Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Це первісна мова богів”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

«PER SEMPRE…»

Слово Просвіти, №25 за 2008 рік

тут я помітив у Монтеня ці ліричні відступи і так почав міркувати: а може, він першим у літературі подав такий приклад”. І процитував улюблений фраґмент: “Скільки краси цих юрливих відбігів в цьому розмаїтті. Стиль мій і дотеп вештаються в ногу. Треба допустити собі трохи шаленства, хто не хоче впасти в стільки і більше глупоти, так свідчать і приписи майстрів і ще більше їхні приклади. Тисячі поетів плентаються й шкутильгають прозаїчною стопою, а найліпша проза старожитніх видань осяває всюди якоюсь міццю і сміливістю. Стара теологія — вся поезія. І перша філософія. Це первісна мова богів”. Я ж аплодувала перекладу, словам, які квітково несли кожне свій аромат, викликали усмішку, ностальгію, ніжну печаль. Спілкуючись з Анатолем Перепадею в прямому ефірі, я зауважила, що наш мовний простір, нині силоміць наповнений низькоякісними журналістськими і почасти літературними текстами, видається мені якимось болотистим, драглистим, а мова його перекладів поповнює ті озонні втрати. Читаючи Марселя Пруста “У пошуках втраченого часу”, я занурилася в іншу лексику, відчула, що вона гоїть мене, сприймаючи цю мову як еліксир. Анатоль Перепадя відгукнувся на це так: “Наша рідна мова має багато регістрів і може по-всякому звучати. Мій учитель — Микола Лукаш. На першій же моїй роботі, яку я виконав у видавництві “Веселка”, а це було тільки редагування з французького перекладу, в мене виник конфлікт з моїм керівництвом. На обговоренні цієї роботи раптом з’явився Микола Лукаш. І до нього, як до арбітра, були всі звернення, та він позитивно оцінив мою роботу, а те, що виправляв мій шеф, сказав, що так не годиться. Потім він був моїм редактором перекладу одного італійського твору “Білий прапор над Кефалонією”. Микола Лукаш на багатьох сторінках поставив знаки оклику, зробив чудові правки, це найбільше мене підбадьорило, бо доти я не вірив у власні сили. А після його редакції роману побачив, що слід серйозно братися за роботу. Мені прикро, що українська розмовна в багатьох звучить як суржик, мова ж письма нині бурхливо розвивається. Раніше були цензори мовні. Коли я працював у видавництві, то присилали списки заборонених слів. Туди потрапляли слова, які не мали еквівалента в сусідній мові. Це щоб наша мова і переклади не перевершували розмаїттям лексики”. “Ci sara per sempre…” — італійська пісня звучала в одній із наших радіозустрічей з Анатолем Перепадею, присвяченій виходу довгоочікуваних “Канцоньєре” Петрарки. Він почав прекладати сонети ще чотири роки тому, і раптом на Помаранчевому майдані письменника знайшов телефонним дзвінком директор Італійського Інституту культури в Україні, професор, академік Нікола Франко Баллоні. На його ідею здійснити переклад шедевра світової лірики Анатоль Перепадя відгукнувся радісно: “Тож я вже перекладаю!” Кожен сонет він доповнив авторською ремаркою, цей хід завважив в одного французького перекладача XVII століття. І я читаю, наприклад, L. Kанцону “Усі, хто працює і страждає, перепочивають; поет — ніколи”, або Баладу “Проти фати своєї донни”, а то ще: “Поет заздрить бризу і хвилям того краю, де живе його донна”. “До Петрарки існувала куртуазна поезія — поет виступав у супроводі музики, у нього були слухачі й відбувався діалог, а в Петрарки — суб’єктивний дискурс, його поезія пориває із соціальним виміром, вона самотня, ізольована, не шукає діалогу з читачем, замикається у взаєминах між “я” й об’єктом свого бажання. Соціальний вимір замінено виміром внутрішнім. Їй досить усміхнутися, цій панні, Явиши неподобну нам красу, Як кида сицилієць працю всю І горна більш роздмухувать не стане. Гримій у сагайдак збере старанно Тарахкотючу громовиць ясу. І зійде Феб, діждавшися часу, І з ним Юнона, знов благоуханна. Жене Зефір лиш брижу невелику, — Матросам менш стоять коло стерна. Поля встелило різнотрав’я й квіти. Поблідли злі зірки від Її лику Й тікають з неба. Це таки Вона, Та, за якою тільки сльози лити. Анатоль Перепадя і сам відчував ностальгію за краями, де жили герої творів, що завдяки йому заговорили українською. Він був людиною планетарного масштабу. Розповідав із захопленням про те, що Рим об’їздив на велосипеді, таку саму подорож здійснив до Франції. А сам уже замислював подальші мандрівки світовою літературою і філософською думкою. “Це Блез Паскаль, народився 1623 року, 1662-го помер, великий французький філософ, математик, фізик і письменник. Зібрання нотаток, які повинні були стати частиною великого трактату “Про істинність християнства і релігії”. Повне видання”. Про себе письменник говорив, що залишається оптимістом і вірить, що дійсність і література наша будуть, як у розвинених європейських країнах. У мене кілька подарованих ним книг: Монтень, Пруст, Петрарка. Другий том “У пошуках втраченого часу” він підписав так: “Валентині Давиденко, згадуючи ще про один твій хист — хист до читання. Веселого Різдва! Від колеги Анатоля. 25 грудня 2007 року”. …“Per sempre” у тій італійській пісні про розлуку означає “назавжди”. Але в контексті це слово несе надію, бо рефреном повторюється “se ritorni tu poj” — якщо ти потім повернешся. Музика Твого Слова повертає нам Тебе, Колего. Назавжди…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин