Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана “Його життя — дослідницьке подвижництво”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

твого пришестя»

Слово Просвіти, №25 за 2012 рік

мрія, до того ж Надія Наумова володіє польською мовою. І ось у вересні ми уже у Варшаві. Було тепло і сонячно. Нам подобалося все: пам’ятник молодому Шевченкові у Варшаві українського скульптора Анатолія Куща, варшавські музеї і галереї, замки, привітні поляки, навіть Вісла з її глинистою водою. Володимир Яцюк був ліричний, якийсь особливий, читав поезію, весь час усміхався у пишні вуса, можливо, через те, що потрапив до своєї прабатьківщини по лінії матері. Але треба було подивитися на нього у Національній бібліотеці і Національному музеї, коли ми оглядали оригінальні офортні дошки Шевченка і малюнки, коли опрацьовували архів. Володимир Макарович зовсім змінився: став прискіпливим, очі горіли, контролював Надію Наумову, чи вона правильно переклала, чи правильно перенесла всі записи. Ніби між іншим, надав ґрунтовну консультацію про матеріали Броніслава Залєського у нашому музеї завідувачці сектора графіки Національної бібліотеки у Варшаві. Звичайно, він собі уже, мабуть, сформулював статтю про малярські твори Тараса Шевченка у Польщі, бо всі необхідні зображення, ксерокси із польських видань привіз до Києва. Надзвичайно цікава публікація зі спостереженнями Володимира Макаровича з’явилася у журналі “Київська Русь”, кн. 3, 2007 р. під назвою “Про Шевченківські реліквії у Варшаві”. Надія ОРЛОВА, завідувач музею%філії Національного музею Тараса Шевченка У колі незвичайних людей Сьогодні у вранішній електричці до Києва хтось до мене озвався. І в голосі, і в доторку щось тривожне, нетерпеливе. Озираюся — Володимир Дросенко, науковець музею Кирила Стеценка на Фастівщині. — Яцюк… Макарович… Це правда? Що маю відповісти?.. Знаю, що чоловік читає часописи, які й озвалися на нашу втрату. А Володимир, краєзнавець, розповідає, як звернувся колись до Яцюка по консультацію. — Одну світлину по Фастівцю треба було ідентифікувати, і я від нього вмить отримав усю інформацію. Звісно, про ту археографічну експедицію на Переп’ят Яцюк знав усе і… ще більше. Та хіба лише про неї! Скільки розмов, скільки спогадів за цих сорок днів! Роман Коваль, готуючи свою книгу про скульптора Михайла Гаврилка, талановитого митця, що через лихолітні обставини явлений нам сьогодні здебільшого як медальєр, саме завдяки Яцюковим дослідженням і його збірці шевченківської фалеристики зміг вповні розкрити цю тему. І ніколи не забудеться, з яким захопленням слухав розповідь Володі на останній виставці його збірки професор Василь Васильович Яременко, сам великий бібліофіл і збирач стародруків та рідкісних видань. Філокартія, фалеристика, книгозбірня… Була ще одна Яцюкова “збірка”. Він її не пошукував, вона збиралася сама. Це коло незвичайних людей, яких вабила велика обізнаність, високість захоплень, чарівна зичливість цього незабутнього чоловіка. Василь ПОРТЯК, письменник, кінодраматург Віч-на-віч із Шевченком Володимир Яцюк. Кабінетний вчений. Анахорет, що з восьмої ранку сидить у невеличкому кабінетику вікнами в бузок. Якою радістю горять очі, як він схиляє голову набік, витанцьовуючи при цьому “степ”, коли виходить друком нова його книжка… “Віч-на-віч із Шевченком” — одна з найкращих. Віч-на-віч із Шевченком — його життєве кредо. А історія його життя — дослідницьке подвижництво. “Іди покажу, яку цяцьку знайшов”, — зазирає він. Іскриться радістю, аж блискітки у перламутрових вусах, — значить, якась небачена або омріяна штука (раритет!) потрапила в силове поле Яцюка. Так і складалася його мозаїка цілості: багатогранна Яцюкіана. Скільки наукового люду отримує консультації, скільки він дає напрямків до пошуків, навіть тоді, коли викликає полеміку. Бо ж у дискусії знаходиться істина. Володька Яцюк. Саме так він підписав мені 2010 р. свою книжку поезій. Великий життєлюб, який, тільки-но тепліли Дніпрові води, щоранку ходив плавати, і вже на початку червня — засмаглий до чорноти. А його звичка бешкетника — тримати музейних колег (переважно жіночої статі) в тонусі: ідеш, замислившись, і раптом збоку чи позаду — бадьоренький такий собачий гавкіт… І знаєш Макаровичеву звичку — і все одно… підстрибуєш. Яцюк — це життя в усіх його проявах — одвічному діалозі з Музою, любов’ю до онуків; синіми ірисами, що будь-якої пори року даруються колежанкам з нагоди свят; розповідями, як учора вигадав рецепт смачної страви… І мало кому, навіть із давніх колег, було відомо, як часто йому боліло. Про це — у поетичній збірці; це довелося відчути всім навесні 2011 р., коли пішов син Тарас… Відчиняються двері музейної наукової бібліотеки, а на порозі — у білому халаті — босий! — засмаглий В. М. Енергетичний згусток. А може, він у дворику музею, за флігелем, курить під горіхом на лавці. Замислений як Мамай. Такий же веселий і бувалий. Вічний. Тетяна ЧУЙКО, заступник генерального директора На% ціонального музею Тараса Шевченка з нау% кової роботи Курортні пригоди Було це 1990 року, я тільки-но прийшла працювати до Державного ще тоді музею Т. Г. Шевченка. Готуючись водити екскурсії, я користувалася книжками, автори яких були тут поруч, я бачила їх щодня, разом із ними перебувала у стінах музею. Серед них був і Володимир Макарович, автор праць “Живопис — моя професія: Шевченкознавчі етюди”, “Рукою власною — Тарас Шевченко”, “Офорти Т. Шевченка: “Мальовнича Україна”. Мені, двадцятичотирилітній, здавалося, що ці люди якісь особливі. Влітку мені та Володимиру Макаровичу Остання експедиція. Львів Володимир ЯЦЮК Передчуття Матері Шевченка присвячується Ще тільки-но у захололім небі Дзьобало сонце цяточку весни І марились землі вишневі крила, А голим вітам соло солов’я. Намарно стріхи вже лелек шукали Порожніми очима чорних гнізд… Ще й обріїв не цілували птахи. І тихо, й сумно, бо і душу, й пісню Приспала перелюбниця-зима, В колисочці неволі вколисала. Тверезо, тоскно — уселенський піст. Лиш іноді надсадно попідтинню Хрипіло змерзле слово кобзаря Під передзвін похмільної бандури. А їй наснились губи немовляти І двійко безборонних рученят, А хлопчику у материнім лоні Так славно снились ягідки грудей. Іще чекала Катерина сина, Але уже вдивлялась Україна У карий смуток маминих очей. Пам’яті Пантелеймона Куліша Схололий хутір стих, в передчутті Здригнулися дуби, коріння кленів Заворушилось, поступившись місцем Тому, хто посадив їх край галяви. Він помирав, але душа ніяк Покинуть грішне тіло не хотіла. Його рука, немов крило, легка Писала в злеті заповітне слово. Та раптом і вона поволі впала Уперше і востаннє так безсило В долоні неутішної дружини, І гордий птах схрестив на грудях крила. А вже, як відридала самота, Дві пари воликів поволеньки йшли цугом, Не поспіхом везли, бо саме так Господар їх любив ходить за плугом. Поклали в домовину олівець, Паперу трохи і смушеву шапку. Ну от і все, по всьому рішенець, Пора налити поминальну чарку За того, хто, дійшовши схилу літ, Не похилився од хули й огуди, Хто прочитав нам Новий Заповіт, І наше слово нас судити буде. Він вірував у слово повсякчас, Плекав його і так натхненно слухав Те слово праведне, що боронило нас Од злих сусідів і од рабства Духа. Воно в молитві слалось до небес Крізь віко ґрат і домовинні мури, Аби диявол мороку пощез, Аби зійшов шляхетний бог культури. Ми й досі не сплатили борг йому, Хоч знову й знов не подаємо виду. Пройшло століття, та нема кому Відправити достойну панахиду. *** Як шуліка, я люблю ліси. Я люблю стрункі високі сосни. Я люблю високі голоси. Як шуліка, я люблю високе. Я низьким душі не обкарнав. Я ні з ким одвік не був жорстоким, А тебе, налякану, украв Задля щастя, муки і мороки. Я уздрів тебе посеред хвиль Долею розбещеного моря. Срібна моя, чаєчко, не квиль, Зачекай-но, політаймо поряд. Не сахайся щастя, не тремти, Не кигич мені про несумісність. Нагадай, як зомлівала ти На суничнім сонячнім узліссі. Любокрила, перекриль біду, Хай “прощай” переболить у “драстуй”. Скоро з піднебесся упаду, Аби знов тебе у моря красти.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин