“Ми вистояли, бо наша мова — то пісня, яка переливалася з уст в уста зі століття в століття”. 10 Національна еліта · с. 10сторінка оригіналу ↗
За покликом шляхетної мети
Слово Просвіти, №25 за 2019 рік
Закінчення. Початок на стор. 9
Незаперечний висновок: “Отож дбаймо про державну мову, як дбають дужі нації, як роблять це у Парижі, Берліні, Римі. Як дбає Росія...” Бо, зрештою, доки ми повинні потурати цинічним зарозумілим нахабам? У нас є Конституція, у ній названо державну мову, а Конституційний Суд дав офіційне, яке не підлягає оскарженню, тлумачення мовної конституційної статті. Тому, я гадаю, витяг з цього історичного рішення не випадково потрапив до книжки “Відроджуймось — не перероджуймось” як окрема позиція. Василь Василашко згадує стосунки з різними людьми, а їх у нього, можна здогадуватися, було чимало — і знаходить для кожного добре слово. Ярема Гоян, з яким Василь Федорович пропрацював майже десять років, звертає увагу на його прихильну вдачу: “Душа Василя святиться у молитві, душа добра і ласкава, відкрита світу білому і сповнена любові до людей, душа сина України, душа поета!” Так, Василь Василашко насамперед таки поет — поет, сповнений любові до рідного краю, до України. І ця любов вела й веде його по життю: Україно, в паростках надій, Із широкою, як степ, душею, В думі сивій, волі молодій Переймаюсь долею твоєю. Василь Василашко відомий як автор поетичних збірок “Течія доріг”, “Ясинець”, “Чи Україні ти син?” (за цю збірку поет був відзначений 1995 року Державною премією імені Лесі Українки), “Усміхнись веселкою з грози”, “Заговори, щоб я тебе побачив” , “Казка-байка: чесний Лис” та інші. Він автор багатьох поетичних публікацій у журналах, газетах, збірниках. Його вірші мелодійні, часто дотепні, з певною домішкою публіцистичності (бо ж спрямовані на читача), як правило, лаконічні, без закучерявленості, мова метафорична. Мабуть, тому вони легко лягають на музику: понад 70 його поетичних текстів стали піснями. Його вірші найчастіше адресовані дітям (має п’ять онуків). Така переважно і його остання збірка “Заговори, щоб я тебе побачив”, за яку автор був відзначений мистецькою премією “Київ” імені Євгена Плужника, втретє перевидана з доповненнями у “Веселці”. Основна тема в ній — мова як запорука нашої незалежності й належного місця в світовому співтоваристві. Затуляли, мій сину, чужинці нам рот, Закидали аркан на святу нашу мову, Вилив душу в пісні український народ, І живе мій народ у співучому слові.
Мова — то люди, а люди — то мова. Яка людина, така й мова. У лицемірної людини чужа мова служить фальшивою маскою, за якою, як їй здається, мовби не видно вбогої суті. Але ж уже сама ця мова нерідко є свідченням внутрішньої духовної порожнечі, навіть якщо вона, чужа мова в устах українця, бундючна й граматично правильна. Отже, заговори — і всі збагнуть, хто ти. Василь Василашко то з обуренням, то зі співчуттям говорить про тих, хто зрікся рідного слова. Скільки такі люди втрачають у духовному розвиткові, як вони збіднюють себе й своє оточення! В іншому місці Василь Василашко докладно обґрунтував свою і нашу шляхетну мету: “Правителі Росії, Польщі, Австрії, Угорщини, Чехії, Румунії і Радянського Союзу руйнували умови національної самоідентифікації. Візьмемо останні сто років. Зросійщення джерел інформації, цінностей, ідеологічних орієнтацій, ідеалів в асимільованих українців привело до знищення їхньої національної свідомості і намертво вживило в їхні душі колабораційні настрої. Ми отримали страшний результат неоколонізаторської політики на сході і півдні України. Національна гідність сходу і півдня гинула разом з її носіями, коли голодом в 1932—1933 роках сталінський режим виморив 15% населення України. Як гідність еліти могла не послабнути від знищення тим же ж режимом у 30-х роках ХХ століття майже 80% української інтелігенції? В одній зі своїх статтей “Урок української – урок історії” (Просвіта, 2002 р.) я писав, що у нас “витлумлювали і почуття самоповаги. Нам нав’язали такий “комплекс малороса”, що наші “державні вужі” плазували перед імперією. Принижували нас, зомбуючи міфами про месіанську роль Росії, ганьбили наш патріотизм як “буржуазний націоналізм”. Ми вистояли, бо наша мова — то пісня, яка переливалася з уст в уста зі століття в століття. З піснею наші найвіддаленіші предки “просо сіяли”, з піснею козаки за світ вставали, у похід ідучи, “на Січі — думали піснями”, як справедливо стверджує поет. Пісню на втіху й розраду людям несли із села в село, із міста в місто незрячі кобзарі, яких підступно розстріляли в ганебні 30-ті минулого століття. Пісня, скроплена вечоровою росою й гіркими сльозами, підтримувала й рятувала наш народ і нашу мову в дні тяжкої неволі. Любов між людьми проростала з любові до рідної пісні. Вона дала нам і світові геніального Тараса Шевченка. Нашою піснею
Василь Василашко (другий зліва) серед друзів письменників захоплювався світ. Тож як нам не берегти її, як нам її не плекати? Відмовитися від свого — це значить служити чужинцеві. Це значить іти “під хомут, не лиш до Пушкіна, а й до Сибіру, во глубину сибирских руд”. Щодо цього, то в нас досвіду хоч відбавляй. Ми добре пам’ятаємо й “гарматну мову Муравйова”, і “чорні ворони” на вулицях наших міст, і керовані з Кремля українські голодомори, і постійні пошуки “українських буржуазних…” Бо “орел двоглавий — не двомовний” і сльозам не вірить; він ніколи таким не був і таким не буде ніколи, як і те зозуленя, що крила розпрямляє тільки для того, аби виштовхати господаря з власного гнізда, а не підтримати його. На інше й не сподіваймося. Пам’ятаймо: “Йде інша мова по вкраїнську душу”. Тож будьмо пильні, — закликає поет. Але й у відчай впадати нам не личить. У нас є Шевченко — наша школа шкіл. Його слово “спати не дає думкам про тебе, рідний краю”. Пильнуймо його, того віщого слова, бо з нього “виростає храм душі, де завжди — Бог і Україна”. Будьмо толерантні, але не м’якотілі й по-рабському догідливі. Бо сором чужинцям здаватись на поталу на своїй землі, рясно политій кров’ю предків. Усякий малий чи великий відступ від свого кревного — це зрада. “Зрада починається зі зради мови”. Юда зрадив Христа, а ти — рідну мову вкраїні рідній, святу основу нації; і те, і те — зрада, а за зраду завжди розплачуються покарою, як той Юда в зашморзі на осиці. Рідне слово, спаяне з рідною землею, творить наш неповторний, лише нам близький і зрозумілий світ. Тільки так! Бо “гублять сув’язь духовну світи, якщо в рід не вкорінена мова”. Крім виконання своїх безпосередніх обов’язків ученого секретаря Товариства “Знання” України, Василь Василашко на громадських засадах бере активну участь у роботі “Просвіти”, раз по раз виступає перед учнями, студентами, по радіо, у пресі, доносить людям українську ідею, багато років очолює журі Всеукраїнського конкурсу юних: “Я гордий тим, що українець зроду!”. Його дружина Галина Юріївна любовно піклується про нього. Сім’я — мініатюрна модель держави: спільна мова, спільні турботи, спільні здобутки. Тож і далі Василь Василашко – віримо! — не опускатиме рук, бо, як він каже: “Мета в нас одна — духовне збагачення і консолідація українського суспільства, розвиток і процвітання України”. Низький уклін Василеві Федоровичу Василашкові за його працю!
Іван ЮЩУК
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
