Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Житейські історії · “Стоїть моя мати під квітучою яблунею, й сама, як квітка”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Про що мовчала стара світлина

Слово Просвіти, №25 за 2017 рік

Тетяна СИДОРЕНКО, Ніжин Приїхала в наше село одна великомудра та й каже: — Давайте я про вас усіх книжку напишу. Ні, ну ви уявляєте? Про нас — книжку! Що про нас можна писати? Як жили та виживали, як зараз живемо та виживаємо? Як усі, так і ми. Що було з усіма, те й з нами. Що ще можна писати? А вона вперта така, видно, давно це діло задумала. Не відступається: — Я сама знаю, що писати! Коли книжка буде готова, то ще й не надякуєтесь! Ще й пишатися будете: ось про нас книжка є! Це ви зараз такі безтолкові! Ні, ну ви чуєте? Ми, значить, ще й безтолкові! Добре, що хоч вона толкова! — Я, — каже, — цілого літописа про вас напишу. Так вас усіх розриндую, що будете одне одного перепитувати: невже це ми? Ну кіно! Вона нас розриндує! — Приносьте мені, — каже, — старі фотографії ваших батьків, дідів, короткі розповіді про них, а я вже сама все до ума доведу. — А якщо нема фотографій батьків та дідів? — питаю її, бо я в третьому поколінні байстрючка, — то що тоді? — Тоді — матерів та бабусь. — А можна? — А чого ж не можна? Приносьте. Їм там, — угору пальцем тикнула, — буде приємно. І почався в селі народний рух. Принесли ми тій письменниці два великих целофанових пакети сімейного добра, попідписували, де чиї світлини, щоб усе було до пуття й нічого не сплуталось, — як вона нас і навчила. А секретар сільради ще й музей увесь перефотографував, побачивши, яка справа закручується… Та й стали ждати, коли ж та книжка буде готова. Але ж, людоньки, гвалт!!! Письменниця що ж? Приїхала, крутнулася, всім пороздавала вказівки та й поїхала в своє місто! А в нас тут роботи — непочатий край! Старі фотографії знаходяться й знаходяться! Й кожного дня наче з-під землі об’являються! Знайшлася фотографія матері моєї (в прискринку лежала), і я, ошелешена, не знала, що з нею робити. Я зроду цієї світлини вдома не бачила, і знайшлася вона ніби спеціально для тої книги, що наша письменниця задумала. Стоїть моя мати під квітучою яблунею, й сама, як квітка: у вінку, в стрічках, у намисті, вишитій сорочці, плахті й корсетці! А! Ще й у туфлях на високих підборах! А внизу підписано: 1946 рік. Я цілий день з тої світлини очей не зводила… Я вперше побачила свою матір молодою і такою вродливою! Таких красивих лиць ниньки ніде не стрінеш!.. Побігла я з тою світлиною до своєї однокласниці: — На, — кажу, — глянь хоч одним оком… Чого заціпило? Не віриш, що це моя мати? — Вірю, — каже. Й давай ритися в своєму старому альбомі. — А тепер, — каже, — ти глянь. — Це рідний брат мого покійного свекра. Дядько Грицько. Бачиш?.. — Бачу… — Чому вони такі схожі між собою? — Не знаю. — Як брат і сестра… — Як близнята… — Чому ж вони такі схожі? — Бо любили одне одного, мабуть, дуже сильно… Поклали ми тії дві світлини докупоньки. Близько-близько так. Нехай вони ще хоч раз побудуть разом: Грицько й Вірка… …А діло було так. Вони й справді любили одне одного. Засватані були. …Весна того року, сорок першого, видалася ранньою. — Скоро одсіємося в колгоспі та й одружимось, — чомусь не Вірці, а її матері — розумецькій Федорі, — Грицько пообіцяв. Уже й мамою почав її називати, бо чим довше Вірка вистоювала під вербою та пізніше в хату з гуляння приходила, тим пильніше й очікувальніше розумецька Федоря вдивлялася в свого майбутнього зятя. Та раптом помер батько в Грицька. Не хворів, не вовтузився, ще не старий був, а взяв і помер. — Підождіть хоч до півгодин, — стала радити Федоря. — Не гоже веселитися, коли таке діло… Перед людьми буде соромно. У квітні так сказала, на другий день Паски, а через два з половиною місяці почалася війна. Грицько знав, що його мобілізують одним із найперших, бо він уже післяармійський, танкіст. Так воно й сталося. З повісткою прийшов під вечір до своєї Вірки. — Коли? — тільки й спитала розумецька Федоря. — Завтра, мамо. Під обід — до військкомату. Усі втрьох довго мовчали. Втрьох мовчали про одне й те ж. — То я тобі, синочку, завтра вранці ще встигну хліба й пиріжків спекти на дорогу… Зі старого врожаю ще трохи борошна є… Зараз тісто вчиню. — Учиніть, мамо. Розвела Федоря закваску в обідішньому молоці (свою Лиску аж тричі в день сама доїть, бо розтелилася цьогоріч пізно, — місяць тому, молока — хоч залийся), сипнула в діжу пригірщ борошенця: — Нехай підбродить. А я тим часом піду попораюсь. Поралася Федоря навмисне довго. Лиску подоїла. Аж півдійниці теплого молока Травці відлила, теличці. Дала їсти підсвинку, птицю в курник на ніч загнала. Та все вишукувала ще хоч якусь роботу, а не знайшовши, сіла на ослінчику під погребом: почала думу думати про трижди прокляту війну, яка в її Вірки Грицька забирає. Ще й не жінка, вже й не дівка її Вірка… Чи хоч не вагітна?.. Як те нещасне дитя у світ пускать, в оцю війну, що впала на їхні голови?.. Що їх жде? Як воно далі буде? Один Бог святий зна’… Непомітно й звечоріло… Вже й небо роззорілося… А в нічному небі — один сум… Зайшла Федоря в хату. Старалася, щоб і клямкою не клацнути, й дверима не рипнути… Запалила лампу-керосирку. Заглянула в діжу… Опара вже підійшла. Можна й замішувати. Глянула на двері в хатину, трохи прочинені… Федоря знала: там Вірка з Грицьком, як руді миші, притихли, й не знають, як непомітно причинити двері, щоб нічого не рипнуло-не скрипнуло, — ні двері, ні ліжко. Федоря сама причинила тії двері та й заходилася біля тіста. Удосвіта вона встане, натопить піч, а вранці й пиріжки будуть готові. Із сиром — одні, а із солодкою квасолею — інші, — вирішила. Накрила діжу полотниною, перехрестилась на ніч та й спать уляглася. …Пиріжки вдалися, як сонце! А булки — гарні та пишні, як дівки на виданні! Поснідали. Почала Федоря збирати Вірчиного Грицька на війну. — Оце кладу тобі, сину, рушник полотняний. Дві великі булки. Пиріжків добрих. Й іконку. Я на східсонці наговорила на неї все так, як треба. Бери. І нічого не бійся. На війні тебе не вб’ють. Ось побачиш — прийдеш живий. Може, тільки трохи поранений… Не реви, Вірко! — прикрикнула на дочку, що стояла біля печі, як з хреста знята. — Переплетись, одягнись і йди Грицька проводжать! — Мамо… чуєте, мамо… — Грицько не плакав, тільки сльози, як дві мокрі стежки, пливли по щоках. — Мамо. Прийду з війни й буду в вас жити! Й одразу ж із Віркою одружимось! — Та так же… — Бережіть, мамо, Вірку й самі себе бережіть! — А ти на тій війні себе бережи. Бо береженого й Бог береже. Ідіть уже. Щоб не спізнився… А з війни щоб хоч якусь нам звістку прислав! — не любила Федоря довгих прощавань. Коли вони пішли, Федоря мерщій у хатину! Постіль перехрестила, на якій Грицько ночував. Щоби було в нього все гаразд ів дорозі, і в хатнім порозі. Стала ліжко застеляти… Ой леле, постіль у крові!.. То ж її Вірка тільки цеї ночі!? А Федоря, грішним ділом, думала, що вже давно!.. Матінко ріднесенька!.. Бережи ж і стережи там Грицька, на тій війні! Покрий його там своїм заступництвом!.. Відверни од нього всякого врага-супостата!.. Федоря довго прала теє простирадло з тонкого полотна… Прала — наче якесь діло святенне робила: повільно, аж урочисто… Вірко-Вірко… Дитино моя одна-єдина, рідна й вірна… Для чого ця війна на наші голови?.. Нам би хліб та дітей ростити… А більше нічого й не треба… Чим ми перед Богом завинили?.. Аби ж тільки діждалася свого Грицька… Аби ж діждалась… Вірка аж під вечір додому прийшла. Змучена й зболена, аж учорніла: — Повезли наших соколиків двома великими машинами прямо на Чернігів. І Грицько з ними. А з Чернігова вже поїдуть поїздом на тую війну… — Попоїж, Вірко… — Не їсться, мамо… — Ну хоч молока випий… — Не хочу й молока. Лягти хочеться… Може, засну… — і полізла на піч. — Мамо!.. — вже з печі, — там… у хатині… — Усе, гаразд, Вірко… Все вже попрано й висушено, й рублем покачано… Спи… Федоря знала, що донька там плаче, за комином. Німо. Одним серцем. Тому не обзивалася більше до неї. Бо розголоситься на всю хату… Стояла найпрекрасніша пора: хліб дозрівав. А десь далеко-далеко йшла війна. Нагадувала тут про себе тривожними чутками й страхітливими здогадками. А потім — похоронками. А потім фашисти в село ввалилися. Кинулись по людських подвір’ях: флайш! мільх! айєр! Розумецька Федоря встигла теличку Травку в густому кукурудзинні припнути, а більше нічого врятувати не встигла. Лиску забрали, підсвинка застрелили прямо в хліві, курей перестріляли на подвір’ї — і все потягли із собою, в колгоспні дитячі ясла. Там вони влаштували для себе кухню та їдальню. Пішла Федоря за німцями вслід. Голосить! Аж руки заламує: — Німці! Чуєте, німці! Не вбивайте мою Лиску! Я по двоє відер молока вам віддаватиму! Щодня! Вранці і ввечері! Тільки пожалійте! Віддайте мою корівоньку! Чуєте, німці? Щоб вас пранці поїли!!! Віддайте мою Лиску!!! Все село потім довго згадувало, як розумецька Федоря з німцями домовлялася. Прийшла вслід за Лискою аж у ясла, де німці свої пельки набивали. А там — ревище! Корів із десять фріци вже поназводили, — в людей повідбирали!.. Корови ревуть! Свині верещать! Німці джеркочуть щось по-своєму!.. Мати Божа! Мир хрещений!.. Аж підходить до Федорі один фашист, наставляє на неї автомата й наче трохи по-нашому питає: що їй треба? — Не вбивайте мою Лиску! — просить-благає Федоря. — Не ріжте її на м’ясо! Я вам по двоє відер молока од неї даватиму — вранці і ввечері! Пожалійте! Не вбивайте Лиску!!! — О! Мільх! Мільх! — поджеркотав про щось із двома іншими й наказав Федорі: — Шнеля! Шнеля! Принесли розпрокляті фашисти Федорі порожнє відро, і той, що з автоматом, знов командує: — Шнеля! Підбігла Федоря до своєї корівоньки, обняла її за шию й шепоче на вухо: — Лисуню, корівонько моя ріднесенька! Віддай їм усе молоко! Віддай, Лиско! Хай хоч і заллються ним! Аби тебе живою лишили! А Лиска стояла й плакала… Але молоко віддала все — повнісіньке відро. Нехай п’ють! Хай їх зола поспиває!!! Отак і домовилася Федоря з німцями: Лиска вертається додому, а двоє відер молока вранці та ввечері фашистський солдат забиратиме. Не просто забиратиме, а приходитиме перед доїнням вранці і ввечері з великою каністрою, стежитиме за Федорею, щоб у дійницю нічого не сипнула, отрути якоїсь. “Щоб вас перва пуля не минула!” — бажала розперенапроклятим фашистам Федоря й віддавала їм молоко… …Із війни прийшло пісьомце од Грицька! Воює на Західному фронті. Б’є німців на своєму танку. Пише, що любить Вірку всім серцем, всією душею, що ворога вони переможуть, і буде щастя й радість на нашій землі. Вірка й Федоря не могли на те пісьомечко надивитися, цілували його, шептали над ним молитви… Вірка те пісьомечко за пазуху заховала… А вже аж у сорок третьому році, як німці відступили, прийшла од Грицька й друга вісточка. Написав, що будуть перекидати їх на Угорщину й звідти він уже не зможе написати. А зараз він живий-здоровий, і війна скоро закінчиться. І що іконка, яку дала йому Вірчина мати, проводжаючи, стереже його й береже. І Вірку він любить сильно-сильно й зробить усе, щоб вона була щасливою… А потім настав рік сорок п’ятий. І травень! І дев’яте число! І гучномовець біля сільради оголосив, що вже мир! Що розбили ворога в його лігві! Що всенародна радість у нас! Святкуйте, люди!!!.. Позносили односельці в кого що було до сільбуду й почали святкувати! У Федорі з Віркою нічого не було для святкування, тільки два маторжаники, які ввечері були сірими, ана ранок аж чорними стали. — Аж невдобно якось, — забідкалася Федоря. Та раптом згадала (і треба ж!) про закопану пляшку горілки в садку, під вишнею, ще довоєнну. До війни Федоря грішила інколи — гнала потроху самогонку. Відкопала вона тую пляшку, ганчіркою обтерла од землі: — Пішли й ми, Вірко, до сільбуду! Є і в нас чим святкувать! А там! Гармошка грає! Дівки та й деякі молодиці парами витанцьовують! Гомін! Лемент! Кашу-гартаначку варити заходилися! Одноногий Гаврило в ложки вибиває! А Петро, хоч і контужений, танцювать заходився! Радість же яка! Перемога!!! Підійшла до Вірки й Федорі Грицькова мати. Цілуються! Обнімаються! По наперстку горілки випили! Щебечуть собі, очей одна з одної не зводять. І думають усі про Грицька, який скоро з тієї Угорщини додому приїде!.. …І гадки не мали тоді, що це ж вони горілкою з-під вишні так весело його поминають… … Грицько три дні не дожив до Перемоги… Рівно три дні… Загинув від снайперської кулі біля ратуші в угорському містечку Вайта… Снайпер, кажуть, сидів на дзвіниці… Не врятувала Грицька Федорина іконка тоді… Вперше і востаннє не врятувала… …Ні жона, ні вдова і вже й не дівка. Просто Вірка та й усе. Вдень ще сяк-так: що громаді — те й бабі. То на полі — на буряках, то льон тіпає, то тютюн обшморгує, то на току зерно сушить… А вночі — одверни й заступи! Ще коли мовчки плаче, ли-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин