на вітрі прапори. Прибули люди з різних куточків України, приїхали поклонитися духовному Батькові нації, схилити в знак пошани голову перед могилою Тараса, стати на щиру розмову з Великим Сином України. І весь цей колоритний гурт прямує до високої, здається, аж до хмар, кручі на правому березі ріки й нескінченим вужиком в’ється-підіймається вгору до священного місця — до могили-пам’ятника Тарасові Шевченку. Бо якраз тут, на Чернечій горі в Каневі, “серед степу широкого на Вкраїні милій” знайшов свій вічний притулок Великий Українець. Таким був його заповіт. Нагадаю, що помер поет у березні 1861 року в Петербурзі і був там похований. Але, виконуючи його волю, друзі та родичі перевезли тіло Тараса в Україну: з Петербурга до Москви потягом, звідти до Києва кіньми — всього за десять днів. У Києві сумний похід зустріла патріотична студентська молодь і, впрягнувшись у карету, везла домовину Т. Шевченка через усе місто до церкви, де відправляли панахиду. Із Києва до Канева доставляли труну пароплавом “Кременчук”, де й поховали на високій кручі над Дніпром 22 травня 1861 року. Тут вимурували йому цегляний склеп, насипали високу могилу з дерев’яним хрестом. У 1884 році друзі й родичі по-новому опорядкували могилу: вивищили пагорб, встановили металеву огорожу, чавунного хреста з барельєфом поета. Так було до вересня 1923 року, коли большевицька окупаційна влада вирішила по-своєму: хреста скинуто в провалля, де він і розбився. “Релігія — опіум для народу!” — горлали комуністи-москалі та їхні підбрехачі хохли-малороси, спільно знищивши Українську державу в 1917—20-х рр. Державу, про яку мріяв Тарас, за котру й кликав люд свій “до сокири”; котрою жив і марив, і яка стала головним смислом його життя, його пристрастю, його всепоглинаючою та полум’яною любов’ю. Єдиною на все життя. Такою палаючою, що запалила мільйони українців. Свою Україну любіть… Любіть її… Во врем’я люте. І, нарешті, в 1991 році було відкрито музей на Чернечій горі. Пам’ятник Т. Шевченкові, перебувши лихоліття й бойню німецько-фашистських і московсько-сталінських окупантів, височить на кручі. 22 травня стало в УРСР (аж до 1991
року) забороненою датою: у цей день не дозволялося йти до Шевченка, покладати квіти. Бо, бачите, так роблять “українські буржуазні націоналісти” в Америці й Канаді. Пригадую кінець 60"х — початок 70"х років у Києві, де я навчався в Шевченків" ському університеті. У день 22 травня, ще зранку, мілі" ція оточила пам’ятник Шев" ченку, що навпроти черво" ного корпусу КДУ, й не про" пускала туди студентів. Нас, національно свідомих хлопців і дівчат, набралося кілька сотень. Ми гуртува" лися, проривали щільне кільце сторожі. Починалася штовханина, сутички з полі" ціянтами та каґебістами в цивільному. Когось за" арештували, били. Інші під цю веремію, серед них і я, поклали"таки до пам’ятни" ка невеликий вінок, обмо" таний колючим дротом із написом: “Борітеся — побо" рете! Т. Шевченко”. То було суперреволю" ційно! Як вибух бомби. Ко" муняки всієї столиці на збо" рах у колективах лякали вір" нопідданих совків нами, студентами, “українськими буржуазними націоналіста" ми”. Багатьох виключили з навчання. У те число втра" пив і я. Та повернімось до Чернечої гори. Круті сходи зигзагом — угору. Їх нарахував я 340. До самого пам’ятника слід іще подолати 43 сходинки; всього — 383. Багато. Проте йдуть люди, і наче втоми не відчувають, незважаючи й на поважний вік багатьох… І ось поглядам нашим відкривається грандіозна панорама: з правого боку, далеко внизу, — блакитна смуга Дніпра, зліва — тінистий гай, будівля музею, а в центрі — відомий із читанок пам’ятник Великому Кобзареві. Йдемо з чималим букетом квітів, які привезли з собою, і покладаємо їх до підніжжя постаменту. Стоїмо мовчки, кожен подумки розмовляє з Кобзарем. Кожен звіряє по ньому свої думки і вчинки. А Тарас непорушно дивиться на Дніпро, на нас усіх, що зібралися на Чернечій горі (тут якраз вирував багатолюдний мітинг прихильників блоку “Наша Україна”), на маєво прапорів і ніби промовляє: Кати знущаються над нами. А правда наша п’яна спить.
Борітеся — поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая! Кількатисячний гурт слухає уважно виступ лідера блоку “Наша Україна” Віктора Ющенка, депутатів Верховної Ради, голови Всеукраїнського товариства “Просвіта” Павла Мовчана, Євгена Гірника. То саме його батько, Олекса Гірник, — у далекому вже 1978 році, 21 січня, вчинив акт самоспалення отут, біля пам’ятника Тарасові Шевченку, на знак протесту проти політики русифікації, гноблення України, жорстокого придушування комуністичною Москвою будь" яких проявів українського національного духу. Чоловік розкидав перед цим тисячу листівок, які написав від руки. Жертовно поклав життя за свободу України. Офіційна влада цю подію замовчувала. Сюди, до Тарасової гори, слід би дітей возити, молодь, розповідати всю правду і про самого Тараса, і про московських окупантів, і про своїх хохлів-яничар, тодішніх і теперішніх. Чернеча гора мала б стати своєрідною Меккою України: побувати там має вважати за честь кожен із нас. Але “братія мовчить собі, витріщивши очі”. Братія чиновницька, владна. Адже досі не впорядковані шляхи до Канева; немає в багатьох місцях бодай вказівників напряму руху до національ-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
