Поетичний автограф · “Не буде інших днів! Живи в яких вже є і Господа не гнів”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
ВВііккттоорр ББААРРААН НО ОВВ:: «Душа іще не настраждалась…»
Слово Просвіти, №25 за 2013 рік
Сонетарій “До-мінор”
1. Зірвалося слово, як висохлий, зайвий листок, І хоче летіти, віддавшись довірливо вітру. А вітер і далі веде свою пісню нехитру, Почуту й почату ще там, де пустельний пісок.
Зірвалося слово — і світ цей од сліз не промок І з горя не кинувся йти по спасенну півлітру. Кружляє листок — я його траєкторію витру, Аби лиш не знати, куди він упав і замовк.
Як звати цей час? Листопад він, чи вже й словопад? Іду через нього, бреду навмання, навздогад І знаю, що прихистку в ньому давно вже немає.
Чи я з цілим світом, чи й світ цей зі мною — невлад? Та що вже вертати й питати дороги назад… Ген слово зірвалось — нехай хоч воно політає.
2. Протяг долоню поклав на розкрите плече — Стислося серце. Скінчилися сни про кохання. Кліпнуло оком у шибку тонку передрання, Ніч перебувши у лоні понурих печер.
Скрипнув осокір, мов щось йому думку пече. Скрипнув, як скрикнув, зате не зійшов до зітхання, Кроною вчувши утрату свого бездогання: Скоро із неї пишнота на землю стече.
Вийду на ґанок, де лащиться промінь зорі, Ніч позіхає, а спокій, мов пес, у дворі Ходить нечутно і погляд трима на воротях.
Скресне під серцем. Тривоги нові і старі Втихнуть, довірившись цій незворушній порі. Тільки ж навіщось торкав мене холодно протяг…
3. Ніяк не звикну до жорстоких снів, Які мене щораз ведуть на страту; Із ночі в ніч переживаю втрату Себе самого. І немає слів,
Хоч би й чаклунських, із яких би сплів Щонайміцнішу сіть своєму кату. Таку мені присуджено розплату За цілий міх призбираних гріхів.
Ізвідкіля ця люта ненасить До катувань, в яких душа горить, З якими ночі дружбу водять вперто?
Прокинуся, а тиша аж дзвенить, І сон іще в мені триває мить — Настільки, щоб у нім я встиг не вмерти.
4 В полях прочахлих оселився звук — Ледь чутний спів самотньої сопілки. Він мовби кличе до своєї спілки Всіх, перед ким каштан упав на брук;
Усіх, кого провідав трем розлук Гіркавим димом спаленої гілки, Для кого дні — суцільні понеділки, І не дається синій птах до рук.
А що ж моя знетямлена душа? Чого тремтить, але не поспіша В солодкий бран бальзамового звуку?
Вона щось зна й підказує мені, Що ми, хоч і обоє в сивині, — Ще не рідня каштанові із бруку.
* * * Останній спалах прабабиного літа. Майже теплінь. Майже нірвана. Майже дозволено писати прощальні листи. Розімліла сосна пише їх краплями ладану, і безгучно звучить “алилуя”. До околиці лісу встигла добігти і зацвісти дивина — майже фатально, майже з останньої власної ласки, що її оцінити нема кому, окрім бджоли; а де вона тут узялася — ще одна дивина. Спить у квітці знетямлена трудівниця. Хто там знає, чи солодко спиться бджолі:
літо не знає, сосні воно ні до чого, день прихмелений очамрінням, дивина і думать не сміє думати щось про комаху, у якої останній сон пахне так солодко, як не пахнуть усі меди, принесені нею за вік.
* * * День хилиться на пруг, а мусив би — на плуг, Та ж бач, яка біда, що день той — недолуг, Бо з ночі вийшов, наче із дурдому. І теше він мене, як деревину струг, — То й я такий самий у дневі цьому.
І каже хтось мені: “Не буде інших днів! Живи в яких вже є і Господа не гнів. Бо чим ти заробив хоч трохи кращих?!.” Отож і вийшло так: собі я долю сплів Із недолугих днів, хоч думав — не з пропащих.
Але ж були, були і в мене інші дні! Я в них палав, горів у трепетнім огні! Я світ перевертав — і світ корився!.. Аж бачу: все воно приснилося мені, І та омана сонна — до пори вся.
Тепер готов і я на плуга налягти — Та пізно: ген стоять од вічності свати, Які ніде не звикли довго ждати. І я кричу до дня у три роти: Який ти є — не йди з моєї хати!
Та коли йти — то вдвох. І не товкти горох, А стерти з лемешів іржу ледачу й мох І свіжою упитись борозною. А що було доднесь — нехай розсудить Бог: Він знає, що робити з днем і мною.
* * * Душа іще не настраждалась І через те іще жива… Сховавши під коріння жалість, Трава рости не забува І світ отавами дивує, Себе в них вкотре воскреша. Либонь, таки ж болить не всує Її невидима душа. Долоню простягну гарячу, Погладжу сторожко траву — І не зомлію, не заплачу, А тільки серцем оживу. Мов до іконки, нахилюся До лику впертого стебла І помолюся, помолюся, Аби отава ще жила.
* * * Там, де вже й мальви не цвітуть, — Отам прослалась наша путь У теплу вічність. І ми вступаємо в сліди Позаминулої біди, Як вовк у січні.
А хто в нас князь? А де наш бог? І хто блукає в соснах трьох, Що снять край шляху?.. Себе впізнати в блукачах — То краще б голову той шлях Поклав на плаху!
То краще хай сосна впаде, І друга, й третя — щоб ніде Не знать нам спину. І знову рушимо у світ, Самі собі махнем услід, І — вітер в спину!
Шкода лиш — мальви не цвітуть… Та ми як-небудь, как)нибудь, Без них звикаєм. Зате нам світ — на видноті, У нас із кожним на путі — Любов навзаєм.
…Поглянь — уже встає зоря, А в нетрищах календаря Щезають дати. І сіється космічний пил На мовчазні хрести могил, І плаче мати.
* * * Увіходимо в літо, яке вже давно на порі, Запливаємо в купіль червневої ніжної ночі. Тихо котиться Віз по Чумацькім шляху угорі, І говорять нам зорі слова і одвічні, й пророчі.
Увіходимо в літо, немов у відновлений храм, Знов плекаємо віру в майбутні літа з урожаєм, І просвітлені лики батьків усміхаються нам Вже з далеких світань, де були ми щасливі навзаєм.
Увіходимо в літо, в якому — сльоза і гроза, У якому у сни нам приходить найперше кохання; Сік потужно у ґрона жене виноградна лоза, І, мов білий налив, наливаються наші бажання.
Увіходимо в літо, і пахне нам сіно із лук, І на плесах нічних нас дарма виглядають русалки, І звучить, як симфонія, горличок гук-перегук, І Телесик пливе в срібнім човні до нас, як і змалку.
Увіходимо в літо — у житечко-жито, в жнива, По гарячій стерні наша пам’ять біжить невситимо. Та уже підросла, вже міцніє забутня трава, Що від літа до літа чимдалі яріше ростиме.
Переходимо літо — від червня до серпня — убрід, Затамовуєм щем для осінньої скорої втрати. Але поки ще — літо! І зірка лишає нам слід Хоч на мить. Тож устигну бажання в цю мить загадати.
* * * Так, мої любі: мете сніговій, замітає Чорне й червоне, і біле забілює теж. Казка — то вигадка, міф. Та вже й казки немає — Тільки бенкет сніговійних січневих пожеж.
Так, мої горді: на мордах орди — вічний іній. Б’ється розпачливо в шибку пташиний відчай. Десь там озветься весна голосами іриній, Лясне над нею зими замашний малахай.
Ні, мої добрі: сивинами час не торгує — Зовсім інакші у нього маркетинг і крам. Півчі сльозу витискають тонким “Алилуя!”, На казино все відвертіш позиркує храм.
Ні, мої мудрі: було все не так і не з нами. Ми розминулися з тим, що для когось було. Чорне й червоне палало б оце над світами (Ой, як палало б!..) — та тільки його замело.
* * * Поетам всім — судьба одна: Кохати й бути не коханим. Їм світ зеленого вина Ділить на добре і погане, На тлі і цвіт, на ніч і день, Людей — на сліпнучих і зрячих, І дати в маєво ідей Свою ідею необачну. У мозолях відчути труд, В очах — приховану сльозину, У жінці — матір і сестру, В людині — суть свою людинну. Самому гоїти сповна Одвічним болем ранні рани. Поетам всім — судьба одна: Любити й бути не коханим.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
