Шевченкіана Пам’яті Володимира Яцюка · с. 10сторінка оригіналу ↗
«Благословенний день
Слово Просвіти, №25 за 2012 рік
Непоправна втрата У Національному музеї Тараса Шевченка є своя, притаманна лише йому “музейна магія”. Будь-хто, попрацювавши тут, переймається духовною аурою та унікальністю цього музейного закладу. Шевченкознавець, заслужений діяч культури України Володимир Макарович Яцюк був патріотом музею Шевченка, фанатом-подвижником музейної справи в Україні. Cьогодні не можна знайти заміну В. Яцюку — мистецтвознавцю, досліднику, автору монографій і науково-популярних альбомів, а найперше — талановитому музейнику. Ця втрата для української культури величезна, непоправна. За понад 35 років роботи у Шевченковому домі для Володимира Макаровича музей став рідною домівкою, тут його оточували колеги-однодумці, поруч із ним завжди була його “музейна родина” і найголовніше — його улюблена праця в дослідженні образотворчої спадщини Тараса Шевченка. Для Володимира Макаровича написання концепції та подальша побудова експозиції — чи музейної, чи виставкової — завжди була в радість. І кожна тематична виставка, натхненником і керівником якої був В. Яцюк, ставала віхою у діяльності Національного музею Тараса Шевченка, а також Меморіального музею-гауптвахти в Оренбурзі, Національного історико-культурного заповідника “Батьківщина Тараса Шевченка”. Ця праця була високо поцінована — за побудову експозиції Національного музею Тараса Шевченка 1989 року В. Яцюку було вручено Грамоту Верховної Ради УРСР. Енциклопедичність знань, що стосувалися питань шевченкознавства, вражала всіх, хто спілкувався з В. Яцюком. Цей дослідник був одним із небагатьох наукових співробітників, який так глибоко вивчив музейну фондову колекцію, опанував величезний інформаційний пласт, що стосувався життя і творчості Шевченка, а також його сучасників і послідовників. Володимир Яцюк був із когорти українських музейників, які у складний для закладу час боролися за виживання музею Тараса Шевченка, приймали відвідувачів, несли шевченківське натхненне слово шанувальникам його творчої спадщини, організовували різноманітні культурно-масові заходи. Наталя ГРЯЗНОВА, багаторічний науковий співробітник Національного музею Тараса Шевченка
Академік шевченкознавства Доля Його робоча кімната-кабінет — ікони, світлини, живопис, листівки, на яких близьке йому ХІХ ст. І тому власні кошти витрачав на те, щоб мати біля себе речі дорогих йому Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Ганни Барвінок, Миколи Костомарова… Дослідження малярства Шевченка стало сенсом його життя. Долею. Упродовж 40 років. Із дня у день. Із року в рік. Вранці він першим приходив до Національного музею Тараса Шевченка і дуже часто виходив останнім. І нерідко працював у вихідні — по суботах і неділях, та ще й прихопивши тижнів зо два відпустки. Бо належав до того дуже вузького кола обраних, до яких сковородинівська сентенція про “сродну працю” прикладається абсолютно. Муза Він мав радість і втіху від своєї праці. І натхнення. Поетична муза прийшла до нього в юності. В її полоні він був до останніх днів. Володю! Твій вірш, який ти читав у ірпінській оселі, коли за вікном цвіли вишні, читав змученим голосом, читав, люблячи кожне слово, пам’ятатиму. Назавжди. Слава Кар’єра, звання, регалії, нагороди — це не про нього. Не в цьому він бачив своє призначення. У поліформатній армії офіційних шевченкознавців він не був ні командармом, ні генералом, ні полковником, ні навіть лейтенантом. Він був рядовим. Із когорти тих рядових, що вартують цілої армії. Свого часу цей рядовий був номінований на Шевченківську премію. Але… Генерали-академіки не прощають рядовим їхньої, заробленої тяжкою чесною працею, слави. Бог суддя генералам… А це та єдина регалія, яка мала б увінчати труд справжнього подвижника-шевченкознавця. “Несподівано суддя прийде і діла кожного явлені будуть…” Десятки, сотні сторінок досліджень В. Яцюка, де не вкрадені, не позичені, а власні думки і відкриття, — це той неоціненний скарб, який він приніс у національну скарбницю шевченкознавства. Без пафосу і помпи. Без литавр і пустослів’я. Так, як належить справжньому трудівникові. Реноме музею, його науковий потенціал і рівень упродовж 40 років визначався тим, що у його стінах працює В. Яцюк. Музейний люд вибагливий і химерний. Але для всіх Володимир Яцюк був авторитетом. В осиротілих стінах музею він залишиться таким назавжди. Наталя КЛИМЕНКО, Генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка в 2005—2012 рр.
Спогади студентських літ Пригадую Володю Яцюка зі студентських літ. Наприкінці 1960-х років парубок, щойно демобілізований з армії, з’явився в педінституті ім. М. Горького й одразу привернув увагу не лише своєю спортивною зовнішністю та вродою, а й неабияким інтелектом. Вразило те, що Володя, не вагаючись, перейшов із російського відділення на українське саме тоді, коли українська мова та література була не в пошані на противагу російській, перед якою комуністична система завзято відкривала перспективні шляхи. Неординарність Володі проявлялася й завжди впадала у вічі. Наполегливий, він лишався надзвичайно тактовним. Ніхто навіть не запідозрював у ньому поета. До речі, найкращі вірші були написані у студентські роки, пов’язані з його світлою закоханістю у Світлану Кошову, що стала йому дружиною на все життя. Так само прихованими виявилися його протестантські настрої, якими переймалося бунтівне шістдесятництво. В. Яцюк, як більшість студентів, брав участь в акціях біля пам’ятника Т. Шевченка, у розповсюдженні самвидаву, зокрема праці “Інтернаціоналізм чи русифікація?” І. Дзюби. Нині зрозуміло, що в ній нема нічого крамольного, а в ті роки можна було позбутися права на диплом. Зазвичай студенти про людське око грали в карти, кожен із них по черзі читав машинопис, віддрукований на цигарковому папері. Серед них виявився “сексот”, здається, на прізвище Голуб. Пізніше він не без задоволення зізнався про свою “пильність”, сподіваючись шокувати Володю, але той умів володіти собою, не показувати своїх переживань, зустрічаючись із подібними провокаторами. Пізніше йому така витримка пішла на користь під час роботи в музеї Тараса Шевченка, адже він добре знав, що за музейниками й архівістами стежило пильне, потворне око КДБ. Очевидно, тому захопився колекціонуванням, що, з погляду влади, не було крамолою, але вивело науковця до нового розуміння неординарної постаті Т. Шевченка в матеріалізованій народній рецепції (пластика, листівки тощо). Перед цим В. Яцюк випробував себе у ролі вчителя у селі Феневичі, мав авторитет серед учнів і педагогів, сформував футбольну команду, яка здобувала призи на спортивних змаганнях. Однак школа не влаштовувала його неспокійну натуру. Тому дипломований учитель став метробудівником, захоплювався своєю нелегкою роботою. Проте вона не задовольняла його інтелектуальних і духовних запитів, що сфокусувалися на постаті Т. Шевченка. Осмислення малярської спадщини митця для В. Яцюка було не просто покликанням. Він із дивовижною одержимістю відстежував кожну деталь творчої біографії гравера-академіка, який вільно почувався у будьякому жанрі образотворчого мистецтва, часто експериментував. В. Яцюк критично переглядав авторитетні судження інших дослідників, прагнув сам дійти істини, тому його спостереження часто збігалися з фактами малярської практики Т. Шевченка, а не уявленнями про них. Ішлося не тільки про аналіз окремих полотен, гравюр чи сепій, а й ретельне відстеження творчого шляху Т. Шевченка у Петербурзі, Оренбурзі, Мангишлаку тощо. Володимир Яцюк не зациклювався тільки на науці, мав широке коло інтересів — від футболу до музики. Умів і любив відпочивати, захоплював своєю життєвою енергією інших. Юрій КОВАЛІВ, доктор філологічних наук, професор
Жива колекція Володимира Яцюка В енциклопедичному довіднику “Художники України” (Київ, 2006) Володимира Яцюка названо “мистецтвознавцем, поетом, колекціонером”. Задля повноти образу до цих означень варто додати ще й “музейник”, бо саме в царині музейної діяльності він проявив себе глибоким дослідником і яскравим популяризатором української національної спадщини.
Про наукові та колекціонерські зацікавлення шевченкознавця Володимира Яцюка промовисто оповідає засобами малої графіки його книжковий знак роботи Володимира Гарбуза. На ньому — персоніфіковане зображення козака-бандуриста в поєднанні зі стилізованим обрамленням і текстом: “Збираниця В. Яцюка: Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Василь Тарновський, Ганна Барвінок, Амвросій Ждаха, Опанас Сластьон (книги — листівки — медалі)”. Цей перелік персоналій і видів колекціонування не повний, бо відображає лише певний часовий зріз Яцюкових зацікавлень, їхня різнобічність особливо виразно виявилася в тематичних виставках, що їх організовував Володимир Яцюк на матеріалах своєї збірки й де експонувалася графіка Льва Жемчужнікова, Фотія Красицького, Амвросія Ждахи, Петра Холодного, Василя Масютина, Миколи Бутовича, книжки та поштові картки з автографами Михайла Максимовича, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Ганни Барвінок, Марка Вовчка, Олександра Кониського, Івана Франка, Дмитра Яворницького, Бориса Грінченка, Михайла Грушевського, Михайла Коцюбинського, Сергія Єфремова, Миколи Зерова. Подвижницька праця Володимира Яцюка і в розшуку безцінних реліквій — пам’яток української культури, і в дослідженні цього багатющого пласту відкриває нові обшири перед дослідниками, дає можливість вдумливому сучаснику осмислити феномен Шевченка, повніше осягнути його вже понад півторастолітню присутність в українському світі. Ігор ЛІХОВИЙ, заслужений працівник культури України
Ішов своєю дорогою Пам’ятаю, як Володимир Макарович прийшов працювати до музею Тараса Шевченка. Молодий, повний енергії, він одразу став своїм у колективі. Поважаючи попередників-шевченкознавців, усе ж пішов своєю дорогою в науці. Йому було дано бачити те, що пройшло повз увагу інших дослідників. Він мав виняткове чуття, якого часто не мають дипломовані мистецтвознавці. А все тому, що любив свою справу, любив Шевченка, його поезію, малярство. Коли Володя почав колекціонувати шевченківські листівки і значки, багато хто з музейників скептично поставився до цього. Нині колекції Яцюка стали унікальними, адже він не лише збирав раритетні знімки, видання, книги, він вводив їх у науковий обіг, публікував, виставляв. Скільки виставок було влаштовано в стінах Національного музею на базі зібраних Володимиром Яцюком матеріалів! Їх достатньо, щоб створити музей Куліша чи кирило-мефодіївців. Надія НАУМОВА, завідувач Меморіального будинку%музею Т. Шевченка на Пріорці
Шевченківські реліквії у Варшаві На прохання польських кінематографів (для фільму Єжи Гофмана “Україна”) нам, музейникам, необхідно було підготувати текстовий матеріал про боротьбу за незалежну Україну і роль у цьому Шевченка, надати ілюстративний матеріал козацької доби, ХVІІІ і ХІХ століть. За роботу взялися Володимир Яцюк, Надія Наумова і я. Ми перегорнули величезну кількість літератури: книжок, альбомів, документів. Гарно попрацювали, але вдячність режисера й продюсера перевершила всі наші сподівання. Вони запросили нас на десять днів до Польщі. Побувати у Варшаві, побачити оригінальні офортні дошки Тараса Шевченка до “Живописної України”, оригінальні малюнки художника і попрацювати в архіві, та ще й із таким знавцем малярської спадщини, як Володимир Яцюк — це
Минуло сорок днів, відколи не стало визначного дослідника образотворчої спадщини Тараса Шевченка, мистецтвознавця, музейника, поета Володимира ЯЦЮКА. Ще не віриться, ще не попускає жаль і не дає говорити розлого. Подаємо добірку коротких роздумів, спогадів Володимирових друзів, колег та добірку його віршів.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
