Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Наш новий проект має завдання привернути увагу читачів до Шевченкового Щоденника”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Шевченковому Щоденнику — 160 років

Слово Просвіти, №25 за 2017 рік

У червні виповнюється 160 років із часу початку Тарасом Шевченком Щоденника наприкінці десятирічного заслання. Ми вже торкалися цієї важливої теми два роки тому, коли розповідали про роботу нашого постійного автора Володимира Мельниченка над книгою “Нове прочитання Щоденника Тараса Шевченка. Авторський коментар”. Тоді було вміщено його коментарі до першого поетового запису в Щоденнику 12 червня 1857 р. (“СП”, 11—17 червня, 2015 р.). Було також відзначено, що нове прочитання Шевченкового Щоденника найперше передбачає всебічне врахування результатів роботи всіх авторів коментарів і приміток, опублікованих у попередні часи. На цей час найповнішими автор вважає коментарі до публікації в 2003 р. поетового Щоденника в п’ятому томі Повного зібрання творів Тараса Шевченка у дванадцяти томах (Далі — ПЗТ. Т. 5), взятими ним за основу. У своїй книжці вчений розширює кількість коментарів більш як удвічі. Наш новий проект із Володимиром Мельниченком має завдання привернути увагу читачів до Шевченкового Щоденника як “серцем продиктованого документа”, втечища його душі, свідчення та підтвердження високої, справді європейської освіченості поета, безпрецедентного вмістилища його світоглядних одкровень про життя, мистецтво та Бога, а також побутових уявлень і повсякденних людських оцінок, що вкупі розкривають єство національного Генія. З цією метою з червня 2017 р. до травня 2018 р. ми щомісяця публікуватимемо один-два Шевченкових записи в Щоденнику з авторським коментарем історика-шевченкознавця. Починаємо з поетових нотатків від 17 і 18 червня 1857 р., до яких Володимир Мельниченко зробив двадцять п’ять коментарів (в академічному виданні їх усього дев’ять). У тексті Шевченкового Щоденника курсивом виділено слова, що коментуються. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка 17 червня Сегодня, в четвертом часу утра, пришел я на огород. Утро было тихое, прекрасное. Иволги и ласточки нарушали изредка только сонную и сладкую тишину утра. С некоторого времени, с тех пор как мне позволено уединяться, я чрезвычайно полюбил уединение. Милое уединение! Ничего не может быть в жизни слаще, очаровательнее уединения, особенно перед лицом улыбающей[ся], цветущей красавицы матери Природы. Под ее сладким волшебным обаянием человек невольно погружается сам в себя и видит Бога на земле, как говорит поэт. Я и прежде не любил шумной деятельности, или, лучше сказать, шумного безделья. Но после десятилетней казарменной жизни уединение мне кажется настоящим раем. А я все так и не могу ни за что приняться. Ни малейшей охоты к труду. Сижу или лежу молча по целым часам под моею любимою вербою, и хоть бы на смех чтонибудь шевельнулося в воображении. Таки совершенно ничего. Настоящий застой. И это томительное состояние началося у меня с 7 апреля, т. е. со дня получения письма от М. Лазаревского. Свобода и дорога меня совершенно поглотили. Спасибо еще Кулишу, что догадался прислать книг, а то я не знал бы, что с собою делать. В особенности благодарен я ему за “Записки о Южной Руси”. Я эту книгу скоро наизусть буду читать. Она мне так живо, так волшебно живо напомнила мою прекрасную бедную Украину, что я как будто с живыми беседую с ее слипыми лирныками и кобзарями. Прекраснейший, благороднейший труд. Бриллиант в современной исторической литературе. Пошли тебе Господи, друже мой искренний, силу, любовь и терпение продолжать эту неоцененную книгу. Прочитавши в первый раз эту алмазную книгу, я дерзнул было делать замечания, но когда прочитал в другой и в третий раз, то увидел, что заметки мои — заметки пьяного человека и ничего больше. Окроме Суботова, т. е. насчет места бывшего дома Богдана Хмельницкого. Но такое ничтожное пятнышко не должно быть замечаемо на драгоценной ткани. Я обещал, начитавшись до отвалу этой книги, послать ее Кухаренку и теперь жалею, что обещал. Во-первых, потому, что я ее никогда не начитаюсь до от-валу. А во-вторых, потому, что поля книги испачканы нелепыми замечаниями. Даст Бог, я ему из Петербурга вышлю чистенький экземпляр. Вчерашний водевиль кончился, как и следовало ожидать, сегодня миром и гомерической попойкой с песельниками. Интересно знать, чем кончится свадьба. Вероятно, дракой. ...пришёл я на огород. Шевченкові згадки про городу Щоденнику, на жаль, ніколи не коментувалися. І в Шевченкові часи, і сьогодні це — ділянка землі при садибі, здебільшого для вирощування овочів. Город у Новопетровському укріпленні — зелена місцина з садом і бесідкою, де господарювала дружина коменданта Новопетровського укріплення А. О. Ускова. Послухаймо її: “Кожна команда мала свої городи, де сіяла огірки, редьку, буряк і т. д. З часом ці городи перетворилися мало не в сад, принаймні комендантська частина їх. Восени 1853 р. виписали багато дерев із Астрахані, із Гур’єва-містечка. Із Ханга-баби привезли великі дерева шовковиці; в їхній посадці Шевченко брав діяльну участь. У цьому саду для мене було поставлено будиночок для літнього проживання, неподалік було поставлено бесідку, де ми обідали, а трохи далі поставили киргизьку кибитку, в якій Шевченко міг працювати. Мій чоловік зробив для себе ще землянку, в якій відпочивав після обіду, в ній якраз Шевченко ховав свої малюнки. Як бачите, в саду було достатньо приміщень, і Шевченко завжди знаходив там собі вільний куточок, де йому ніхто не заважав; оскільки він любив природу, — небо, зірки, — то міг ходити, мріяти скільки завгодно”. Отже, Тарас Григорович мав доступ на город. Скажімо, “уральський козачина” М. Ф. Савичев, з яким Шевченко познайомився в Новопетровському укріпленні в травні 1852 р., згадував: “Одного разу ми пішли на “город”! Поблизу укріплення є долина зі сприятливим наносним грунтом — єдиний оазис біля укріплення. Комендант... засіяв на ньому різні овочі, навколо розсадив дерев — плакучу вербу і топольник, вивезені з Астрахані. Деревця були тоді ще молодими й ріденькими; але тут на свята були гуляння фортечної аристократії”. Наприкінці заслання Шевченкові дозволили досхочу перебувати тут. 16 червня він занотував: “Теперь, когда уже узнали о моем освобождении, то ближайшие мои начальники — фельдфебель и ротный командир, не увольняя меня от ученья и караула, позволили мне свободные часы от службы проводить на огороде, за что я им сердечно благодарен”. Більше того, в запису від 1 липня читаємо: “...Мне позволено нанимать за себя в караул и ночевать на огороде, чем я и пользуюсь с благодарностью”. Город асоціювався з Україною. Тяжкі біди Шевченкового “недомученого варнака” почалися, коли він змушений був залишити найдорожче — “хату і город”. А в баладі “Утоплена”, коли поет особливо наголошував, що дівчина виростала гарною всупереч “лютій” матері, написав: “Як маківка на городі, / Ганна розцвітала…” Для рядового Шевченка, який провів у казармі 10 років, город став опочинком для змученої душі, де він, особливо наприкінці заслання, намагався бувати якнайчастіше і якнайдовше: “Ночевал на огороде, в комендантской беседке. Это моя теперешняя резиденция” (4 липня). Про город Шевченко згадував 27, 30 червня, 5, 8, 11, 14, 15, 17, 23, 24, 25 липня. Тут поет вів Щоденник, чаював, відпочивав від казарми, приймав гостей, зокрема й самого коменданта Новопетровського укріплення І. О. Ускова, спав. Оскільки читач мало що знав про Шевченків рай-город, то згадка про нього іноді приводила до смішних казусів. Скажімо, в “Літописі життя і творчості Т. Г. Шевченка” (1976) від 21 липня було зафіксовано, що знайомий поетові поручик М. Є. Бажанов “привітав Шевченка з волею”. Це — зрозуміло. Але далі... “Шевченко в цей час був на городі з Ф. Фіалковським...” (Йшлося про Фелікса Фіалковського, польського політичного засланця, з яким Шевченко подружився в Новопетровському укріпленні). Погодьтеся, не кожен читач здогадається, що міг робити там поет із приятелем. Пололи грядку? Збирали огірки, персики, абрикоси, виноград, які там виростали? Та ні — пили чай і “лимонівку” — горілку, настояну на лимонах. …иволги и ласточки… Співочого птаха вивільгу (іволгу) Шевченко згадував у Щоденнику і наступного дня 18 червня, а 11 липня записав, як наслухався “чириканья веселых ласточек…” ...и видит Бога на земле, как говорит поэт. Шевченко по-своєму цитував рядок із вірша М. Ю. Лермонтова “Когда волнуется желтеющая нива...”: “И в небесах я вижу Бога...” Автопортрет. 1857 р. ...уединение мне кажется настоящим раем. Цікаво, що в примітках до видання “Дневника” 1931 року ці Шевченкові рядки порівняні зі зізнанням Ф. М. Достоєвського в “Записках из мертвого дома”: “Я бы никак не мог представить себе: что страшного и мучительного в том, что я во все десять лет моей каторги ни разу, ни одной минуты, не буду один? На работе всегда под конвоем, дома с двумястами товарищей и ни разу, ни разу — один... Впоследствии я понял, что, кроме лишения свободы, кроме вынужденной работы, в каторжной жизни есть еще одна мука, чуть ли не сильнейшая, чем все другие. Это вынужденное общее сожительство”. Втім, нагадаю, що 5 років тому Шевченко зізнавався: “…Не неволя давит меня в этой пустыне, одиночество — вот мой лютейший враг!” ...под моею любимою вербою... Це — перша згадка про вербу, що росла в городі коменданта Новопетровського укріплення І. О. Ускова та його дружини. З вербою пов’язана цікава історія, розказана Шевченком у листі до художника М. Й. Осипова 20 травня 1856 р.: “В 1850 г., когда меня препро вождали из Орской крепости в Новопетровское укрепление, это было в октябре месяце, в Гурьеве город ке я на улице поднял свежую вербо вую палку и привез ее в укрепление, и на гарнизонном огороде воткнул ее в землю, да и забыл про нее; весною уже огородник напомнил мне, сказавши, что моя палка растет. Она действительно ростки пустила, я ну ее поливать, а она — рас ти, и в настоящее время она будет вершков шесть толщины в диа метре и по крайней мере сажени три вышины, молодая и роскошная; правда, я на нее и воды немало вы лил, зато теперь, в свободное время и с позволения фельдфебеля, жуи рую себе в ее густой тени”. За рік, коли Шевченко вільніше міг приходити до своєї улюблениці, верба стала справді невід’ємною живою частиною того “раю”, яким Тарас Григорович вважав город, і, коли хочете, уособленням України в засланні. Пам’ятаєте, як у поезії “На вічну пам’ять Котляревському”? І сонце гляне — рай, та й годі! Верба сміється, свято скрізь! Або в поемі “Сон”... Тихесенько вітер віє, Степи, лани мріють, Меж ярами над ставами Верби зеленіють. 11 липня Тарас Григорович записав, як “заснул под своей фавориткою вербою...”, а 15 липня зафіксував, що напередодні “прилег усталый под своей заветною вербой...”. Через два тижні — 28 липня — Шевченко звично занотував: “После обеда я по обыкновению вздремнул немного под вербою...” Більше того, він іноді й ночував під улюбленим деревом. Скажімо, 19 липня: “Ночь лунная, прекрасная, и я не перенес своего лагеря в беседку, оставив его под вербою...” Та сталася надзвичайна пригода! “Но мне на лицо вскочила холодная лягушка, и я проснулся. Перенеся одр свой в беседку, я снова было скорчился под шинелью...” Не пропускаймо такі цікаві подробиці! Настоящий застой. У словнику поетового сучасника та знайомого В. I. Даля: “Застой — всякая продолжительная или вредная остановка в движении чего-либо”. Слово, яким названо цілий період в історії Радянської держави. Цікаво, що Шевченко точніше і яскравіше від В. I. Даля, чи будь-кого іншого, визначив його справжню людську сутність: “Ни малейшей охоты к труду”; “шумное безделье”; “хоть бы на смех что нибудь шевельнулось в воображении”; “томительное состояние”. ...со дня получения письма от М. Лазаревского. Ішлося про лист М. М. Лазаревського від 17 січня 1857 р., який Шевченко отримав аж 7 квітня. В листі той повідомляв поета: “Нехай молиться Богу і дякує царю і добрим людям: про звільнення його у відставку вже вийшов дозвіл царя…” Справді, в довідці канцелярії ІІІ відділу від 24 січня 1857 р. із приводу полегшення становища політичних засланців по Оренбурзькому корпусу йшлося про поета: “Рядового Тараса Шевченка, з поваги до клопотання про нього її імператорської високості президента Академії мистецтв (йшлося про велику княгиню Марію Миколаївну. — В. М.) звільнити від служби, з дозволом користуватися правами художника, котрих він не був позбавлений при віддачі на військову службу, із дозволом йому писати та малювати, але під суворим наглядом місцевих начальств і цензури” (Тарас Шевченко. Документи та матеріали до біографії. 1814— 1861. К., 1982. С. 278). Утім, як відомо, дарована свобода прийшла нешвидко. Спасибо еще Кулишу... Куліш Пантелеймон Олександрович (1819—1897) — український письменник, історик, лі-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин