Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Постать · “Національна ідея була життєдайним стрижнем національної Церкви аж до утворення держави в незалежній Україні”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Харизма Арсена Річинського

Слово Просвіти, №25 за 2013 рік

Арсен ГУДИМА, м. Тернопіль “Але я ні про що не турбуюсь і своє життя не вважаю для себе цінним, аби тільки з радістю закінчити дорогу свою і служіння, яке я прийняв від Господа Ісуса…” (Дії 20:24) Після національно-визвольних змагань 1918—1920 років, колоніального “четвертування” України ворогуючими сусідами, які проводили цілеспрямовану політику винародовлення українства, необхідно було дати відповідь на основоположне буття українського народу — його духовну єдність в одностайній боротьбі за свободу і незалежність. Для цього необхідно було поєднати і осмислити два провідних чинники — національний і етноконфесійний. Це завдання не можна було вирішити з крайніх позицій історичного мислення. Його міг узагальнити ідеолог, який у національному бачить етноконфесійну самобутність, а в етноконфесії — її духовне самовираження. У 1920—1930-х роках ним став Арсен Річинський — практикуючий лікар, богослов, публіцист, видавець, історик, етнограф, лінгвіст, композитор, основоположник етнології релігії в українському релігієзнавстві, визнаний ідеолог українського православ’я. Народився 12(24) червня 1892 року в с. Тетильківці тодішнього Кременецького повіту Волинської губернії (сьогодні Шумського району Тернопільської області) в сім’ї дяка-псаломщика (незабаром священика) Василя Річинського. Мати, Віра Капітонівна, була домогосподаркою. Після закінчення сільської школи Арсен навчався в Клеванській духовній школі, Кременецькій гімназії, Житомирській духовній семінарії. Проте священиком не став. Бути проповідником “обрусения края” він не хотів і не міг. З тих же причин не захопила його посада (1911) і вчителя церковнопарафіяльної школи в с. Сіднярки Луцького повіту. “Благословенний фах”, за словами дружини Ніни Павлівни, А. Річинський здобув на медичному факультеті Варшавського (1911) та з початком Першої світової війни (1914) — Київського університетів. З 31 травня 1917 до 9 квітня 1920 рр. виконував обов’язки лікаря Ізяславської лікарні рідної йому Волинської губернії. Утворення Центральної Ради (3 березня 1917 р.) стало поворотним пунктом у житті та діяльності А. Річинського. З властивим йому завзяттям християнина-подвижника та патріота-українця поринає у вир змагань за віру і волю України. Життя вимагало розмосковлення Української Православної Церкви, яку в 1686 р. Московський Патріархат перетворив на духовний “інструмент” зросійщення українського народу. В цих умовах необхідна була цілеспрямована інформація, яка б доносила правду, піднімала і гуртувала народ у боротьбі за “кращу будучину”. Для цього А. Річинський видає журнал “Ізяславська дорога”, який був своєрідним продовженням перерваного війною часопису (з 1911) “Нові дороги”. В Острозі для вчителів читає лекції з українознавства. Як член шкільної управи (з 1918), він виявив незвичний хист умілого педагога і освітянина, турботливого наставника молоді. Назрівали нові часи. Подих середньовічного розгулу польської шляхти супроводив історію двадцятирічної (1919—1939) окупації Західної України. На її сторінках переплелись три взаємосуперечливі чинники: — прагнення ІІ Речі Посполитої використати в антиукраїнській політиці у Волинському краї зросійщену Автокефальну (1924) Православну Церкву в Польщі; — далекосяжні плани Римської курії, які ціною знищення православної “схизми” передбачали поширення католицизму на Схід; — вимушено-тимчасова підтримка ІІ Речі Посполитої проросійськими ієрархами православної Церкви на Волині, які розглядали історичну ситуацію, що склалася, скороминущим явищем з неминучим відродженням старих порядків у складі “великой, святой, триединой Руси”. На цьому тлі українське питання було в полі зору приховано ворогуючих сил, де кожній з них марилась своя політична мета. Це ускладнювало подвижницьку діяльність А. Річинського. У Володимирі-Волинському (з 1922) словами історичної правди про етноконфесійну самобутність українського народу він об’єднує (з 1924) громадську думку щомісячником “На Варті”. Насамперед необхідно було витіснити зрусифіковану старослов’янську мову з практики церковного життя, запалити вірних ідеєю національної Церкви. Для цього А. Річинський укладає і видає збірку загальнодоступних церковних співів для сільських хорів, шкіл і народу — “Всенародні співи в Українській Церкві (1925). Силою пристрасті та глибиною переконань відповідає сьогоденню “Походження єпископату у зв’язку з питанням про благодатність ієрархії Української Православної Автокефальної Церкви (1926). Як будитель “краси і переваг Служби Божої українською мовою”, А. Річинський разом із творами відомого уже тоді К. Стеценка видає “Українські колядки” (1927) та під своїм іменем (як упорядник) “Українську відправу вечірню та ранню на мішаний хор” (1929). Як відомий організатор і керівник повітової управи пластунів, укладає для них пам’ятку “До щастя, слави і свободи”. Перу А. Річинського належать численні репертуари хорових концертів для місцевої “Просвіти” на патріотичну та релігійно-церковну тематику. Всупереч опору проросійського духовенства завдяки його невтомній праці у Володимир- Волинському соборі вперше запровадили почергові відправи українською і церковнослов’янською мовами, а у Миколаївській церкві — лише українською. І сьогодні звучить Свята Літургія А. Річинського в соборі Різдва Христового як вияв животворного Духа його Світлої Пам’яті. Відкритий наступ реакції (з другої половини 1920-х років) у союзі правлячих кіл та московсько-орієнтованої церкви, на яку мало вирішальний вплив “Русское народное объединение (РНО), вимагав невідкладних і рішучих дій. Вони стосувалися: а) розмосковлення Православної Церкви на Волині; б) утворення окремої Волинської єпархії; в) de-fakto відродження Православної Церкви, щоби вона не була інструментом винародовлення корінного населення. З цією метою, за ініціативою А. Річинського та його однодумців, 5—6 червня 1927 року у Луцьку відбувся “З’їзд православних мирян-українців в церковних справах”. З’їзд зобов’язав делегатів, все українське громадянство на місцях без ріжниці партій, подвоїти освідомлюючу працю серед людей у братствах та інших культурно-національних організаціях; розкривати заміри російської чорної сотні, яка бореться не за Церкву, аза старі впливи серед нашого населення, затягаючи його до своєї “братовбивчої роботи”. З’їзд одностайно обрав А. Річинського головою “Православно-Церковного Українського Виконавчого Комітету у Річі Посполитій Польській”. Його заступником — відомого історика Української Церкви І. Власовського. Для дискредитації А. Річинського та рішень з’їзду, які підтримали “Просвіта”, “Союз українок”, “Пласт” та національно орієнтовані партії, 21 квітня 1929 року Св. Синод виніс йому анафему. А. Річинському приписали злісне порушення канонічних норм церкви, які привели до “смути”, що загрожувала неконтрольованими діями мирян. Проте самовіддано жертовний послідовник Українського православ’я залишався неперевершеним в очах вірних волинян, на яких не діяли фальшиві погрози захисників влади сліз і наруги… На підставі розслідування справи спеціальна комісія повністю виправдала його за відсутністю складу порушень церковних канонів. Події літа 1927 р. показали “хто є хто”. Вірні готові були до боротьби, але їм бракувало “культури боротьби — одностайної і організованої”. Де ж вихід з чергової історичної ситуації? Поперше, необхідно було ідейно озброїти інтелектуальні сили етноконфесійним усвідомленням української історії. По-друге, створити релігійно громадський орган, який, “згуртувавши віруючу інтелігенцію і притягнувши до своїх рядів духовенство, розпочав би свою наукову, громадсько-церковну і релігійно-освітню працю на величезному фронті північно-західних земель”. І по-третє, лише за цих обставин може виникнути непохитне ядро однодумців, яке буде ідейно і організаційно половини XVII ст. і 20—30-ми роками ХХ ст. Якщо для П. Могили ідея національної Церкви (аж до утворення патріархії) була базовим чинником національної ідеї з перспективою на державотворні процеси, то для А. Річинського національна ідея була життєдайним стрижнем національної Церкви аж до утворення держави в незалежній Україні. Як вирок історичній долі українства звучать його слова про значення її в духовній самосвідомості, яка завжди додає “народові певности своїх сил і свого достоїнства, вірив свою правоту і в свою будучину. Навпаки, — наголошує він, — рабське переймання чужих ідей і чужих поглядів підриває духовні сили й відпорність народу, затягає його на службу чужим божкам: тоді заходить смерть нації”. У зв’язку з цим застереженням головна праця А. Річинського дає відповідь на вузлові (такі необхідні) проблеми історії національно-релігійної духовності українства. Вона: 1) добуває джерела української віросповідної свідомості; 2) аргументовано виділяє особливості української релігійної вдачі; 3) вказує шляхи єднання українського народу на засадах національної ідеї в національній Церкві. Просвітньо-ідейна діяльність А. Річинського вплинула на найбільш резонансну подію тих часів, якою була Почаївська маніфестація 28 серпня (10 вересня) 1933 р. в день преподобного Іова. У Почаївській Лаврі зібралося до 20 тисяч осіб, прибуло 250 хресних ходів із закликами: “Українському народові — український єпископат!”, “Для Волині правлячий єпископ — українець!”, “Русифікатори — геть в Москву!” та ін. Про обсяг впливу на свідомість населення Волинського краю подвижницької діяльності А. Річинського та його дружини Ніни Павлівни свідчить зародження філій “Просвіти”, “Союзу українок”, “Пласту”, фестивалів народної творчості тощо. Навколо нього гуртується національно свідома (світська та духовна) інтелігенція, селяни, молодь, жіноцтво… Станом на 1939 рік із 689 церковних приходів Волинської єпархії 415 перейшли на українську мову богослужіння. Чи могли не помітити окупаційні режими ІІ Речі Посполитої (1919) та більшовицько-московської займанщини (1939) основоположника релігійно-національної ідеології ціною відновлення “давнього Українського православ’я”? Ідеолога, що будив народ в ім’я свободи і незалежності Ук-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин