“Слід конституційно визнати українців корінною, титульною нацією”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
«НЕ ОДНАКОВО МЕНІ»
Слово Просвіти, №25 за 2008 рік
пригорненням до чужого — російського, радянська ідеологічна політика ховала правду про героїчне минуле народу. Історія України в освітній радянській програмі починалася з розповіді про утворення так званої УРСР, без згадки і всебічного висвітлення Української держави за козацьких часів. Проте детально вивчали історію Росії з обов’язковими знаннями родоводу Романових. Приховували події, пов’язані з розгромом російського війська козаками під проводом гетьмана І. Виговського, причини виступу гетьмана І. Мазепи проти Петра І, події, пов’язані з утворенням УНР і ЗУНР та їхньої Злукою, з героїчними походами отаманів проти більшовицької влади у Східній Україні. Не згадували і про героїв Крут, Базару та революційну роботу С. Петлюри, Є. Коновальця, підпільну діяльність А. Мельника, Т. Боровця, С. Бандери й інших провідників — борців за вільну Українську державу. Щоб позбавити документального підтвердження боротьби українців за незалежність, радянські ідеологи вчинили (як німецькі нацисти) акт вандалізму: підпалили з допомогою фосфору унікальні документи історичного відділу архіву Державної національної бібліотеки. У таких радянсько-колоніальних умовах цілеспрямованого нищення пам’яток історії й культури України, переслідування народних звичаїв і обрядів виростала національно свідома українська інтелігенція, розвивалася й удосконалювалась українська мова. Дивує те, що тепер Українська держава дала можливість телестудіям демонструвати радянські кінофільми, які продовжують прославляти російських царів та полководців, і заборонила демонструвати фільм “Молитва за гетьмана Мазепу”. Досі Православна Церква Московського патріархату продовжує вороже ставитися до української мови й релігії. У цьому переконуєшся, відвідуючи Почаївську Лавру, де “богобоязливі” ченці не візьмуть навіть за попередню плату заяви на відправлення молитов, написаних українською, довідавшись, що це — парафіяни Православної Церкви Київського патріархату або УАПЦ. У таких ідеологічно-репресивних умовах українці в Україні ставали суржикомовними. 24 серпня 1991 року — у День проголошення незалежності України — з’явилася надія, на відродження духовності українців під опікою держави. Це було б можливо, якби всі ланки державного керівництва очолювали українські патріоти. Насправді у керівництві держави залишилися (за незначним винятком) колишні партійні радянські функціонери, як каже Б. Олійник, “видатні міняйли прапорів”, яким до душі припав російсько-радянський “патріотизм” і політика української “меншовартості”. Про важливість формування керівництва держави націонал-патріотів розуміли ще за часів гетьманування Б. Хмельницького. Як стверджує М. Міхновський у праці “Самостійна Україна”, переяславські статті, які визначали взаємини й обопільні зобов’язання України і Росії, застерігали, що “…суб’єкт
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
