“Це первісна мова богів”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
КАНЦОНЬЄРЕ
Слово Просвіти, №25 за 2008 рік
І Вступ До вас, слухащих, ці мої рядки Незграйні, із любовними жалями. На себе озирнусь: яка нетяма Стає в очу мені віддалеки.
Хай рвучий, а зворушливий таки Мій голос залунає поміж вами, І обізветься не ворожим гамом, А спочуванням, юнки й юнаки.
Я бачу, що від люду відтепер За суєту мені лише ганеба. І сам сміюся з себе, вітрогон.
Ось підсумок гордині і химер: Покута й розуміння — так не треба, Бо світські втіхи всі — короткий сон.
IV Поет славить те місто, де народилася Лаура Хто зодчим став усього світострою, Наповнивши його чергою див, Хто цю і ту півсфери сотворив, Юпітерові Марс послав слугою.
Хто об’явився з вірою живою Для душ заблудлих серед всохлих нив, Петра й Івана біля моря стрів І рай їм дав, повівши за собою.
Різдвом своїм не Рим, а Іудею Почтив, бо був прихильний звіку До всіх тихолюбивих і малих.
А нині городку, яких без ліку, Дав сонце — ту, що вродою своєю Прославила свій край і нас усіх.
VІІІ Посилаючи у дар пташок У стіп горбів, там, де на себе шати Земні колись вродливиця прибрала, Щоб змусити страждати ще чимало Того, хто нас тобі унадивсь слати,
Свобода нам була як рідна мати, І ні тенет, ні згубливого жала, І кожна твар, хоч скільки б побажала, Могла в гаях-полях буяти.
Проте у нашій нинішній неволі, Коли ми терпимо пригоду люту, І гибель нам віщує наша доля,
Шукаємо ми втіхи в нашій знуті: Той, хто зловив довірливих у полі, Волочить сам такі важенні пута.
ІХ Посилаючи у дар фрукти Коли земля, що пори відміряє, Виходить, повернувшись, на Тільця, Ллє благодать вогонь її вінця І все пишає навкруги розмаєм.
У полі й місця голого немає, Природа всюди радує серця, Та і в землі, де лише пітьма ця, В глибинах зріє щось і оживає.
Так вруна всюди вруняться рясні, Так і вона, хто між подруг сіяє, Пускаючи в мій бік проміння-паруси,
Викохує любов, химери і пісні. А що вона їх сходи не плекає, То й не мені дари весни усі.
Франческо ПЕТРАРКА
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
