Шевченкіана · “Зневага до традицій та мови свого народу — ознака нікчемності та безтямності”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Тарас Шевченко: «Я тричі вам вдячний за ваше щире, пряме слово…»
Слово Просвіти, №25 за 2019 рік
Проект “Подробиці Шевченкового життя” вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шев! ченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину істо! рії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. У черговій публікації Володимир Мельниченко розповідає про драматичні перипетії навколо Шевченкової російськомовної повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали” (1855—1858).
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Сергій Аксаков: “Я не раджу Вам друкувати цю повість” Роботу над повістю, що врешті-решт отримала назву “Прогулка с удовольствием и не без морали”, Шевченко розпочав орієнтовно у другій половині 1855 р. у Новопетровському укріпленні, а реальна надія на її публікацію з’явилася в нього на початку 1858 р., коли поетові надійшов “найлюб’язніший, найсердечніший лист” від С. Т. Аксакова1 з інформацією, що перша частина повісті “нарешті, пішла в хід” у Москві. Та через п’ять місяців — 19 червня 1858 р., уже після знайомства з Шевченком у Москві, С. Т. Аксаков висловив у листі до нього своє враження від усієї повісті, і воно було не дуже приємним для поета: “Я обещал Вам откровенно сказать свое мнение об этом Вашем произведении. Исполняю мое обещание: я не советую Вам печатать эту повесть. Она несравненно ниже Вашего огромного стихотворного таланта, особенно вторая половина... Я без всякого опасения говорю Вам голую правду. Я думаю, что такому таланту, как Вы, можно смело сказать ее, не опасаясь оскорбить самолюбия человеческого. Богатому человеку не стыдно надеть сапог с дырой. Имея пред собой блистательное поприще, на котором Вы полный хозяин, Вы не можете оскорбиться, если Вам скажут, что Вы не умеете искусно пройти по какой-нибудь лесной тропинке”. Як бачимо, С. Т. Аксаков максимально пом’якшив гірку для Шевченка пігулку, щиро й щедро посипавши її солодкими речами. До речі, С. О. Єфремов вважав, що Тарас Григорович отримав “з великим тактом висловлену й справедливу в цілому оцінку”. Проте від цього лист С. Т. Аксакова не став менш болючим, гострим і дошкульним. І. М. Дзюба зазначає, що негативний відгук С. Т. Аксакова був великим ударом для Шевченка: “Річ не тільки в тому, що в повісті було вкладено силу-силенну праці і що Шевченко, без будь-якого майна і житейських перспектив бувши, сподівався заробити якийсь гонорар. Річ ще й у тому, що довелося попрощатися з надією використати російські журнали для розповсюдження дорогих йому ідей”2. Додам до цього, що після першого доброзичливого відгуку С. Т. Аксакова Тарас Григорович, очевидно, сподівався на його підтримку, бо, саме прочитавши його вже згаданий схвальний лист, “в той же день і час взявся за другу й останню частину моєї “Прогулки”. Справді, хіба після високої оцінки письменником першої частини повісті можна було чекати на його відмову в підтримці? У цьому й загадка. С. Т. Аксаков, який підтримав першу частину Шевченкового твору, раптом засудив усю повість, особливо другу частину. Нагадаю, що першу частину “Прогулки с удовольствием и не без морали” Шевченко надіслав ще 5 листопада 1856 р. М. М. Лазаревському та С. С. Гулаку-Артемовському, сподіваючись опублікувати її в “Современнике” або в “Отечественных записках”. Але з якихось причин вона не побачила світ. Висловлювалося припущення про можливе втручання в цю історію П. О. Куліша, який виступав проти публікації творів Тараса Шевченка російською мовою. Тоді, на початку 1858 р., Шевченко вирішив надрукувати свою повість в одному з московських журналів, скориставшись посередництвом С. Т. Аксакова. Безсумнівно, що він уже виплекав надію на здійснення цього задуму і спочатку (4 січня 1858 р.) навіть писав С. Т. Аксакову, що “вторая часть “Прогулки” будет прислана вам, как только покажется в печати первая”. Через кілька днів, отримавши вкрай обнадійливого листа від С. Т. Аксакова, Шевченко вмотивовано зміцнився у своїй надії й записав у щоденнику 13 січня: “В очікуванні майбутніх благ беруся переписувати другу частину…”. Невдовзі в листі до М. М. Лазаревського від 22 квітня, 8 травня 1857 р. із Новопетровського укріплення повідомляв: “Дармограй написав уже и вторую часть…” Більше того, Шевченко заторкує тему третьої частини (!) повісті: “А в третій він дума уже выставить наголо свою нехитрую фантазию”. І раптом така невдача! Бо ж було досить авторитетно — вустами самого С. Т. Аксакова — перекреслено намагання не лише відомого українського поета, а й визнаного національного Кобзаря реалізувати себе ще й у російськомовному просторі. З’ясуймо цю ситуацію з історичної дистанції у більш як півтора століття.
Тарас Шевченко: “Щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю” І. М. Дзюба переконливо показав, що будь-які політичні спекуляції навколо російськомовності Шевченкової прози — плід недобросовісності або необізнаності з історичними й культурними обставинами доби. Найперше, ні Шевченко, ні будь-хто з українських письменників ХІХ, як і ХХ століть, не заперечував російської мови як такої. Вони добре нею володіли і в разі потреби вільно нею користувалися. Написання творів українською та російською мовами було звичайною практикою. Скажімо, П. О. Куліш також писав свого щоденника (“Дневник”) у 1850-ті рр. російською мовою. Більше того, нерідко українські літератори ХІХ століття, навіть принципові “українофіли”, між собою листувалися російською або з великою кількістю русизмів і макаронізмів, стилістично їх обігруючи. Це і зрозуміло: вони діяли в атмосфері домінування російської літератури й мови і ще тільки виборювали для української мови і мінімальний творчий простір, і прийнятий суспільний статус. Російська мова була частиною їхнього життя, і позбуватися її не було наміру. Шевченко перший упевнено-пророче заявив історично найголовніше: “А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди”. Йшлося про утвердження української мови як повноцінної, про її суверенітет в українському суспільстві. Велика заслуга в цьому належить, особливо на початку ХХ століття, М. С. Грушевському, який ніби підвів історичну риску: “Дальше вже нема куди йти — або прощатися з українською мовою, або вчитися її, щоб освоїти й вернути їй місце культурної мови, культурного знаряддя”3. І. М. Дзюба наголошує, що читаючи російськомовні повісті, неважко відчути й зрозуміти, що Шевченкові вкрай важливо було переконати російського (та й українського!) читача (а він розраховував на друк!) у тому, що “Україна має своє обличчя, відмінне від обличчя Росії, свою історію і культуру; що народи наші хоч і близькі, але різні; що кожен народ має зберігати свою “физиономию”; що зневага до традицій та мови свого народу — ознака нікчемності та безтямності”. Такий погляд Шевченко висловлював і в етнографічних описах та історичних екскурсах, і в характеристиках персонажів, і в перейнятих ліричним настроєм пейзажах, і в максимах етико-філософського характеру4. З якою радістю й полегкістю пише Шевченко в повісті про те, що його співрозмовники — земляки “оставив принуждённое великороссийское наречие, заговорили со мной по-своему, т. е. по-малороссийски”. Нагадаю, до речі, що ще на початку 1840-х рр. Шевченко спробував розкрити російською мовою свій поетичний дар — написав поему “Слепая”. Втім, у листі до Я. Г. Кухаренка від 30 вересня 1842 р. зізнався з гіркотою: “Переписав оце свою “Слепую” та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом. Лихо, брате отамане, єй-богу, лихо. Це правда, що окроме Бога і чорта в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш…”. Це “страшне”, як підкреслили І. М. Дзюба і М. Г. Жулинський, є відступництвом від рідної мови, від батьківщини, від національного обов’язку в ілюзорному сподіванні творчо “відбутися”, реалізуватися в мові, в культурі іншого народу. На початку 1843 р. в листі до Г. С. Тарновського появу “по-московському скомпонованої” поеми “Слепая” Тарас Григорович пояснив так: “Щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю”. Поет зізнавався, що йому “не хочеться, дуже не хочеться” друкувати “Слепую”, і справді поема вперше побачила світ аж через чверть століття після смерті Шевченка, ніби напророчивши невеселу долю його пізніших російськомовних повістей.
Тарас Шевченко: “О мої милі, непорочні земляки мої!” Безперечно, що Шевченкова повість, зрецензована С. Т. Аксаковим, значно поступалася його геніальним віршам, але російський письменник, якому було притаманне загострене почуття правди, до кінця не збагнув твір, зігрітий жертовною любов’ю до рідного краю і тонкою іронією великого художника. Російський письменник не взяв до серця і не збагнув роздуми та вболівання українського поета, розкидані золотими розсипами по тексту, передусім проникливий біль за свій нещасний народ: “О мои милые, непорочные земляки мои! Если бы и материальным добром вы были так богаты, как нравственной сердечной прелестью, вы были бы счастливейший народ в мире! Но, увы! Земля ваша — как рай, как сад, насаждённый рукою Бога-человеколюбца. А вы только безмездные работники в этом плодоносном, роскошном саду. Вы Лазари убогие, питающиеся падающими крупицами от роскошной трапезы ваших прожорливых ненасытных братий”. Здається, немає правдивіших і точніших слів про трагічну долю українського народу, тим паче, що вони напрочуд актуальні й сьогодні. Не зміг оцінити вповні російський письменник і вистраждану поетичну прозу про могилу-курган, вкраплену в повість: “А моя прекрасная, могучая, вольнолюбивая Украйна туго начиняла своим вольным и вражьим трупом неисчислимые огромные курганы. Она своей славы на поталу не давала, ворога деспота под ноги топтала и свободная, нерастленная умирала. Вот что значат могилы... Не напрасно грустны и унылы ваши песни, задумчивые земляки мои.
Т. Шевченко. Автопортрет у світлому костюмі. 1860 р.
Их сложила свобода, а пела тяжкая одинокая неволя”. Не зачепили великоросійську душу С. Т. Аксакова поетично-точні й теплі замальовки сільського “незатейливого пейзажа”: “За широким прудом, на желтоватобледной возвышенности из молодого березника и олешника выглядывает несколько белых хат с размалеванными ставнями и с аистовыми гнездами на гребешках. Хаты, как нарядные сельские красавицы в чистых белых свитках, подошли к зеркалу пруда полюбоваться своей красотою”. Втім, через вісім десятиліть М. С. Шагінян писала в Москві про російськомовні повісті Шевченка: “Вам так и кажется, что об руку с этим человеком, которого никто из знавших его не мог не любить, вы входите в его недолгую сложную жизнь, бредёте по дорогам, им хоженым, по хуторам, им обжитым, по садам, им воспетым, и любуетесь с ним на заветные могилы-курганы…”5. Сучасні коментатори повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали” наголошують, що в ній певною мірою використано жанр “подорожнього нарису” (розвинувся у світовій літературі протягом XVIII—першої половини ХІХ століть). У подорожніх нотатках художника Дармограя, в особі якого легко впізнається сам автор, Шевченко, зокрема, використав спогади про свою другу подорож Україною (кінець березня 1845 р.—початок квітня 1847 р.). Це важливо — Дармограй жив Україною! О. Я. Кониський якось звернув увагу, що “велика більшість Шевченкових повістей мовою російською написана з життя українців!”. М. І. Костомаров відзначав: “В своих повестях и рассказах, писанных по-русски, Шевченко впадает в мелодраматичность, а нередко и в растянутость… Среди всех недостатков и недоделок в них, однако, повсюду светятся признаки громадного дарования автора: верность характеров, глубина и благородство мыслей и чувств, живость описания и богатая образность…” Шість десятиліть тому Є. П. Кирилюк цікаво висловився про російськомовні твори Тараса Григоровича: “Ми не можемо сказати, що повісті Шевченка дорівнювали прозі Л. Толстого чи І. Тургенєва, або Салтикова-Щедріна. Разом з тим не можна не відзначити, що ці повісті значно сильніші десятків і сотень літературно-художніх творів, що друкувались на сторінках російських журналів різних напрямків”6. Але ж у результаті Шевченкову “Прогулку…” не було вміщено не лише в “Русском вестнике”, який очолював М. Н. Катков (у журналі в той період друкувалися І. О. Гончаров, М. Є. Салтиков-Щедрін, Л. М. Толстой, І. С. Тургенєв), але й у… “Русской беседе”, редагованій його другом М. О. Максимовичем!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
