Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Постать · “І подумалось: “Щось та не зникне — Очевидному наперекір”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

«Не все, не все підвладне забуттю» Наталка Нікуліна (7 липня 1947—24 червня 1997)

Слово Просвіти, №25 за 2017 рік

Наталя СТАРЮК, м. Дніпро 1967 року 20-літню Наталку Нікуліну, студентку Дніпропетровського філфаку, вітали з виходом першої поетичної збірки “Вишневий спалах”. На той час ім’я авторки вже було знаним у Києві, літературні критики вбачали в ній надію молодої поезії. Закінчила університет, невдовзі захистила дисертацію як дослідниця унікального матеріалу: лексика лоцманів Дніпрових порогів. Аж тоді вартові у високих конторах оговталися: що воно буде, як не спустити на гальмах завзяття новітньої послідовниці Д. Яворницького? І — “спустили”: Наталі не довірено викладання української, натомість надано години АНГ- ЛІЙСЬКОЇ на негуманітарних факультетах університету. А так то й так: викладала англійську. “Я не сильна, я просто терпляча”, — напише вже згодом Наталя Петрівна. Але та терплячість як мовчазна відпірність допомогла їй не втратити себе у найтяжчі роки утисків та особистих трагедій: Я знаю: доведеться йти на спиті, може, на тортури, та, одначе, ніхто не відбере мій тихий світ, що в глибині душі сміється й плаче. Він може відступити у пітьму і тільки звіддалік ледь,ледь світити. Та перейти усе і не змаліти я зможу тільки завдяки йому. Тихий світ як кремениста тверджа духу. Стоїчна терплячість, яка лише зрідка прозраджувала внутрішній трем, полохливість голубиних крил. Наталя сумлінно працювала то у видавництві, то у бібліотеці, співпрацювала з телебаченням і радіо, з газетою “Культура і життя”. І все то якось епізодично, немовби їй дихання уривалося певного дня, в певному місці, а відновлювалося вже деінде. При цім не була Наталя стихійно-поривною (навпаки, всім відома була її щира, достеменна посидющість), тай не мала широкого вибору до перельотів поміж посадами (що вже казати про мізерію зарплат чи гонорарів). Але осередній “тихий світ” єства владно провадив її від купини до купини, де нині ще можна мовити чесно, а завтра дастьбі. Та ось, нарешті, заповілося на постійну роботу в колі вірних людей з Дніпропетровського обласного радіо. Три роки дорогої праці — і трагічна загибель. По п’ятьох прижиттєвих поетичних збірках (“Вишневий спалах”, “Пізнання”, “Червоний кетяг”, “Житом перейти”, “Тиха бесіда”) — остання вже посмертна книжка “Знамення калини”… Та книжка втрачена давно, і я її не пам’ятаю. Лиш часом щось здаля світає, немов засвічене вікно. Я подумки тоді гортаю давно забуті сторінки, і проступають з,під руки якісь малюнки і рядки, та змісту… змісту не згадаю. Втрачання книжок як матеріальних предметів — то річ світова. Хай як прикро, та губимо часом книжки, даючи комусь “почитати”; а там — втрачаємо тих людей з поля зору, то вже і книжки западаються разом із ними. Але не таким простим загалом є феномен ВТРАЧАННЯ книжки. Інколи книжка стоїть на полиці, й тобі достеменно відомо, що книжка та є чудовою, і ти її читав, коли всі читали, але минають роки — і через брак тих потужних спонук, якими є сплески столичної уваги, згадки у статтях, ява біографічних світлин, — ніщо не спричиняє кінетичного імпульсу: простягни правицю! Візьми книжку, розгорни і знов її прочитай! Книжка, до якої не вертаємося зором і серцем, є втраченою для нас, недо-баченою, недо-відкритою у перебігу днів та літ. Лиш часом щось здаля світає, немов засвічене вікно. Проміння у сувоях забуття. Це — і про книжку вибраного Наталки Нікуліної “Знамення калини”. 2000 року “Знамення…” вийшло друком у видавництві “Січ”. Статті та спогади про Наталку, написані знаними у світах письменниками й науковцями, долучили до світла-світання Наталчиної лірики спалахи жалю, щемких вболівань та невтішних роздумів про долю визнаного таланту в провінції. Але я ще й досі не переконана, що річ тут саме у несумірності явищ: Наталка Нікуліна і тогочасний Дніпропетровськ. Що тримало її тут, у місті “чавуну і сталі” зі статусом герметично засекреченого і наскрізь підцензурного? Колись я запитала її про це упрост. Відповіла: “Хто ж їде від рідних могил?” Гадаю, мала вона на увазі не лише могили бабусі та батька Петра Андрійовича, а ще й місця, де колись упокоївся “козацький батько” Дмитро Яворницький, де витав дух перших просвітян, де поховано сучасного професора філології Василя Семеновича Ващенка, якого Наталя мала за духовного наставника, якому присвятила вінок поезій “Прощальне ґроно слів” (“Ох і рано зима на відчайність озимих…”). Народжена у Макіївці на Донеччині, Наталя дівчинкоюпуп’янком опинилась у Дніпропетровську й одразу впізнала себе у м’якості пагорбів і стрімкості круч над Дніпром. Дуже рано вона відчула гомін іншої — неофіційної — історії Січеславщини поза калатанням червоної пропаганди. Погляд у козацьке, лоцманське, мистецьке минуле краю озвався такою хвилею невимовної бентеги, що кроки ранніх Наталчиних віршів стають окрилено-сягнистими, ніби в передчутті заповітної злітної смуги: “Гей, рівнино дорога, плеса та куга!” Те широко-відважне “Гей!” та “Агов!” зринатимуть і пізніше (“Агов, степи, чи в вас іще жива // Сіркова шабля і Сіркова дума?”), але чимдалі виразніше Наталка актуалізує в козацькій вдачі притаманну самій їй рису: На крилах яворів — орлиний шлях козацької звитяги і терпіння. (Пригадаймо: “Я не сильна, я просто терпляча”). Одне слово, Наталка звікувала свій недовгий вік у Січеславі-Дніпропетровську не лише з примусу обставин, а й із власної волі, через тяжіння душевної причетності, що, попри всі перешкоди, розповивала її талант. Чи були б ті перешкоди меншими деінде? Зрештою, Наталка Нікуліна осягала цю проблему радикальніше, поза поділом “столиця-провінція”: І побивалась, і пручалась… Враз я зрозуміла істину відчайну: та чом же доля в мене буде інша, ніж у сплюндрованої віщої землі? Землі моєї? Отже, не інак: Поет і ціла Україна, “віща земля”. За законом спільного кровотоку. Але ж мовилося в нас про факт ВТРАЧАННЯ КНИЖКИ — “Знамення калини” Наталки Нікуліної. То було спільне видання Дніпропетровської організації НСПУ, обласної державної телерадіокомпанії та Управління культури облдержадміністрації. Одначе ж солідність названих інституцій у роки непевні й для культури злиденні аж ніяк не забезпечувала можливості здійснення справи. І тоді жива і трепетна “інституція” Таїсія Ковальчук, головний редактор об’єднання художніх радіопрограм, де працювала Наталя, її університетська співкурсниця, — кинула поклик у радіоефірі. Озвалися читачі поезії, слухачі Наталчиних і наших спільних — на три голоси — програм, а тому у книжці є подячна сторінка з іменами людей, за чиєї фінансової та творчої підтримки вдалося видрукувати “Знамення калини”. І у тому перелікові імен зазначено, звідки походила допомога — з Дніпра і Нікополя, з Кам’янського (тоді Дніпродзержинськ) і Підгороднього, з Синельниківщини та з Покрови (тоді Орджонікідзе), з Києва та Бостона (США). 230 сторінок, 1000 примірників. Вистачило для благодійників і бібліотек. Книжку тримали на видноті в обласній науковій бібліотеці, гірничому університеті, музеї “Літературне Придніпров’я”. Секретаріат НСПУ відгукнувся теплим словом. Але найдужче вразив нас чин пана Костя Писаренка з Кам’янського, у минулому — не з добра “афганця”, в Україні — патріота-нонконформіста. Почувши по радіо вірші Наталки Нікуліної, приїхав до редакції по “Знамення калини” (ще залишалося в нас кільканадцять примірників). Легкий на підйом, наш слухач рушив Україною, даруючи “Знамення…” гідним людям з Поділля і Прикарпаття, Криму й Полтавщини. Свій подвижницький рейд він озвучував роздумами про творчість дивовижної поетки. Чоловік доволі суворий, він говорив про книжку, стримуючи сльозу: “Це ж як моя доля. Мене ці вірші проймають, пропікають правдою. Наталка Нікуліна — як жарина. Ні, не тління і відкритий вогонь, а глибоке внутрішнє жевріння, мов самоспалення. Навколо стільки бруду, брехні та облуди, що вони не давали полум’ю пробитися назовні”. Зазвичай Кость Писаренко мандрував з диктофоном у торбі. Одного разу привіз нам на радіо запис голосу Віри Шурми, матері п’ятьох донечок з міста Хмільник. Віра дістала була з Костевих рук “Знамення калини”, прочитала одним духом, а відтворила вже співом, бо “вірші ці, наче живі, самі співаються”. Коли б ви чули цей по-дівочому чистий голос, що виспівував Наталчині вірші, як ревні молитви до Калини, до Любові: “Порятуй і спаси нас, любове…” Отаким чином розійшовся наклад “Знамення калини” — від людей до людей, на незабудь. Я прокинулась: сонце у вікна, хмара — кучмою набакир. І подумалось: “Щось та не зникне – очевидному наперекір”. Але ось у прикро сірих шатах ОЧЕ- ВИДНОГО — висновки відомого прозаїка й літературознавця Володимира Даниленка. У книжці “Лісоруб у пустелі” (Поет і літературний процес) автор хвацько окреслює поля впливу на читачів з боку поетів різних поколінь — повоєнного, шістдесятників, сімдесятників і далі, далі. Досить довгі переліки імен (з-поміж них є, гадаю, й випадкові постаті). Але серед тих, хто народжував, огранював, плекав українську поезію 70-х, немає наймення Наталки Нікуліної! І я з гіркотою відсуваю Даниленкову книжку. Натомість ізнов розгортаю “Знамення калини”: Дні такі білолиці, вечори такі чорноброві, Почуття тая квітка екстатично так в них згоря. Це не ввійде у звичку: просто інший вимір любові, Просто інша, дуже висока зоря. Дні, вечори, краєвиди — кадри часопростору завжди поставали Наталці Нікуліній, як ПОРТРЕТИ, ЛИКИ. Де є краєвиди в її поезіях, там дивляться на нас лики-обличчя зі щоразу новим виразом: “Такі деснянські плеса СВІТЛОЛИЦІ…” Або: “Холодний вечір дивиться з-під брів”. У вірші ж “На могилі Максиміліана Волошина” те оприявнення парсуни є конкретнішим, а при цім не менш загадковим: Камінчик з морським портретом я принесла сюди. Ось вона — зустріч з поетом — в серці незримі сліди. А ще помічає авторка: І профіль на скелі, далекий, того, хто у цій землі. Така ПОРТРЕТОВАНІСТЬ довкілля (не назву це тропом: уособлення — це дещо інше) унеможливлює гризоти самоти, адже довкола обличчя і постаті рослин, каменів, небесних створінь, астральних стихій і слів, що мають усі видимі ознаки живих істот: Моя єдина самота, в якій душа не самотіє, яка мені легка й свята, моя довіра і надія: це та, коли моя замрія над білим аркушем світа. І тепер, в останні роки, коли цифрова техніка дозволяє зафільмувати урочий ПОГЛЯД неба, ОЧІ смерча, БРОВИ торнадо, і це показують у теленовинах і говорять, що ті ПОРТРЕТНІ відбитки стихій — це щось неймовірне, єдине в світі, — я згадую всі ті вірші Наталки Нікуліної, де вечори, ранки, хмари і плеса з цілковитою довірою являли їй свої обличчя: “Дні такі білолиці, вечори такі чорноброві…” Аж тут парсуни стають значливішими, обсяжнішими, палахкотять вогнистими рефлексами. Один з розділів книжки Наталя назвала “І ти, у кого обличчя Долі” — про неуникне і невблаганне кохання. А таж таки Доля закликає поетку до самопожертви і малює портрет з неї самої, що стає карбом трагічної самоідентифікації: Мовчи… Життя твоє, як дим. Але вогонь — в твоїх глибинах. І Час горить. І в України Твоє обличчя… Обличчя ж Наталка мала прегарне, з напрочуд делікатними рисами. Замолоду видавалася мені втіленням українського модерну початку ХХ століття — дівчина з портретів Михайла Жука, з картин Олекси Новаківського чи Петра Холодного. Плинна, гнучко-рослинна пластика ліній, що на мить могла стати ламко-вугластою, як несподівана синкопа у меланхолійній баркаролі, але тут-таки вертала до заповіда-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин