Читацьке віче “Оберігаючи і людину, і націю, бережемо світ”. 5 · с. 5сторінка оригіналу ↗
Українську освіту — на українськомовну основу
Слово Просвіти, №25 за 2018 рік
Про українську мову, відповідальність і спортивних авторитетів Підтримуючи висловлену професором О. Пономаревим думку щодо неприпустимості подальшого зволікання впровадження української мови у всі сфери державного та суспільного життя країни, Відозву Регіонального форуму Національної єдності “Інформаційна безпека в умовах гібридної війни Росії проти України”, хочу висловити свої міркування. Вважаю, що Президент країни та прем’єрміністр повинні негайно зобов’язати міністра внутрішніх справ у службових справах послуговуватися тільки українською, виступи народних депутатів у Верховній Раді дозволити тільки державною мовою, негайно розслідувати ганебну антинаціональну реорганізацію Національної телерадіокомпанії, виступи на телеекранах українофобів В. Піховшека, Д. Джангірова, Г. Герман, трансляції антидержавних програм на каналах “Інтер”, News One, ZIK. Давно потрібно розібратися в доцільності існування таких клонів російських газет, як “Комсомольская правда в Украине”, “Советский спорт в Украине” тощо.
Влада безвладних конче потрібна, якщо ми хочемо збудувати громадянське суспільство. Гавел десь тут успадкував традиції, закладені ще Масариком. Узагальнивши їхні погляди, препарувавши їх до українських реалій, можна зазначити, як це зробив Понтифік під час пастирського візиту до Києва, згадуючи Володимира Мономаха: “Не дайте сильним світу цього запропастити людину”. Проте, на жаль, занепадають нації, їхні мови й традиції. Оберігаючи і людину, і націю, бережемо світ. Дипломати, вчені гуманітарії мають ширше адаптувати рефлексії Ґедройця, Куреня, Бзежинського щодо польськоукраїнських відносин. Ми в змозі усвідомити заклик Папи Івана Павла ІІ і опертися в наших сусідських взаєминах на мудрість каяття — “прощаємо, і просимо вибачення” — як державно-непорушне, щиро-співчутливе та соціогуманістичне, а не відкривати “другий фронт” гібридної війни. Лише соціогуманістична концепція, помножена на євроатлантичний захист і власні сили допоможе всеукраїнській меті: розбудувати свою новітню державу як дім нації (її “рідну хату”) на спільних духовно-культурних цінностях, патріотичних почуваннях та інтелектуальних кодах українського народу, на традиціях, нормах і правилах, притаманних його спільноті; на інноваційних засадах модернізації національної економіки, її перепрофілювання, модернізації та реструктуризації відповідно до сучасних завдань і формувань її нових укладів, підвищення рівня людського розвитку тощо. У цьому ракурсі потенціал Національної Ідеї бачиться як фундамент ідеології структурування української спільноти в потужну соціально-економічно розвинуту націю, в європейську демократичну державу, що шанує національні традиції, протистоїть процесам зодноріднення і зберігає автентичність українства. Нам, аби впевнено дивиться у майбутнє, треба не тільки запозичувати, а й ділитися зі світом власними прогресивними інноваціями та світоглядними концепціями, доносячи до нього нові виклики нашій Національної Ідеї, національному самовизначенню. Найбільша армія в Європі упродовж віків випробовувала нас на здатність відстояти свій суверенітет, а ми засипали прірву, вириту нею між історичним нашим небуттям і державною суб’єктністю. Ми не мали права на вивчення в школі ні власної історії, ні на утвердження у виробництві економічного націоналізму. Не здурімося філософією регіональних дрозофіл, що в позі над томом Канта маніакально шукали і шукають красу Всесвіту в “русском мірє”. Аби їм знову не тікати з найвищого державного крісла, не кидати неньку в тяжку годину, не закликати її ворога ввести війська для підтримання своєї влади, маємо слушну і коротку раду видатного українського поета родом із Донеччини: “Любіть Україну!”. Самовіддано на неї працюймо, умислімося в її Національну Ідею і “вічні ми будемо з нею!”
Б. САВКІВ, заслужений працівник промисловості України
Вражає незадовільний стан з використанням української мови у спорті та фізкультурі. Навіть у радянський час в Україні виходила українськомовна “Спортивна газета”, яку залюбки виписували та читали. Замість неї зусиллями А. Франкова став виходити російськомовний “Футбол”, за ним з’явилися “Команда”, “Болельщик” тощо. В період проведення в Україні “Євро—2012” я вже виступав у “Слові Просвіти” (ч. 10 за 2012 р.) та в газеті “День” про негайну потребу відновлення гідного спортивного видання в Україні. Як приклад я нагадував, що тодішня бездержавна українська діаспора у післявоєнній Америці зуміла випускати повноцінні українськомовні “Спортивні вісті”. Тривожить невживання української мови коментаторами спортивних подій, зокрема в оглядах популярних футбольних клубів та збірної. На круглих столах подекуди панує засилля мови недружелюбного сусіда, українською розмовляють переважно журналісти, а один з претендентів на провідного оглядача Денісов, що перебазувався з Донецька в Київ, взагалі не вважає за потрібне послуговуватися державною мовою. Ніяк не можна зрозуміти, чому поважний, інтелігентний виходець із серця України В. Євтушенко, що після успішних виступів
Василь БОЙЧУК, кандидат фізико-математичних наук, м. Чернівці
Від стану функціонування української мови як єдиної офіційної і державної значною мірою залежить єдність нашої держави й суспільства.
за київське “Динамо” догравав у Швеції та залишився на деякий час коментувати футбол, ніяк не може перейти на рідну мову. Чому інший відомий динамівець Й. Сабо, що в перші роки відновленої незалежності міг спілкуватися українською, потім її “забув”? Чому такі затяжні перепади в публічному вживанні рідної мови ще в одного динамівського ветерана О. Шовковського? Чому оригінальний чіткий коментатор, наш “сибірячок” Леоненко (з українським корінням, судячи з прізвища) не відважиться перейти на державну мову? Ніяк не можемо дочекатися українського слова від нашої спортивної гордості, та ще й з прізвищем великого Тараса, який обіцяв навчати своїх синів не тільки англійської чи італійської, а й рідної Шевченкової мови. Рішучий перехід спортивних авторитетів став би прикладом для наслідування, неоціненним внеском у культурне оновлення країни. Проілюструю на такому показовому прикладі: під час створення Інституту ім. Т. Шевченка в Харкові 1930 р. була організована виставка оригіналів його літературних та малярських творів, особистих речей, екскурсія, після якої один з відвідувачів, робітник заводу ім. Т. Шевченка, написав відгук: “Я малописьменний росіянин, до того просто читав “Кобзар”, та ознайомившись з виставкою, вирішив розмовляти тільки українською мовою, вивчати її”. У добру путь, визнані авторитети спортивної України!
Стаття 7 Закону України “Про освіту” є своєрідним “троянським конем” для майбутнього України. Ця стаття, зміст якої, за несприятливих політичних умов, може поширитися на інші нормативно-правові законодавчі документи, здатна законсервувати в Україні право окремих груп людей не знати державну українську мову, оскільки “гарантується право на навчання в комунальних закладах освіти для здобуття дошкільної і загальної середньої освіти, поряд із державною мовою, мовою відповідного корінного народу” (ст. 7, п. 1, абз. 3). Отже, можемо отримати повну рівність і законні права мови національних меншин і державної української мови. Імплементація мовної статті 7 Закону України “Про освіту”, що його активно ініціює Міністерство освіти і науки України, є порушенням Конституції України, а отже, є неконституційною дією. Оскільки офіційне тлумачення частини першої статті 10 Конституції України в Рішенні Конституційного Суду України № 10-рп/99 від 14.12.1999 р., п. 2 вказує, що “…у навчальному процесі мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних і комунальних навчальних закладах України є УКРАЇНСЬКА МОВА”. На жаль, маємо постійний спротив від Міністерства освіти і науки українізації системи освіти в Україні. Якщо ця неправова норма статті 7 Закону України “Про освіту” буде підтримана у наступних законопроектах “Про загальну середню освіту”, “Про вищу освіту”, буде передбачена в освітніх стандартах і навчальних планах загальноосвітніх навчальних закладів, то такі дії сприятимуть деінтеграції українського суспільства і будуть передумовою небезпечних проявів сепаратизму та війни. З метою захисту української мови, єдності української держави необхідно ввести у сферу освіти стовідсоткову українськомовну основу. Українські освітні стандарти, навчальні плани вже 2018—19 навчального року мають містити чітку динаміку виходу на цю норму в загальноосвітніх навчальних закладах і вищій школі. Правда, враховуючи те, що у деяких школах діти 1-4 класів не мали змоги вивчати державну мову, можна було б тимчасово, як виняток на перехідний період для шкіл, де більшість дітей представники нацменшини з рідною неслов’янською мовою, встановити мовне співвідношення 50х50. Тільки через піклування про справжню національну освіту, національну культуру і національну економіку можна збудувати успішну міцну країну.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
