Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Культура без провінції · “Українець має відчувати, що він у всьому красивий, мудрий, жаданий, затребуваний”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

ВВіірраа ККИ ИТТААЙ ЙГГО ОРРО ОДДССЬЬККАА:: «Моя заземленість не давала зійти на кон’юнктуру»

Слово Просвіти, №25 за 2012 рік

Довідка “СП” Віра Китайгородська на! родилася 5 грудня 1961 року в селі Нагоряни Кельменець! кого району Чернівецької об! ласті. Закінчила філологічний факультет Чернівецького уні! верситету. Член Національної спілки письменників України, член Національної спілки жур! налістів України. Володар журналістської відзнаки “Золоте перо”, зас! лужений працівник культури України. Працювала в газетах “Бу! дівельник Буковини”, “Дже! рела Буковини”, “Молодий буковинець”. З 1997 року очолює обласну газету “Бу! ковинське віче”, а 2003 року створила й очолила газету для дітей “Дзвіночок”. Пише поезії, прозові, публіцистичні та критичні твори. Є автором поетичних книг “Виноградна колиска”, “Сонце вночі”, “Де! каданс”, “Ловіння вітру”, “Безконечник”. Водночас зай! мається вишиванням, ткац! твом, колекціонує вишивані і ткацькі зразки буковинських строїв. При редакції газети “Буковинське віче” заснувала “Мистецьку вітальню”. Фор! мує музейну експозицію ужиткового мистецтва Буко! вини. Підготувала до виходу у світ альбом “Буковинське ткацтво. Золотої ниті не згу! біть”. За поезією Віри Китайго! родської створено вистави “Туга за майбутнім. Проста іс! торія.” та “Віра”, які постави! ли в Чернівецькому академіч! ному музично!драматичному театрі імені О. Кобилянської. У березні 2011 року Віра Китайгородська за збірку вір! шів “Сім вінків сонетів” стала першою “Княгинею роси”, ла! уреатом премії ім. Тараса Мельничука “Князь роси”. Ни! ні пані Віра очолює Чернівець! ку обласну організацію Націо! нальної спілки письменників України. “Вища сила не дозволяє мені жити інакше” — Під завісу 2011 року Ви відсвяткували свій перший полудень віку. З’явилися Ваші нові книги: поетична — “Сім вінків сонетів”, що побачила світ у видавництві “Книги XXI”, та прозово-поетична — “Гойра”, що вийшла у видавництві “Букрек”. Чи можна вважати їх своєрідним підсумком зробленого? — Кожна книжка — певний підсумок. Але для мене вихід цих книжок швидше щасливий випа# док, оскільки на видання бодай однієї не було грошей. Рукопис прозово#поетичної “Гойри” “Бук# рек” видав власним коштом, а збірка “Сім вінків сонетів” — проект моєї доньки Лесі Воро# нюк, яка її ілюструвала та знай# шла спонсорів. До свого ювілею отримала у подарунок дві книжки й театралізовану поетичну виста# ву “Віра” за участю народної ар# тистки України Лідії Жук, заслу# женого артиста України Євгена Нищука, обласного симфонічно# го оркестру під орудою Йосипа Созанського та хорового колек# тиву “Резонанс”, яким керує Андрій Плішка. Я була справді щаслива і нат# хненна цими святами, які пода# рували мені родина, друзі, коле# ги. Іноді перегортаю у пам’яті по# дії тих грудневих днів 2011 року, переглядаю фото, відео і тішуся: скільки у мене друзів, однодум# ців! Оце і є підсумок того, як ти жив, як ставився до людей, ким ти був для них, які цінності спові# дував. Правда, на жодній моїй ювілейній оказії не було пред# ставників влади. І це теж показ# ник. І я цим пишаюся. Хоч пиша# тися, за Божими законами, не# пристойно, але це моє пишання не пихате, а щире, щасливе, кри# лате. Тепер мені про ті події нага# дують пелюстки із майже 900 тро# янд, які зберігаю у величезній скляній вазі. Мої друзі жартують, що приходитимуть до мене на ви# но з троянд. — Чому проза? Це данина моді чи поклик душі, якій бракує простору для відкриття? — Моя проза — це ракушняк, який залишився на дні пам’яті після бурхливих сплесків поетич# них емоцій. Поезія — річ миттє# ва, її завжди треба ловити, як ві# тер. Проза — спресоване з муш# лів каміння (моє рідне село ле# жить у пониззі крем’яної корони з каменю — ракушняку), яке ви# сівається, як сіль, як висівки з петльового борошна. Каміння “росте” повільно, ось до півсотні років з’явилося кілька таких злитків і в мене. Але треба ще пів# століття, аби встигнути записати нагромаджене, та не складене у прозорі копиці (те, що хочеться зафіксувати, лежить, як покоси під дощем і сонцем, а скласти все ніколи). Редакторська робо# та та вічні революції забирають і час, і сили. Але я не виправдовую# ся, що встигла мало. Таки мало. Не кида# лась у експеримен# тальну літературу, не приставала до модних течій. Жила і живу, як мої земляки, — осідло іза циклічним колообі# гом. Літую. Чекаю на осінь. Сподіваюся, во# на буде довгою і теп# лою (як традиційно у нас на Буковині). Але ця моя заземленість тримала мене на при# в’язі (у доброму розумінні) і, водночас, не давала зійти на кон’юнктуру, стати заручницею у лжеукраїнських проектах, на побігеньках у партійних чи кри# мінальних бонз. Часом мені спа# дає на думку, що через таке зат# ворництво моїм нащадкам дове# деться іти в найми. І я цього по# людськи боюся. Але якась вища сила не дозволяє мені жити інак# ше. Ні, я далека від того, аби вважати себе дуже вже правед# ною (праведність належить лише Богові і його небесному вой# ську). Навіть упевнена, що за моєю труною йтиме менше лю# дей, ніж за вправним криміналь# ним авторитетом. Просто у мені так влаштований той подніс# трянський менталітет — шукаю красивого у всьому: у стосунках, у побуті, у природі. Не сприй# маю копирсання в органах ні в журналістиці, ні в літературі. “Українське мистецтво здатне керувати свідомістю” — Як Ви охарактеризували б взаємини влади і преси, влади і митців? — На 90 % влада працює про# ти незалежної преси і національ# ного мистецтва. (90 % — це су# марне число по державі). Так, десь глибоко, в самій ще утробі нового часу (незалежності), з’яв# лялися зав’язі паритетних сто# сунків. Та їх убив мороз безкінеч# них зрад і політичних ігрищ, зав’язаних не стільки на власне політиці, скільки на бажанні над# прибутків. Тому в українську культуру нічого не вкладали, її не розкручували. Бо вона — склад# на, вимагає зусиль, інтелекту, емоцій, гармонії. Вона вибаглива і цнотлива, досконала і занурли# ва, як поетичне кіно. Українське мистецтво здатне керувати свідо# містю. І в цьому його основна бі# да. Зі свідомістю народу змага# ються ті, хто хоче легко і безбо# лісно керувати робочою силою, тобто засобом здобування дохо# дів. Тому на українське на всіх рівнях поставлено табу. Часом для затикання очевид# ного блюзнірства комусь із мит# ців дають подачку у вигляді дер# жавної нагороди: кому премію, кому орден, мовляв, бачите, у нас все на прикметі. Та ніхто не дбає про процес творення культурного пласту. Легше, коли українська інтелігенція поневіряється по за# кордонах, інша — спивається, сторговується, стоїть по різні бо# ки однієї барикади під різними прапорами. Залишається ви# смоктати з території останні міз# ки, а згодом і саму територію. — Ваш погляд на мовний простір України? — Це питання глобальне і потребує монографій. Скажу ли# ше, що спекуляція на мовному питанні нині спрацює не на руку провокаторам. Для донецьких і луганських шахтарів нині дво# мовність не актуальна. Вони хо# чуть стабільності і перспективи, як і кожен із нас. Закон про мови нацменшин, який скомпілювали регіонали, у разі ухвали в другому читанні, похитне і так примарну міцність їхньої влади, бо завтра апелювати до націй і народнос# тей буде нічим. Треба показувати якість адміністрування, а не фон# тани слини з трибуни. “У нас справжні інтелігенти залишилися на маргінесі” — Сьогодні Ви письменниця, головний редактор газети і голова обласної організації Національної спілки письменників України — всі ці посади вимагають відповідної громадянської позиції у питаннях, пов’язаних із національною політикою та духовним відродженням нації. Чи вдається Вам обстоювати їх? — Вдається. Це сенс мого життя і моєї родини, моїх друзів і колег. Я не міняю партійних ша# ликів, тому завжди можу бути відвертою. Уникаю демонстра# тивності, тому можу бути вільна від відробітків та “взаємозалі# ків”. Не уявляю себе поза націо# нальним простором, ніколи не змирюся з тими, кому все одно — де жити і як розмовляти, що читати, де вкласти свої інтелек# туальні і матеріальні статки. Ме# ні гірко лише те, що ми, україн# ці, в Україні завжди виявляємось у меншості (вже навіть наші сто# личні телеведучі нині відродили термін меншовики). Їх, тих, що з нами змагаються на витрива# лість і перспективу, завжди біль# ше, вони уміють об’єднатися на певних критичних акцентах. Ук# раїнці ж за своєю натурою міря# ють усе і вся по собі: не готові першими дати відкоша, зачини#

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин