6 “Після багаторічної пошукової роботи ми довідалися про трагічну долю поета-земляка”. Доля на тлі історії · с. 6сторінка оригіналу ↗
Повернення із забуття До 120-річчя з дня народження Ю. Жилка
Слово Просвіти, №25 за 2018 рік
Вступне слово 1998 року на сторінках газети “Голос України” була надрукована стаття “Розстріляти за... вірші”. У ній ішлося про українського поета Юрія Жилка, уродженця села Підлужного, котрий весною 1938 року став жертвою сталінських репресій. Так звана “трійка” винесла страшний і несправедливий вирок — розстріляти! Інкримінували антирадянську агітацію і пропаганду. І лише після смерті Сталіна пись менника реабілітували... Багато років ми шукали сліди поета-земляка. У його рідному селі неодноразово розмовляли із старожилами. Однак нічого конкрет ного так і не дізналися. У життєписі поета залишилося чимало “білих плям”. Заповнити їх допомогла згадана публікація у часописі “Голос України”. На неї відгукнулися син Юрія Жилка Віктор Юрійович із Харкова та дочка Надія Юріївна з Василькова, що на Київщині. Після листування з ними маємо хвилюючі розповіді. Спогади дають можливість уявити, в яких умовах минали дитячі та юнацькі роки поета, чим він захоплювався, яким був сім’янином… З болем згадує дочка про те, як кагебісти, про людське око, робили обшук у їхньому помешканні в Полтаві, як заарештували Ю. Жилка, хто дав наказ розстріляти, для сім’ї вигадали версію: “Відбуває покарання без права листування”. І лише згодом родина дізналася страшну правду. Дружині “ворога народу” не дозволяли вчителювати в Полтаві. Почалася “одіссея” сім’ї Жилків: не встигнуть нагріти місце водному селі, як їх переводять до іншого. Про це розповів у своїх листах син письменника Віктор Юрійович. Якось від Надії Юріївни ми отримали бандероль. У листі пояснення: “Тут спогади про батька і листочок із віршами Катерини Андріївни Жилко (дружини поета. — А. К). Довго я до Вас, Анатолію Микитовичу, не обзивалася, бо не було чого посилати. Може, Ви не повірите, але я увесь час щодня писала спогади, багато раз їх переробляла, і оце наче скінчила... Тих спогадів так багато, що я просто не могла їм дати раду. Писала, звичайно, тільки правду. Розпові дала про дитинство батьків з їхніх спогадів. Та й сама дещо знаю...” Отак через сім з лишком десятиліть після розстрілу Ю. Жилка, після багаторічної пошукової роботи ми довідалися про трагічну долю поета-земляка.
Надія Жилко Спогади про батька
Минуло більше 60-ти років, відколи не стало мого батька. Але його рідний образ, хороші спогади про татуся живуть і тепер у моєму серці, в моїй душі. Чим довше я живу та осмислюю минуле (мені вже понад 74 роки), тим спогади про батька стають яскравіші. Образ батька у моїй пам’яті вимальовується на тлі сім’ї, бо родина і він — то було щось нероздільне, єдине. Вона була невелика й дружна: батько, мати, я, менший брат Вітя та бабуся Соня (мамина мати). У сім’ї панували злагода, взаємна повага. Можливо, це тому, що у батьків було багато спільних рис, інтересів, однакові погляди на життя, обоє любили спілкуватися з людьми,
Юрій Жилко вміли з кожним знайти спільну мову. Люди моїх батьків поважали, адже вони були чесні й відверті. Юрій Зіновійович Жилко народився 5 березня 1898 року в селі Підлужному Костопільського району на Рівненщині. Мати Катерина Андріївна Березова — уродженка села Харківці Гадяцького району Полтавської області. Обоє українці. Село Підлужне лежить біля річки Горинь, навколо якої ростуть віковічні ліси. На березі Горині зберігалися руїни панського палацу. Батько зі своєю меншою сестричкою Зінаїдою багато часу проводив у лісі й на річці. Ходили по ягоди, гриби, каталися на човні, купалися, плавали. Батько був чудовим плавцем, знав кілька способів плавання, добре пірнав, стрибав із трампліна. Ліс із його таємницями, річка, що омиває лісисті береги, а особливо руїни старого палацу — все це впливало на розвиток фантазії дітей, навіювало їм казку. Коли батьки Ю. Жилка перебралися у Вільно, родина не забува ла рідного краю, рідної української мови. Щоліта вся сім’я їздила в Підлужне до бабусі та дідуся. Перші поетичні спроби Юрія припадають на шкільні роки. Великий вплив на нього в час перебування в Литві мав білоруський письменник Якуб Колас, що жив поблизу родини Жилків. Мамині Харківці, що на Полтавщині, теж були у лісовій місцевості. Десь за кілька верст протікала річка Псьол, їздили туди купатися рідко. Коли починало пригрівати весняне сонечко і на пів денних схилах пагорбів з’явилися у проталинах перші підсніжники, вітаючи весну, маленька Катя приносила додому букети квітів, прикрашала ними хату. Пізніше лісові галявини ставали аж сині від пролісків. Перша світова війна змусила Зіновія Хомича Жилка 1915 року разом із сім’єю переїхати з Вільно до Полтави. Тут Юрій Жилко закінчив гімназію. У роки громадянської війни навчався в Полтавському інституті народної освіти на історико-філологічному факультеті. Там здобувала вищу освіту і Катерина Андріївна Березова, з якою Ю. Жилко і побрався. Тоді Полтава була тихим зеленим містом. Там народився і менший брат Вітя (1928 р.). Мама працювала вчителькою в полтавських школах. Батько, як свідчать його документи, що в мене збереглися, теж учителював у трудшколах, був лектором педагогічних курсів ім. Драгоманова, лаборантом кабінету суспільствознавства Полтавського ІНО, помічником завідувача відділу соціально-політичних стосунків Полтавського державного музею. Пізніше завідував цим відділом. Викладав українську та російську мови і літературу в музичному технікумі м. Полтави. Завідував бібліотекою Полтавського інституту інженерів сільськогосподарського будівництва. Займався Ю. Жилко журналістикою, писав ліричні та сатиричні вірші, фейлетони, оповідання, які друкувалися у періодичних виданнях. У 20-х і на початку 30-х років Харків був столицею УРСР. Тут ви рувало літературне життя. Батько був членом Спілки письменників України. Знався з Павлом Тичиною та багатьма іншими літераторами того часу. Зустрічався з ними на з’їздах. Ю. Жилко став одним з ініціаторів створення в 1923 р. Полтавської письменницької філії “Плуг”. На вірші Ю. Жилка композитори писали музику (Я. Левін, І. Михайленко, М. Леонтович, В. Верховинець, Ф. Попадич). Пісні його користувалися великою популярністю... Часто батько їздив на зустріч зі своїми читачами. Бував на фабриках, заводах, у колгоспах як кореспондент. Писав статті, фотографував передовиків. Ще будучи студентом, на Полтавщині разом із мамою збирав старовинні побутові речі для музею: килими, вишиванки, українські рушники, допомагав науковцям розкопувати козацькі могили, скіфські поховання.
Дочка і син Ю. Жилка — Надія та Віктор (1947 р.)
Іноземні мови Ю. Жилку давалися легко. Крім української, батько знав російську, польську, німецьку, англійську, грецьку, латинську та есперанто. Вивчав французьку, церковнослов’янську. Мати володіла, крім рідної мови, французькою та німецькою. Не було в нашій квартирі дорогих меблів, килимів, кришталю, фарфорового посуду. Зате зі скромного сімейного бюджету завжди виділяли кошти на придбання книг… Юрій Зіновійович умів майструвати. Коли мені було чотири роки, зробив для мене маленькі лижі, навчив ходити на них, пояснив, як треба доглядати. Згодом у нас із братом з’явився “автомобіль”, зроблений батьковими руками. Він був із дерева (фанери), рухався, як інвалідський візок за допомогою важелів, мав два сидіння. Можна було мені їхати і катати брата Вітю. “Автомобілем” їздила вся дітвора нашого двору. Навчив мене батько фотографувати — сам зробив простень кий фотоапарат. Батьки завжди були перевантажені працею. Але мали і відпустки, і вихідні дні, бували свята. Їм, особливо влітку, не сиділося вдома. Із дітьми ходили гуляти на околиці Полтави, розповідали про історичні місця. На лоні природи батько часто фотографував маму, Вітю, мене, просто красиві краєвиди. Плавали човном по річці Ворсклі, купалися. Весною обов’язково ходили дивитись, як розливається Ворскла. Бувало, Юрій Зіновійович візьме в руки свою мандоліну, ноти і починає грати та співати. Любо було нам слухати його музику, спів. Ми батькові підспівували, хто як міг. Він сміявся, кажучи: “У Віті є музикальний слух, і непоганий. А тобі, Катю, і Надійці, видно, ще змалку ведмедик наступив на вушко: не туди тягнете”. Усі в нашій сім’ї багато читали. Прочитаним ділилися між собою, обговорювали його. У кожного був свій інтерес до книги. Були улюблені письменники в нашій сім’ї: В. Короленко, Панас Мирний, Т. Шевченко, О. Пушкін, М. Лермонтов (цей список можна продовжувати). Ніщо ніби не віщувало лиха. Воно раптово увірвалося в нашу оселю. Відірвало від сім’ї нашого батька і понесло назавжди в небуття. Потоптало, потрощило долі всіх членів родини Ю. Жилка. У ніч з 17-го на 18- те березня 1938 р. ми з батьком довго засиділися коло його столу. Було близько 23-ї години. Грали в шахи. Татко був добрим шахістом. Я програвала, але мені здавалося, що зможу взяти реванш, прохала продовжити гру. У хаті всі давно вже спали. Хтось дуже загрюкав у сінешні двері. Ю. Жилко пішов у сіни, спитав: “Хто?”
Голос двірника Пилипа Федоровича: “Міліція. Перевірка подвірної книги. Відчиніть!” У відчинені двері миттю ввірвалася група чекістів із гвинтівками. Бабуся і мати встали з постелі. Батькові керівник групи заявив: “Предъявите документы!” Забрав їх із собою. Тоді додав, що у нього є дозвіл прокурора на обшук квартири. Йому ніхто не заперечував. Ви думаєте, що чекісти старанно робили цей обшук? Ні. Вони, прокляті, самі добре знали, що в цього “злочинця” чи “ворога” немає ні зброї, ні вибухівки, ні антирадянської літератури, одне слово, ніякої крамоли. Один чекіст швидко здерся в сінях драбиною, підняв ляду горища, присвітив ліхтариком і опустив її. Заглянув, правда, і в комірчину. Командир робив обшук у батьковій кімнаті. Із двох полиць книжкової шафи взяв по книжці, погортав їх і поставив на місце. Узявся за письмовий стіл. Повисував усі шухляди, постояв, а потім із батькових рукописів витягнув пачку аркушів і забрав їх із собою... Оглянув поверхово мамину і нашу кімнати. Минув кухню. Не зайшов до сараю, до льоху. Ясно, що обшук робили “про людське око”. Склали акт, де розписалися Ю. Жилко, понятий Н. Скрипка і чекіст (прізвища не знаю). Ще переписали батькові речі: письмовий стіл, шафу (зазначили, що з книгами), мандоліну, флейту. Оце і весь обшук. Ю. Жилку наказали: “Одевайтесь, пойдемте с нами!” Батько був спокійний, і ми всі теж не хвилювалися. Обізвалася мати: “Юрію, можливо, тебе затримають до ранку, повечеряй ще раз”. Від вечері татко відмовився, тільки випив пару сирих яєць, з’їв шматок хліба. Одягнув пальто, шапку. Мама подала батькові маленьку подушечку: “Візьми. Може, там доведеться десь переспати на голій лаві. Підкладеш під голову”. Подушечку батько взяв під руку. Став прощатися з мамою, бабусею, нахилився, поцілував мене, сказавши: “Шахи не прибирай зі столу, завтра дограємо”. Ю. Жилко підійшов до ліжечка сина, поцілував і його. Вітя спав безтурботно. Вийшов батько із чекістами з кімнати, за ними — мама. Вона защіпнула сінешні двері, повернулася і промовила: “Юрко вранці буде вдома. Лягайте спати”. Ми не відчували ні за батьком, ні за собою ніякої вини, а тому швидко поснули. Уранці мати, як завжди, пішла на роботу, я і брат — до школи, бабуся займалася домашніми справами. Не повернувся Ю. Жилко вранці додому, не з’явився ні на другий, ні на третій день... Пішла мати в НКВС дізнатися, що сталося. Там із нею довго не розмовляли. Коротко і грубо пояснили, що Ю. Жилко підозрюється в антирадянській діяльності та перебуває під слідством, сидить у тюрмі по вул. Пушкіна. Передачу приносити можна. Не вірилося! Батько ніколи не виступав проти радянської влади, був далекий від політики, радянських законів не порушував. Ми вважали, що арешт Ю. Жилка — то просто якась помилка. Мали велику надію, що в НКВС з усім справедливо розберуться і батько вийде на волю. У Полтаві творилося тоді щось малозрозуміле. Майже у кожному
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
