Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Шанувать свою родину і любити Україну”. Олесь Лупій · с. 7сторінка оригіналу ↗

СПОВІДЬ ДИТИНИ ВІЙНИ

Слово Просвіти, №25 за 2008 рік

Луїза ЧУМАК, м. Конотоп Тато на роботі, мама вдома, сестра ходить до школи, а мене водять у ясла. В яслах мене не переодягали, бо мама одягала “красіво”, а інших дітей переодягали в коротенькі пишні сірі з білими кілечками штанці, в бузкові маєчки. Та ось мене переводять до дитячого садка, який у нас називали “площадка-новостройка”, бо я вже “велика”. Пам’ятаю широку веранду, ми, діти, сидимо за столиками, їмо. Яка смачна була манна каша зі смородиновим варенням! А потім був новий рік — 1941. Мені мама пошила й пофарбувала у зелене та синє сукенку, бо я волошка. Весело ми гралися біля ялинки. Коли хтось із вихователів згадав: “А де ж дідусь Мороз?”, ми бігли до дверей його гукати. Докликались-таки. Йде сходинками дід Мороз зі здоровенною морквою на плечі, за ним — Снігуронька, зайчики. Відрізали верхівку моркви, а звідти покотилися сніжки. Це подарунки дітям. Їх треба покласти в тепле, “сніг” розтане і… можна їсти подарунок. Вдома я не спускала очей зі старших, що поклали на холодну плиту “сніжку”. Але вони перехитрили мене: в якусь мить на плиті лежав пакетик з цукерками та мандаринкою. А потім була війна. Мене перестали водити до дитсадка, не стало тата, люди копали окопи, дехто виїздив. Вили сирени повітряної тривоги. Спочатку під час тривоги ми ховалися під ліжко, а потім, коли в сусідній будинок влучила бомба, залазили в погріб, що теж було небезпечно, бо інших сусідів засипало. Тоді стали ховатись у великому погребі у сусідів через дорогу. У нас була корова, весь куток її годував, і корова не дала дітям загинути. У саду росла велика шовковиця. Ціле літо дітлахи “паслися” під нею. У Конотоп вступили з боями фашисти. Ми з мамою та сестрою сидимо в кухні на підлозі, завісивши вікно моєю ковдрою. Чуємо — стукають. Не відчиняємо. Щось пишуть на дверях. Коли стихло, мама відчинила двері, а там написано, що нам на постій призначено 16 солдатів. Ми стали жити на кухні. Мама із сестрою спали на печі, а я — на полику. А війна тривала. Якось сусідка вела свою сліпу свекруху до схованки, в них влучила бомба. Їхні шматки рознесло скрізь, аж до нашого двору. Я так перелякалася, що стала затинатися. Почались облави. Мама натерла гасом та порошком з червоної цегли коліно сестрі, показала офіцерові й відвела її на околицю міста до тітки, де вона переховувалась аж до визволення Конотопа. Діти почали хворіти на дифтерію, багато померло. Жінки плели вінки з ялини, на рушниках несли маленькі труни на цвинтар. А одна багатодітна сім’я закопувала своїх дітей просто у городі біля хати. Настав вересень 1943-го. Нашою Високою вулицею їхали замасковані гіллям німецькі вантажівки, а сусідньою Роменською наступали радянські війська. З літаків бомбили тих і тих. Люди розбирали борошно з хлібокомбінату. Мама не ходила і нас не пускала: “Буде у людей, буде й у нас”. А мені дуже хотілося хліба. Досі не залишаю недоїдених шматочків і гостей своїх прошу не залишати об’їдків хліба. Сестра вступила до медучилища. Мама їй пошила пальто з німецької шинелі, з лантуха — сукню зі свастикою на спині, пофарбувала її в бузині. Портфель був ще довоєнний, конспекти писали між друкованими рядками своїх шкільних підручників. А через рік і мені йти до школи. Мама щось підлатала, пофарбувала й перешила для мене одяг. Сумку з протигаза обладнала як портфель. З вирізаних титульних листків книжок пошила зошити, розкресливши їх. У школах були шпиталі, ми вчилися у пристосованих помешканнях. У вестибюлі моєї школи на трьох табуретках стояв корпус рояля, на якому ми отримували перші уроки музики. До школи ходили з металевими квартами — нам давали суп й буханець чорного глевкого хліба на клас. То були продукти з американських подарунків. Моя подружка-однокласниця ходила до школи боса, без штанців, у спідниці та благенькій курточці. Я розповіла про неї мамі, мама сказала, щоб я привела її до нас додому. На горищі мама знайшла стару одежу і пошила дівчинці штанці, сорочечку і черевички. Нас заїдали воші. У деяких дітей — не голова, а суцільний струп. Нас водили до лазні, прожарювали одяг, стригли голови. Знесилені, ми часто хворіли. Я занедужала на тяжку форму туберкульозу, якого тоді не лікували. Мене відвезли до Києва. Там я лікувалася протягом дев’яти місяців і одужала. Коли мене виписали, лікарі в Конотопі приходили дивитися на мене. Школу закінчила зі срібною медаллю, вступила на педіатричний факультет Київського медінституту. Працювала на Вінниччині. Згодом повернулася додому, до стареньких уже батьків. З 1966 р. працюю в медучилищі, маю добрі стосунки з учнями. Це фельдшери, акушерки, медсестри, лікарі, професори — заслужені діячі науки, керівники лікувальних закладів. Усі вони стали батьками. І моя наука педіатрія їм згодилася. Я українка, одна з фундаторів конотопської “Просвіти”, читачка й дописувачка “Слова Просвіти”. Мені 72 роки, працюю, передаю досвід. Учням вдячна за розуміння, підтримку, повагу, а вони мені — за знання. У Конотопі не так давно були урочистості з нагоди дня Перемоги. Мені вручили запрошення на свято в будинку культури “Зоряний”. Коло входу до зали дарували квіти, альбомчики та святковий випуск газети “Конотопский край”. У газеті надруковано привітання ветеранам, учасникам, інвалідам війни, мешканцям міста, але ніде не було згадки про дітей війни. Далі подано розміри грошових виплат для згаданих категорій — від 65 до 500 грн. І знову ж таки без дітей війни. Ні 5 копійок на отого червоненького півника на паличці, що з’явилися на базарі після визволення Конотопа, і моя бабуся купила його мені, ні глиняного півника% свистунця. Правда, ведуча урочистостей згадала ті два страшні несумісні слова: “діти війни”. А мені згадалося...

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин