Презентація · “У нашій історії бувало так, коли слово було державою і слово надавало віру”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ СПРОТИВ ІВАНА ДЗЮБИ
Слово Просвіти, №25 за 2011 рік
Микола ЦИМБАЛЮК
У Конґреґаційній залі НаУКМА крім студентства, викладачів і журналістів того вечора зібралося чимало авторитетних облич, мало не весь інтелектуальний цвіт Києва. Не було, та й бути, звичайно, не могло там багатьох із народних депутатів, й одного із представників влади — Табачника. Цій одіозній сірій постаті у новій роботі Івана Михайловича приділено дві глави із семи названої книги. Хоча, відверто кажучи, учасники обговорення не стільки звертали увагу на “таргана, який повзає на нашій землі”, скільки на практику і розвиток російського імперського шовінізму в контексті ширення українофобських настроїв у державі.
Юрій ШАПОВАЛ, доктор історичних наук, який не зміг бути присутнім на заході, передав текст свого виступу. “Цілком зрозуміло, — пише він, — що Іван Михайлович приречений на поразку в спробах переконати свідомого невігласа, місцями хама, прибічника Катерини ІІ і глибокого “знавця” того, що він називає “українським фашизмом” (мається на увазі кучмівського, а тепер януковичівського міністра Табачника — Авт.). Людей такого типу ніхто ніколи не переконає. І не треба. Їх не слід було допускати до влади, яка нібито ідентифікує себе як українська ”.
Розвиваючи тезу Ю. Шаповала Володимир МОРЕНЕЦЬ, доктор філологічних наук, професор НаУКМА, не поділяє цієї точки зору. Він зазначив, що, виходячи з різних стратегій існування розумних ідей, у світі є Сократові діалоги. Вони, зокрема, передбачають те, що ти мусиш переконати свого співрозмовника. До першої такої спроби автора “Нагнітання мороку” можна безперечно зарахувати його знамениту “Інтернаціоналізм чи русифікація?” (1965 р.). То чи не перша цеглина української ідентифікації, де було застосовано науковий підхід. У житті будьякої нації ця проблема є однією із фундаментальних, бо розмита ідентичність рано чи пізно призводить до радикалізму, до ортодоксії. І думка інтелектуалів у цій царині важить дуже багато. У кожному суспільстві завжди є особистості, до яких дослухаються. Але енциклопедичних здібностей — одиниці. В особі Івана Дзюби ми бачимо саме таку людину. Не випадково він очолював видання Енциклопедії Сучасної України. Але в представленій книзі Євген ГОЛОВАХА, доктор філософських наук, заступник директора Інституту соціології НАН України, побачив, що Дзюба ще й соціолог. “Зверніть увагу, — зауважив він, — у багатьох статтях дуже багато категорій і проблем, які є винятково важливими для сучасної соціології. Я кажу про ідентичність, про історичну пам’ять, про трансформацію суспільства, про демократичні процеси. Можливо, це найважливіше не стільки для України, скільки для світового співтовариства. Особливо що стосується толерантності і ксенофобії різного штибу”. Іван Дзюба в книжці, звичайно, приділяє основну увагу українофобії. І ті численні аргументи, якими він оперує, не можуть залишити байдужим навіть затятих противників українства, а то й несвідомих його ворогів. Але за умови, що полеміку ведуть люди-інтелектуали, які знають сутність проблеми від початку, здавна, і закінчуючи днем сьогоднішнім. Звичайно, табачників, з їх смішними претензіями на якийсь інтелект, не переконати. Так само як уряд чи президента. Але полеміка таких, як Іван Дзюба, засіває глибокі ідеї, готує надійний ґрунт, на якому в майбутньому табачники не з’являться.
Юрій ЩЕРБАК, письменник, громадський діяч, дипломат закликав українців не зосереджуватися на “Кіслих щах” бездарного табачниківського приготування. Не варто перебільшувати значення сірості, яка будь-що намагається показати свою значимість. Це всього ретранслятор. Недалекий, агресивний, хворобливо амбітний, безмежно аморальний і цинічний у засобах, маріонетка в чужих руках (хоча й добре оплачувана). Але за ним стоять справді два запеклих, страшних, рішучих, здатних на все вороги України. Це Володимир Путін, прем’єр-міністр РФ, і Кіріл Ґундяєв, патріарх Російської православної церкви. І кожен по-своєму хоче вирішити проблему невідворотного краху Росії. Вони розуміють, що Україна для них —
останній порятунок. Те, чого не вдалося зробити ні російським царям, ні Лєніну, ні Сталіну, ні Брежнєву, вони сподіваються зробити. За ціною вони не постоять. Хоча, як і їх попередники, вони мають фальшиві ілюзії. За агресивними випадами Москви проти єдності української нації і держави, намаганням підкинути троянського коня двомовності треба мати сміливість бачити реальну картину. Тому доки з’являтимуться такі книжки, як Івана Дзюби, народ України не буде сліпим і байдужим.
У “Нагнітанні мороку” — говорив Володимир ПАНЧЕНКО, доктор філологічних наук, професор НаУКМА, — представлено генезу і тяглість імперських ідей. І це дуже цікавий аспект цього дослідження. Пригадаймо епізод з історії російського націоналізму — лист Лесі Українки 1905 року, який вона писала з Петербурга: “Як мені не хочеться повертатися в цей чорносотенний Київ!”. Уже в ті часи імперія перетворила Київ на кубло чорносотенства. І все, що викладає у своїх статтях Іван Дзюба, розмірковуючи над проблемою, оперуючи цитатами з ХІХ століття, справляє враження, що вони взяті з ХХІ століття, з Інтернету. Настільки велика подібність того, що відбувається нині в Україні. До речі, тут проявляється не лише енциклопедична освіченість автора, а й досконало відточене мистецтво його до цитування, мистецтво натяків, дуже прозорих, коли сама цитата промовляє за себе так, коли нічого уже, власне, додавати не треба. Що ж стосується засланих “козачків”, то для людей розумних у діях влади фактів для безпомильних висновків більш ніж достатньо. Я думаю, що мало в кого викликає сумніви поява на
Сучасники називали Сергія Єфремова, академіка Української АН, відомого науковця, неперевершеного українського публіциста “совістю української нації”. В основі такого високого громадського визнання були не лише чесноти Єфремова як людини, а й високий інтелект, несхибна життєва і творча позиція у захисті людських і національних інтересів. Ці слова довелося почути і щодо Івана Дзюби на презентації його нової книжки “Нагнітання мороку: від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ”. Це видання побачило світ кілька днів тому у Видавничому домі “Києво-Могилянська академія”.
посаді згадуваного міністра неукраїнської освіти. Або дуже дивна поведінка спецслужби України на чолі з Хорошковським під час подій 9 травня у Львові. Це очевидна провокація. Але на кого, на чиї інтереси вона працює? Є багато інших прикладів, які примушують думати про експорт “козачків”, як і агентів впливу, що працюють тут, у сучасному українському політикумі, але обслуговують інтереси іншої держави. Отже, турки внутрішні, як писав Драгоманов, вони живі, вони працюють і про це треба говорити, бо це надзвичайно важливо. Є ще один чинник, коли йдеться про причини того, чого ми маємо таку болісну ситуацію. Панченко процитував слова Дзюби, які той жодного разу не написав, але одного разу сказав. Слова, які не могли не запам’ятатися: “А нації то ж нема!”. Він зрозумів цю думку таким чином, що наша нація недоформована, багато разів бита, і ці слова належать до категорії діагностики. Діагностики дуже тяжкої, але потрібної. Ми самі собі повинні говорити правду, самі себе краще розуміти без сторонніх пояснень. Бо без чіткого усвідомлення того, що з нами відбувається, ми не зможемо адекватно відповідати на нинішні виклики світу. Тому книжка І. М. Дзюби є фактом інтелектуального спротиву, інтелектуального опору. Це те, що надзвичайно важливо для нинішнього українського суспільства.
Ігор ЛОСЄВ, кандидат філософських наук, професор НаУКМА доречно зауважив, що українцям не варто плекати ілюзій щодо того, що російський шовінізм в Україні, чорносотенство, можна перемогти лише інтелектуальними потугами. Хоча роль публіцистики Івана Дзюби тут важко переоцінити. Однак серед тих людей, що працюють серед нас і проти
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
