Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Доля на тлі історії · “Між точністю документа й пам’яттю серця буває велика різниця, а істина й правда лежать десь посередині між ними”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

ЩОБ ЯКНАЙБІЛЬШЕ ПОБАЧИТИ В ДОРОЗІ Про книжку “Останній постріл Єріка” (Видавництво “Ярославів Вал”, 2011р.) та її автора Романа Колісника з Торонто

Слово Просвіти, №25 за 2011 рік

Закінчення. Початок у ч. 24 за 2011 р. А він, уриваючи вільні від редагування журналу “Вісті комбатанта” години, пише нові сатиричні коментарі на теми дня. Може, їх менше, аніж читачам хотілося б. Інколи йому цим докоряють. А він відповідає: “Нічого не можу вдіяти — надто лінькувата в мене муза. Боюся її підганяти, бо ще раптом геть покине мене…” Як відомо, на все у світі є виправдання й пояснення. Особливо — в гумористів і сатириків. Непоспішний, несуєтний, завжди цікавий до всього, з чим він зіткнувся в житті, не промине нагоди все докладно вивчити, з’ясувати всі нюанси, — такий Роман Колісник у своїй літературній та журналістській роботі. Аж трохи незвично бачити його такого на тлі всезнайок-резонерів, які не завдають собі клопоту зрозуміти, що й до чого визріває і відбувається в дійсності, а набундючившись, як молоді півні, сиплють направо й наліво своїми присудами, анітрохи не переймаючись тим, щоб хоч на крок наблизитися до істини. Для них найважливіше не те, що і як є, а що вони з того чи з того приводу вирекли. Як мовиться, прокукурікав, а там хоч і не світай… Колісник у цьому розумінні-таки справді мов біла ворона. Мовби той пейзажист, що заповзявся створити гранично точне відображення побаченого, пильно вдивляється в реальність, так і він знову й знову перевіряє те, що пише, на достовірність і логіку. Сто разів засумнівається, сто разів перепитає, а потім дуже обережно, боячись щось не врахувати, у чомусь помилитися, робить висновки. Оце і є промовистим свідченням його простотаки виняткової і професійної, і людської добросовісності, що трапляється так само рідко, як і талант. Він не тільки щирий, правдомовний і докладний у характерних подробицях, він — таки відповідальний. А вже гумористичне й сатиричне забарвлення — то ментальна, а звідти й стильова особливість оповідача. Кпини й пересміхи на смак, мов гострі спеції у страві. Колісникове повістування несподіваними відтінками гротескно увиразнює людей і соціальні подробиці довкола них. Без сміхових регістрів Колісникові твори просто важко уявити. (Проте в “Останньому пострілі” із його грозово-драматичним колоритом надто багато гіркоти й смутку на душі в оповідача, і лише де-не-де прозирне в нього сумна іронія). Якщо ви регулярно читаєте українську пресу Канади й США, то, звичайно ж, звернули увагу на те, що, окрім Романа Колісника, там часто друкуються сатирики Ро-Ко, Іван Кооперативний, Волтер Кеп, Денис Депутат. Власне, друкуються вони частіше за Колісника. Отже, певно, й працюють активніше, самовідданіше. Виходить, порівняно з ними Роман Колісник — автор трохи лінькуватий. (Яке виразне порівняння для того, щоб поговорити на тему: “Сатира вимагає не тільки таланту, а й нервів і всього вільного й невільного часу людини, інакше годі сподіватися чогось у ній досягти”. Але втримаємося від роздумів на таку тему через одну істотну обставину). Уважний читач не міг не зауважити, що Ро-Ко, Іван Кооперативний, Волтер Кеп, Денис Депутат не тільки писали на теми, які любить Роман Колісник, а й вдавалися до його “фірмових” літературних прийомів. Це можна кваліфікувати так: Колісник — беззаперечний лідер та авторитет “веселого цеху”, а вони — його сумлінні послідовники. Історики письменства в такому разі твердять: це — ознака літературної школи, де “вчителює” Роман Колісник, а учнів має здібних, які в усьому оглядаються на маестро. Зрозумілий і переконливий літературознавчий сюжет. Якраз для прибічників усіх можливих схем та аксіом, які спрощують усі складнощі того, що називається дуже загадково — літературною творчістю. Але за всіма тими іменами — не послідовники Романа Колісника. Навіть не знаєш — краще їх назвати його літературними братами чи літературними дітьми? Чи, може, якось інакше?.. За компанією цих веселих імен стоїть одна-єдина людина. Це — добре відомий і добре нам знайомий Роман Колісник. І — нікого більше. Автори, чиї імена згадувані вище, — фікція, Колісникова літературна містифікація. Без неї він не може. За якими критеріями розподіляє Колісник твори, даруючи їхнє авторство своїм співавторам, відомо тільки йому самому. А читачі нічого не підозрюють і вірять в існування тих вигаданих авторів. Ото, мабуть, найвищий комплімент для Романа Колісника. Навіть найлояльніші до нього критики навряд чи на такий спроможуться. Це — визнання. До того ж — кількаразове. Він домігся того, аби читачі визнали не тільки безпосередньо Романа Колісника, а й усіх тих, кого він “народив”. Колись один французький письменник, лауреат престижної Гонкурівської премії, раптом став писати під суворо засекреченим псевдонімом і ще раз став лауреатом цієї-таки премії — випадок абсолютно унікальний, суголосний хіба що з цією ситуацією. Можна провести образну аналогію: Роман Колісник — не самотній індивідуаліст, як це здебільшого буває з людиною за письмовим столом, а сатирик-оркестр. Кількість його літературних масок, а також багатий жанровий арсенал зводить таке твердження до рангу звичайної аксіоми. Одного разу в Києві у нього брав інтерв’ю кореспондент “Літературної України”. Я був при тій розмові й також одержав автокоментар із перших рук. Колісника запитали, як він дійшов до такого життя, що став письменником. Високий, сивоволосий, незмінно іронічний Колісник відповів: “Воно само дійшло до мене. Я цього не планував. Як закінчував середню школу, думав стати інженером. Дуже любив математику і досить добре в ній орієнтувався. Але вже тоді любив читати гумористичні твори і навіть сам пробував писати. Та не наважувався з ними виступати. То писав для товариша свого, і він виступав…”. Пан Колісник із філософською іронією оповідає, як кидало його по світу життя, як він поінколи намагався писати серйозні речі, але в тих писаннях неодмінно прорізалися гострі зубки сатири. Навіть тоді, коли темою ставали пригоди серця, пронизаного стрілою амура. Ніяк не міг стати Роман Колісник ліричним чи патетичним, нікуди не міг утекти від сатиричної оркестрації. Таким він лишився й нині, ставши одним із найцікавіших українських сатириків і гумористів. Коли письменник “так собі” й живе поза Україною, де їх лишилося десяток-півтора, то ми, прагнучи якось похвалити його, твердимо, що він — найкращий із наших літераторів на Заході: комплімент зроблено, й проти совісті не сказано. Тут же маємо щасливий випадок, коли Романа Колісника не треба міряти тільки діаспорними рамцями. Його слово належить українській літературі. І воно виразно помітне в ній, бо має справді рідкісне індивідуальне забарвлення. Його сатира, як і раніше, шорсткувата, без ностальгійної плаксивості й сентиментальної розхлюпаності (а цього так багато в писаннях політичних емігрантів). Це сатира автора, у якого літературний талант поєднався з життєвою мудрістю, який охоче висловлюється притчами та аналогіями. А діаспорна екзотика (лексична) — той неодмінний компонент, який надає творам особливо несподіваного колориту. Не тільки в ті краї, якими він мандрував. Не тільки тамтешні краєвиди, обличчя й імена людей, котрі зберіг для нас цей пам’ятливий (от уже дорогоцінна людська риса!) чоловік, який, здається, просто боїться забути когось із вартих нашої уваги людей і поспішає сказати про те добре, що вирізняє з-поміж інших того чи того українця, котрого йому пощастило пізнати на своїй життєвій дорозі. Усі його твори — важливий матеріал до історії української повоєнної еміграції. На мою думку, їх не минуть ні історик, ні соціолог, ні просто читач, котрий цікавиться тим, як складалася після пекла тоталітаризму й війни доля людей, що обрали свободу і невідомість. У книжках Романа Колісника є відповіді на чимало конкретних запитань про те, що потрібно людині для відчуття в собі простору свободи. Не менш важливими видаються й документальні твори Романа Колісника про Україну перших років державної незалежності. В них переплелися різні — незрідка й полярні — настрої; часто в цих нарисах і репортажах сусідують ліричні й комічні подробиці. Погляд оповідача на нас — погляд української політичної еміграції, яка мріяла про українську незалежність і нарешті дочекалася її. А водночас це й суто індивідуальний погляд самого Романа Колісника, який бачить і те, що може тільки він побачити… Є різні подорожні оповіді, які різні психологічні типи подорожан. Один може повістувати все про себе та про себе (бувають же такі індивіди, вражені недугою пупоцентризму). Власна персона їм поінколи може заступити весь білий світ. І є їхні антиподи, котрим набагато цікавіше розповідати про інших. І до таких належить Роман Колісник, який обдарований ще одним рідкісним людським хистом: він уміє щиро захоплюватися іншими, охоче визнає їхні чесноти й заслуги, а про себе — на противагу егоцентрикам — може або взагалі не згадати, або згадати вже найостаннішою чергою. Одним словом, ці оповіді про свої подорожі автор писав не для того, щоб змурувати високий постамент для пам’ятника собі, а для того, щоб розповісти про прекрасні пригоди свого серця при зустрічах із добрими людьми. То вже ми від себе, прочитавши ті твори, можемо додати: добре горнеться до доброго. І це вже та природна закономірність, яку годі заперечити. Ідея такої книжки виношувалася давно. Я агітував письменника переглянути все опубліковане в різних часописах упродовж десятиліть (а його — справді багато; мені здається, про деякі нариси автор і сам уже забув) і видати те в Україні. Щоб тутешній читач побачив його і в такій літературній ролі, оскільки саме як подорожанин і мемуарист Роман Колісник тут справді не знаний. А він у цих творах, як одразу впевниться з цієї книжки читач, — цікавий, дотепний оповідач. Той зіркоокий молодий репортер, учорашній військовик, мав дорогоцінний хист (якого він не втратив із роками) все бачити, все запам’ятовувати. І не тільки розумом, а й серцем. Бо пам’ять у нього не лише на хронологію та географію подій, а й на обличчя, на інтонації слів, на свої й чужі настрої. Зрештою, й на всі ті моменти, де, здається, й немає, сказати б, прямої інформації про людей, а чи місцини, в яких діялося щось важливе для історії. Це те, що незрідка лишається “поза кадром”, озиваючись в душі самовидця хіба що відлунням почуттів, тобто емоційною оркестрацією, яка зумовлена особливістю атмосфери незабутнього чи й призабутого. Душа, поінколи гублячи дорогоцінне фактографічне розмаїття, чимало забуваючи, проводить свою переоцінку цінностей, щось виокремлює з потоку минулого, здіймає його над гребенем подій, часто, бува, по-своєму вихимерює картину минулого, віддаляючись від буквалістичної точності, але в тій рецепції також є свій резон. Не випадково ж мовиться, що між точністю документа й пам’яттю серця буває велика різниця, а істина й правда лежать десь посередині між ними. Цієї дорогоцінної для літератора здатності не втратив Роман Колісник і у своєму поважному віці. Отож рушаймо з ним у дорогу і пам’ятаймо мудру сентенцію філософа: суть не в тому, щоб якнайшвидше завершити мандри, ав тому, щоб якнайбільше побачити в дорозі. Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин