Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Вперше в “СП” · “Ми повертаємо собі украдену Європу, а ця імпреза потребує титанічних зусиль”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Ю Юллііяя ККУУРРТТААШ Ш<<ККААРРП П:: «А справжніх левів у Львові ніколи не бракувало…»

Слово Просвіти, №25 за 2018 рік

Прочитавши поетичну книжку відомої сучасної письменниці Юлії КурташEКарп “УроE ки гравітації” (Львів: “Каменяр”, 2017), вирішив, уже не вперше, створити разом із Юлею поетичноEфілософське інтерв’ю. Читайте, думайте, сперечайтеся з нами (можливо, з кожним із нас — зокрема), а можливо, із самими собою. Буду радий (перепрошую — будемо з Юлею раді), якщо заE думаєтесь над “нестерпною легкістю буття”. Свого. Нашого. України. “Немає значення, чи я жила, чи ні…” — То Ви, пані Юлю, не жили, коли писали свою “ Коротку істоC рію часу”? Чи таки жили? — …те, що майже не дихала, — це точно, бо переретрансльовува` ти Хокінгову “історію часу” чи перепроживати те, що він нази` ває “світом в горіховій шкарлуп` ці”, — вельми складно. І все, що лірик може протиставити фізику в цьому песимістичному дискурсі про вічне, — це дрібка поезії із шиллерівським натяком на те, що “там, де не очікують чуда, — годі шукати щасливця”. Я давно пере` конана: кожен із нас — часточка Великого Цілого, і час — це ми. Популярний нині нобелівський лауреат із астрофізики не відкрив для мене, по суті, нічого нового, а те, що світ — на межі і він — “не` вимовно брутальний”, — говори` ли іще давні греки. Але, як жінка, я проживаю чи перепроживаю всі ці “цивілізаційні вибрики часу” на більш тонкому гравітаційному полі, і різдвяна містерія народ` жень дає мені шанс ніколи не зникати, навіть із поля битви… І хоч які б нові знаки часу оз` наменовували собою бестселери — “їсти, молитися, кохати” — життєвий мейнстрим завжди шу` катиме собі тиху гавань, щоб мислити, мріяти, писати. Книга — це також час: поміж сторінка` ми — минуле, сучасне і майбутнє тривання. Не я придумала: “Мислиш, значить — живеш...” А натхнення потребує вражень. Тож як тут — не жити!? “І осінь, осінь — о, та сама… Де ми, мій світе, тільки вдвох” — Світ знає, що є ще Ви? І Ви — тільки вдвох зі світом? — І так сталося, що на тій са` мій розхристаній паралелі є ще двійко закоханих в осінь. Але ко` му вони цікаві? Здається, так ре` зюмувала колись Шимборська щодо шляхетності світу загалом. Проте наше життя — річ абсур` дна: спершу треба прийняти бунт, а вже потім — любов. У цьому Камю не заперечиш. І це мене ті` шить як школярочку, яка, дому` чивши претензійну “Войну и мир”, різко встала з`за парти зі словами: “Та про мене тут — ні слова, “господа хорошие”! Кожен текст твориться із ро` зуміння, що він — лише записка для “пляшкової пошти”, яку ко` лись принесуть розбурхані хвилі до чийогось берега… “Я вже сіла у місячний човен, а самотність моя — ані руш” — Можливо, є сенс поговорити з самотністю? — Творчість і є філософією са` мотності. Поезія — розмова з нами самими, трудна розмова. Бо кожен з нас є Сізіфом, який мріяв подо` лати гору, а не докотити камінь… Я розкошувала в самотності ще змалечку. І всі мої “дитячі відкриття” були породжені цими благословенними хвилинами, коли мені ніхто не заважав роз` мовляти із засніженим садом чи бібліотечним духом. Я, на рів` них, ставала до розмови навіть із супермісяцем, який не раз засту` пав собою вікно, коли мені хоті` лося добувати звуки зі старого фортепіано. Перш ніж “сісти у місячний човен”, я перепрочи` тала не одну казку — як притчу про нашу нерозкриту самість. Отак і визрів дорослий сюжет: “Казки про зачарованих красунь — приречені у логіці Декарта”. Насправді ж, людина страшенно загрузла в своєму житті, вона ні` коли більше не залишається нао` динці із собою. Мені і в страш` ному сні не могло наснитися, що житиму у бредберівській епосі “самозагорання паперу”. Звісно, це метафора, але яка ж вона без` жальна у своїй правді! Інтелекту` али б’ють на сполох, намагаю` чись хоч якось врятувати людс` тво від “вірусу цифрового слабо` умства”. Усі раптом заговорили “про освіту проти таланту”, про креативність і “майбутнє розу` му”, про джерела самопізнання, наче і справді щось перевідкри` ли для себе — “немає більшої правди, аніж та, що всередині нас”. Але здатність переносити са` мотність — ознака духовної зрі` лості… Мій життєвий досвід, “як сукня на виріст”: свідчить лише про те, що я, мабуть, була пога` ною дівчинкою у минулому житті. “Любов не потребує голови, що форматує уселенський докір” — Зате серце це робить, можC ливо, форматує той докір? — У моїй версії, пане Богда` не, “закипає голова”, а у вашій — “закипає кров”. Якщо повністю прийняти те, що любов — це хі` мічна реакція, то всяка фермен` тація її і справді стимулює… Зрештою, поетика серця геть скомпрометована словоблудс` твом однієї з політичних партій, але найприкріше навіть не те — деякі авангардові дослідники з мистецтвознавчих студій нава` жились озвучити вельми еротич` ну думку, що символ, яким так щедро обліплені всі ці заслинені “валентинки”, — зовсім і не сер` це, а жіноча сідничка. Отож у цій романтичній алхімічній історії нам, поетам, нічого і не залиша` ється, як “божеволіти з довгими інтервалами жахливої розсудли` вості”. А це зізнання належить витонченому і містичному перу відчайдуха Едгара По, який, на щастя, нічого не відав про фор` матування флешки, але “не по` американськи” переймався про` блемами людської сутності і ще й, бідолаха, намагався заробити на життя своїм “карколомним” писанням… “Бо день як день, він завше був невдячним. Хоча ходив за мною кроку крок” — Невже у Вашому житті не було вдячних днів (дня)? Чи у Вас, чи у ліричного героя? — Тезу про невдячний день я використовувала ще більш інтри` гуюче: “День — коханець, прий` шов і пішов!” або: “Я — цариця ночі, ти — володар дня!” Дякува` ти Богу, ліричний герой обхо` диться без маріхуани… День жін` ці не належить: “Робота, халтура, квітник і городець\ І кухе, і кірхе, і кіндерів з два…” Але не все так погано у нашому королівстві: моя нова книга “Уроки гравітації” — саме про вдячність. “Навіщо все це — зорі, сміх, любов? Навіщо все це — страх, розпука, смерть?” — То що міцніше: любов чи смерть? Дехто з великих вважає, що любов. А Ви як вважаєте? — Усе, з чим я погоджуюсь у цьому одвічному дискурсі про любов і смерть, — це те, що боя` тися слід не смерті, а порожнього життя. Смерть — лише метамор` фоза, а любов — субстанція три` вання… Чи знає гусінь, що стане метеликом?! Про це ніхто і ніко` ли не довідається, навіть якщо випаде шанс пережити такий досвід. Я маю на увазі реінкарна` цію. А сучасна нейробіологія привідкрила перед нами завісу про те, що кожна людина народ` жується зі своєю “карткою пам’яті”. Цією карткою є наші молекули ДНК, кожна з яких — надпотужне джерело інформації. Це такий собі своєрідний банк даних, у якому, окрім знань, на` копичується і енергія нашого емоційного досвіду. Без любові немає нічого — навчає нас Святе Письмо. “Любіть тут і зараз!” — закликає сучасний філософ і пси` хоаналітик Еріх Фромм, позаяк: “Любов — єдине розумне і задо` вільне питання про сенс люд` ського існування”. І з цим не` можливо не погодитись. “Святі не плачуть. Плачуть лиш злочинці. Поети. Блазні… й п’яні гробарі” — Чи часто Вам доводилося плакати? З якої, переважно, нагоC ди і за якої погоди (якщо пам’ятаC єте)? — Я не соромлюсь сліз. Нав` паки — долаю ними пережите, наче очищаюсь від усього пога` ного. Скажу ще й таке: усі ці, так би мовити, “бабські сльози” (з огляду на стереотипи), себто — вся оця виплакана солона вода має далеко не нейтральне середо` вище, як звикла вода у природі: сльози розпачу, безнадії та образ, наче кислота — безжальна… Аби не завдавати психотерапевтам клопоту, плачу і сміюсь крізь сльози. Хтось класно помітив: “У ду`

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин