“Жертовній боротьбі українців за власну · державність завжди була властива спадкоємність · поколінь”. Український шлях · с. 6сторінка оригіналу ↗
З-поза меж можливого
Слово Просвіти, №25 за 2021 рік
Іван ЗАЄЦЬ політик, громадський діяч
Бо де нема святої волі,
Не буде там добра ніколи.
Т. Шевченко
Створення власної держави завжди є вершинною історичною перемогою будь-якого етносу. Щасливі ті покоління, які стали творцями держави свого народу.
24 серпня 1991 року Верховна
Рада ХІІ (І) скликання ухвалила Акт проголошення незалежності України і заявила про створення Української держави. 1 грудня того ж року цей Акт підтримали на всеукраїнському референдумі більш ніж 90 відсотків його учасників. Так двадцять п’ять років тому було відновлено державну незалежність України. Сталося це в той момент, коли здавалося, що українська нація знищена і не має жодних шансів на свою державу.
Для людей, не обізнаних з історією боротьби українців за незалежність Вітчизни, постання новітньої Української держави видається дарунком долі. Дехто вважає Українську державу “історичною випадковістю” і пояснює її з’яву ситуативними причинами, а не реальними процесами українського національно-визвольного руху тривалістю щонайменше в століття. Наша державність не впала нам з неба як манна небесна, а постала з одвічних національно-визвольних змагань багатьох поколінь українців. Українська дорога до незалежності була тривалою і складною. Вона рясно полита кров’ю мільйонів українських патріотів, які століттями, часто зі зброєю в руках, виборювали Україні святу волю. Хоча сучасна українська держава творилася в мирний спосіб, її постання все одно вимагало повної мобілізації всіх сил нації, колосальної творчої роботи та твердості духу найкращих її представників. Сучасна українська держава – геополітичне явище з-поза меж можливого. І водночас проголошення незалежності України є закономірністю історичною.
Славетний період історії України не повинен перетворитися на ще одну білу пляму. Та й нині українська нація переживає найтрагічніші сторінки своєї новітньої історії, пов’язані з черговою багаторічною війною Росії проти України. Москва прагне знищити українську державність як геополітичну реальність і знекровити українську націю як одного із суб’єктів людської цивілізації. Я сподіваюся, що уроки національно-визвольних змагань, коли виборювалася державна незалежність України, пригодяться в час, коли треба захистити державну незалежність України та гарантувати майбутнє українській нації.
Аналіз подій, які привели на початку 90-х років минулого століття до відновлення української державності, дозволяє зробити кілька висновків.
Висновок перший. Держава –
базова цінність для нації. Українці заплатили дорогу ціну, щоб мати власну державу. Поколіннями українці клали свої голови на ратному полі за волю України. І наприкінці ХХ століття потрібна була повна мобілізація сил нації, щоб ця боротьба увінчалася успіхом.
Ніхто і ніколи нам не допомагав здобувати державу. Вона ніким нам не дарована. Українська держава виборена самими українцями. Тому заяви теперішніх політиків, навіть керівників держави, на кшталт “незалежність нам впала з неба…”, не відповідають дійсності і по суті підривають саму ідею української державності. Культивування таких думок постійно повертає націю на нульовий рівень в державотворчому розвитку. Цеє ознака незрілості теперішнього політичного істеблішменту.
Жертовній боротьбі українців за власну державність завжди була властива спадкоємність поколінь. На основі спадкоємності має відбуватися і захист Вітчизни, подальша розбудова та модернізація України.
Щоб гарантувати майбутнє нації, треба берегти свою державу як зіницю ока. Немає іншої території, яку б українці могли назвати свою землею. “Немає іншого Дніпра” (Т. Шевченко). Кожне покоління має обов’язок захищати і розбудовувати власну державу. Громадяни повинні знати історію свого народу і шанувати своїх героїв. Влада зобов’язана дбати про те, щоб історія України була правдивою, щоб в національній пам’яті українців вершинна історична перемога – створення власної держави – не була позначена ще однією білою плямою.
Важливим кроком у відверненні цієї загрози має бути реалізація на державному рівні програми “Прочитаймо знову тую славу”. Така програма повинна бути спрямована на створення Бібліотеки Незалежності, де будуть зберігатися вільні для доступу громадян різноманітні свідчення про боротьбу за Українську державу, насамперед про події фінального етапу національновизвольних змагань українців. Джерельна база про події рубежу 80-х – 90-х років ХХ століття швидко втрачається, бо розсипана між безліччю місць зберігання і належним чином не підтримується та не опрацьовується. До основного масиву інформації громадяни не мають доступу і навіть не знають про його існування. Навіть запис телевізійної трансляції засідання Верховної Ради 24 серпня 1991 року не введено в українське інформаційне поле. А про роботу в той день операторів з УкрКіноХроніки годі й говорити. Багато носіїв інформації вичерпали або вичерпують свій ресурс, але системної роботи з їх оцифрування немає. При роздержавленні багатьох структур не відбулося належної архівації їхньої попередньої продукції. Значна частина інформації зберігається в невизначеному щодо власності статусі. Тому існує нагальна потреба в інвентаризації та збереженні джерельної бази про боротьбу українців за відновлення державності.
Ще одним засобом убезпечення від національного безпам’ятства має стати безумовне виконання владою закону
“Про правовий статус та вшанування борців за незалежність України у ХХ столітті”, зокрема в частині борців за незалежність України, які творили державу наприкінці минулого століття. Повноцінна реалізація цього закону суттєво залюднить історію новітніх державотворчих процесів та сприятиме утвердженню в суспільстві правди і справедливості. Останнім часом спостерігається тенденція до підваження ролі Народного Руху як рушійної сили в боротьбі за незалежність України. Натомість всіляко вивищується роль комуністів у відновленні української державності. Причому творцями цієї тенденції є переважно представники демократичних сил. Самі комуністи не поспішають приписувати собі такі здобутки. Така позиція демократів не працює на правду та єдність українського суспільства, на що напевно вони розраховують, а є елементами ревізіоністського характеру, що об’єктивно ллє воду на млин реваншистських антиукраїнських сил.
Висновок другий. Ще й зараз можна чути, що борці за волю України були романтиками. Ще й зараз можна почути на їхню адресу: не так вмирали, не так боролися, не так будували. Але на голому розрахунку великої справи не зробиш. Потрібна велика ідея. І віра у цю ідею. У великих справах найбільшим прагматиком є романтик. Якби борці за волю України не вірили в успіх своєї боротьби, якби вони не дбали насамперед про загальне добро нації, а керувалися тільки особистими меркантильними інтересами, то й донині не було б Української держави.
Саме відсутність у багатьох представників новітньої владної верстви відданості українській справі є причиною більшості бід нашого народу і серйозним викликом для самого існування української державності. Якість теперішньої політичної еліти не відповідає сучасним національним інтересам та суспільним потребам. Більшість українських політиків дбають не про загальне добро суспільства, а переважно про своє збагачення. Зазвичай успішним політиком визнається той, хто зумів обзавестися великими грішми. Владна діяльність просякнута масовою корупцією та хабарництвом, що знищує будь-який ефект державного правління. Українська політика в значній мірі побудована на популізмі, а не на професійності і відповідальності. І справа не тільки в правилах функціонування влади, а в низьких моральних якостях політиків, для яких правда і справедливість є рудиментними властивостями.
Проблема якості влади загострилася в теперішній час до крайньої межі. Ця проблема щоденно поглиблюється безперервним інституційним розхитуванням держави через перманентні процеси ліквідації та відновлення міністерств і інших органів державної влади, кадрову чехарду в системі державної служби, призначення на керівні посади людей з низькими професійними та моральними якостями, а то й зовсім не підготовлених до такої діяльності. На виклик, пов’язаний з низькою якістю влади, потрібно якнайскоріше знайти найефективнішу відповідь. Відповідь ця знаходиться не тільки в зміні організації влади, зокрема в зміні правил її формування (виборча система, відділення бізнесу від влади тощо), але й у площині суттєвого підвищення суспільних вимог до моральності політиків. Треба створити такі правила політичної діяльності, які б забезпечували формування влади на принципах патріотичності, професійності, порядності.
Висновок третій. Сучасна Українська держава творилася в річищі європейської традиції як держава національного типу. Найважливішим викликом для української державності є ігнорування владою цього незаперечного факту. Політика влади ігнорує український національний інтерес. Під приводом захисту прав національних меншин по суті реалізується політика нової русифікації України. Насамперед мовної. Це розділяє український соціум і руйнує його єдність, робить країну вразливою до зовнішніх впливів. Війна Росії проти України найповніше виявила цю небезпеку. Росія почала свою збройну агресію проти України саме в регіонах, де найбільше були розкручені русифікаторські процеси – в Криму, Донеччині та Луганщині.
Українська влада повинна проводити україноцентричну політику, зокрема україноцентричну гуманітарну політику, і проводити її в рамках ідеології деколонізації та декомунізації України та з огляду на її надзвичайну важливість у підвищенні безпекового та оборонного потенціалу держави. У рамках цієї політики потрібно якнайшвидше зупинити процес мовної русифікації України, який стимулюється не на громадському рівні, що виразно засвідчило фактично безпроблемне введення в дію норми закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної” про використання української мови у сфері обслуговування, а на рівні влади, коли міністри та народні депутати не вважають за потрібне знати і користуватися державною мовою, коли вони нехтують цією вимогою під час публічних заходів. Саме народні депутати від проросійських сил, а нерідко і представники пропрезидентської фракції “Слуга народу” вже два роки ведуть масовану атаку на мовний закон. Одні з них прагнуть оскаржити в цілому дію закону в Конституційному Суді, а інші намагаються змінами до цього закону не тільки зупинити розширення сфери функціонування державної мови, а навіть звузити вже існуючий простір її використання. Таку діяльність не можна розглядати інакше, як спрямовану на підрив конституційного ладу, зокрема як нехтування вимогами норм статті 10 Конституції. Теперішній владі слід вжити заходів для остаточного утвердження української мови як повноцінної державної мови, зокрема шляхом втілення в життя всіх норм закону “Про функціонування української мови як державної”. Потрібно запровадити ефективні державні програми підтримки української мови, зокрема програми її вивчення.
Україноцентрична гуманітарна політика передбачає також активне владне сприяння розбудові єдиної Української помісної православної церкви, власного ін-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
