Події, факти, коментарі · “Живіть майбутністю, а не минувшиною, бо з кожної роздряпаної старої рани нічого, окрім крові, не вийде”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
До поляків
Слово Просвіти, №25 за 2013 рік
Дмитро ПАВЛИЧКО
Дорогі польські брати! Будучи послом України в Польщі, я пережив немало щасливих днів, коли президент Кваснєвський і прем’єр Бузек, парламентарі, лідери партій, журналісти, священики, літератори, академіки, підприємці, діячі культури, звичайні зустрічні люди на вулицях — вітали в моїй особі мою державу й націю. Певна річ, виділяли особливою увагою не мене, а Україну з-поміж інших країн. Коли я стояв у шерензі амбасадорів для привітання президента США, Буш подав мені руку й пройшов далі, подаючи руку наступному послові, але президент Кваснєвський, показуючи на мене, сказав: “Це посол України!” Буш повернувся до мене, знову подав мені руку, і я був змушений озватися до нього кількома англійськими словами. Коли Іван-Павло ІІ знайомився в парламенті з послами — кожен амбасадор називав не себе, а свою країну, — і я сказав: “Отче, я представляю Україну”, Папа Римський зупинився, спитав мене, як я почуваюся в Польщі. Ні перед ким не зупинявся понтифік, тільки перед послом України. Цей великий борець за справедливість, живий дух польської нації і християнської світової громади розумів, що Україна як держава — це захист Польщі, це та найсвятіша любов, що постає з ненависті. Коли я в автомобілі з синьо-жовтим прапорцем проїжджав Варшавою та іншими містами Польщі, багато водіїв зустрічних машин махали мені на привітання руками, усміхалися мені. Я, колишній учень із першого класу польської Яблунівської школи, пам’ятав, що моя вчителька, пані Вебер, забороняла мені називати себе українцем. “Запамєнтай! — говорила вона, — Ти русін!” І для кращого запам’ятання залишала на моїй дитячій долоні двадцять ударів залізною лінійкою. Я вдячний їй за те, що вона навчила мене любити в собі українця… Я полюбив польську мову аж тоді, коли збагнув, що вона допомагає мені пізнавати не тільки велику літературу Польщі, а й цілий світ, бо поляки за комуністичних часів мали можливість публікувати твори світових письменників, що їх заборонено в Україні. Я прочитав чимало історичних досліджень польських авторів, простудіював два томи Павла Ясєніци; я прибув до Польщі в ранзі посла добре підготованим. Я постановив наповнити свою діяльність ідеями поєднання й порозуміння між українським і польським народами. Мене попросили виступити на відкритті пам’ятника великого письменника Польщі Генріка Сенкевича, автора антиукраїнського роману “Вогнем і мечем”. Думали, я відмовлюся. Але я був радий із того, що міг сказати добре слово про цього польського патріота, який навіть у тому злобному творі добачив у козаках їхню мужність і відвагу. Я говорив про великих поляків, які ще в давні часи зрозуміли, що Польща та Україна зобов’язані допомагати одна одній проти спільних ворогів. Я згадав, як козацькі чайки під командою полковника Костянтина Вовка допомагали полякам, королю Владиславу ІV, битися проти шведської флотилії на Балтійському морі. У своїх інтерв’ю польській пресі, у виступах на різноманітних зустрічах з польською громадськістю я постійно покликався на ті епізоди з українсько-польської історії, коли українці й поляки були не ворогами, а політичними і збройними союзниками. Я пригадав полякам, що майже кожен король із династії П’ястів був одружений із київською княжною; що Данило Галицький був праправнуком Болеслава Кривоустого; я цитував Пілсудського про те, що без незалежної України самостійна Польща неможлива; я пригадував 1920 рік, коли під Замостям була розгромлена перша кінна армія Будьонного спільними українсько-польськими силами. Я виступав проти істориків, які виділяли якийсь один епізод із нашої спільної, кривавої українсько-польської історії, і на
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
