Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Запрошуємо до книги · “Єдина схованка людини: Її душі круті глибини – Життя нуртуючого плин”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Життям життя проплачено…

Слово Просвіти, №25 за 2021 рік

Ця книга – спільний проєкт “Забуттю непідвладне” відомої поетеси Тамари Севернюк і Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського, присвячений 80-літньому ювілею від дня народження авторки. Ідея проєкту виникла давно, і спочатку він був значно скромніший: директорка нашої книгозбірні Леся Щербанюк запропонувала видати брошуру віршів з розшифруванням присвят, написаних за роки і десятиліття літературної творчості Тамари Артемівни. За цей час переосмислені дуже непрості сторінки нашої історії, своє місце і призначення в цьому недосконалому, але все-таки прекрасному світі. Звісно, за цей період поетеса написала нові поезії, тому видання вийшло доволі поважне. А ще Тамара Артемівна вирішила написати біографії людей, яким вона присвятила свої поезії. Але не зовсім енциклопедичні, а через призму свого сприйняття цих людей в її житті, в її формуванні як поетеси, як особистості. Книга була укладена минулого року, і саме цим виданням Тамара Артемівна хотіла вклонитися всім найдорожчим в її житті людям у день свого 80- ліття. Але через епідемію коронавірусу та карантинні обмеження видання книги та її презентація відбулися майже на рік пізніше... Зазначимо, що це перша зустріч у нашій бібліотеці, насамперед, для справжнього живого спілкування. І ми щиро радіємо, що приводом стала дуже знакова для нас книжка “Відчайдушне життя. Про дорогих і найдорожче” Тамари Артемівни Севернюк – авторки проєктів “О, що то є поезія землі?” і “Вечірні зустрічі в Муніципальній”. Книга та її авторка зібрали в стінах бібліотеки найближчих, найрідніших і найцінніших для неї людей. Захід був атмосферно-камерним, його варто назвати не просто поетичним, а поетично-музичним, адже любов Тамари Артемівни до музики відома всім її знайомим і незнайомим… Без перебільшення можна сказати, що головними героями зустрічі були Книга, Слово, Поетеса… і Гітара. Тамара СЕВЕРНЮК *** Думками поле переорю, Схилю чоло в безмовний степ, Де, окрім відгомінів горя, Уже нічого не росте. Лиш віє пустка… виє вітер, І брязкотить залізний смерк, В сухім, покраянім повітрі Блукає привидами смерть. До них нема нікому діла, Ніхто не зна в собі вини, На схилах пустки ошаліло Гірчать посмерклі полини. Гірчать, немов палені шини, В очах темниться димний звит, А в жерлі тьмища – конюшина… І кінь ірже на дивен цвіт. Перехід Все говорять, говорять неспинно, Кострубатіє слово від мук. Україно моя, Україно, До чиїх ти потрапила рук? Хто є хто – вже дарма розпізнати… В того свастика, в того – зірки, Маскувальні строкаті халати І вінки… і вінки… і вінки… І дитячі розгублені очі, Прапори й корогви долілиць, І прошиті молитвами ночі: Українонько, де твоя міць? Де висока і горда постава? Збитий шлях в переході завис… Антоніна ТАРАСОВА, журналістка, перекладачка, письменниця Тримаючи в руках нову книжку Тамари Севернюк “Відчайдушне життя”, згадала Грегора фон Реццорі, який у “Магрібінських історіях” писав, що “на всій території Магрібінії (так Реццорі “закодував” Буковину – Авт.) магрібінські оповідачі оповідають свої історії задля мудрого повчання тих, хто має вуха, щоб слухати…” Так і Тамара Артемівна, магрібінська, даруйте, буковинська письменниця (хоча й родом із Хмельниччини), майже в усіх своїх книжках ненав’язливо розповідає нам – тим, хто вміє читати – “про дорогих і найдорожче”. І справді, ця вже 33-тя (!) книга поетеси присвячена її дорогим людям – рідним, друзям, колегам, поетичним і моральним авторитетам, наставникам у літературі й у житті, однодумцям… Сказати, що це книга присвят, – нічого не сказати. Ця книга – спроба виповісти своє життя через призму високої любові й щирої прихильності, глибоких почуттів і незрадливих переконань, особистісного світосприйняття сучасності й ностальгійно-емоційної душі в нашому неспокійному сьогоденні. Літа летять… Той лет не зупинити. // І що їм слава, тризна, а чи спів? // Вони летять. Прожито – пережито. // І те не зміг… не встиг… І се не вспів (З посвяти подрузі Валерії Р.). І Тамара Артемівна, як ніхто, відчуваю- Золотава моя, золотава, Скинь той хрест, Що затьмив тобі вись… Ліні Костенко Нахлине втома від людей, Від балачок пустих, порожніх, Від випадкових подорожніх, Куди б не втік, а хтось знайде. Нема світів. Є світ – один, Єдина схованка людини: Її душі круті глибини – Життя нуртуючого плин. Там йде осмислення років, Природа радісно ворожить, Там визріває подорожник На часу виразки тяжкі. Володимирові Гоцуленку На кожне слово є свої закови, І на закови є свій динаміт. На все старе ладнаються обнови, А він, як був, так і стоїть цей світ. Несхитний – то чорніє, то біліє І міниться – то в водах, то в огні, Зривається… Пручається… Німіє… А той, що в висях, лічить його дні… Роса Світлані Антонишин Впала вечірня роса – Милість для тих, хто недуж. Невідворотна краса Вийшла на вилови душ. чи той невпинний лет, намагається встигнути сказати своє Слово найдорожчим людям. А їх у неї ой як багато! І чимало з того, що ввійшло в книжку, вже друкувалося в попередніх збірках чи друкованих виданнях, з нагоди певних ювілейних і сумних дат, але залишається актуальним сьогодні й буде цікавим завтра “для тих, хто вміє читати”… Даниною студентським рокам у Чернівецькому держуніверситеті та подальшим майже родинним стосункам присвячені рядки посвяти Зіновії Флоріанівні Пенюк та Олені Володимирівні Плаушевській. Жанр поетичної посвяти в поетеси Севернюк особливий, має не лише особистісний, а й філософський підтекст, як от: Лежить на згарищах історія – // Сумне потвердження пророцтв: // SictransitGloria, sic- transitGloria… // Яких іще тобі свідоцтв? (з посвяти З. Ф. Пенюк), або Я по землі, як по канату, // Усе своє життя ходжу, // І тільки тим у нім багата, // Чим найболючіш дорожу… (з посвяти С. Мельничуку). Цілком зрозуміло, що російська філологиня за фахом, українська й російськомовна поетеса за покликанням не могла не висловити свою вдячність і любов до таких світочів поезії, як Тарас Шевченко і Олександр Пушкін, Іван Франко і Леся Українка, Ольга Кобилянська та Юрій Федькович, Василь Стус і Михайло Ткач, Ірина Вільде і Гнат Хоткевич, Анна Ахматова й Марина Цвєтаєва. Сутінок час надворі, В’ється вогонь в коминку. Божі псалми й тропарі Чуються в пору таку. Тихнуть старечі жалі, В росах купається без, Йде відсвіжіння землі І розростання небес. “За тином… Київ...” Тані д, Авіньйон Казав Брокгауз: – Медоносна річ, Той соняшник… Він знає мову неба. Коли тебе зненацька вдарить ніч, Він спалахне, він кинеться навстріч, І обійме, й притулиться до тебе. І мед його настояних світань Проллє у жар твій світлу прохолоду… Казав Брокгауз… Що з його казань? Що можуть знати стоси його знань Про соняшник із нашого городу? Єдина ніч. Вітри. Зюйд-вест, норд-вест… Міазмами не горло перетяте – Уся земля сперезана навхрест. І соняшник стоїть один, як перст – Йому уже нема кого обняти… *** Як добре вернутись По довгій розлуці додому, Туди, куди пам’ять Простелює світлом стежки, Туди, де нема Пресловутих “гоморр і содому”, Творчі стежки авторки, звісно, перепліталися зі шляхами в літературі поетів-сучасників, і звідси – присвяти Ліні Костенко, Наталі Кащук, Леоніду Талалаю, Світлані Йовенко, Володимиру Качкану та багатьом іншим. Любов’ю до Буковини Тамара Севернюк завдячує також творчості Міхая Емінеску, Пауля Целана, Рози Ауслендер, Йозефа Шмідта. Залишили свій слід у долі авторки відомі чернівецькі поети Микола Палагута, Микола Бучко, Мірча Лютик, Віталій Колодій. На кожну тьму – знайдеться промінець, // На скорбну вічність – усмішка хвилини (з посвяти О. Плаушевській). Та не всі присвяти мають віддалено-філософське навантаження, є й такі впізнавані й сповнені болю рядки, як приміром, Анатолію Добрянському: Із відчаю у захват – крізь безсилля… або директорці бібліотеки його імені пані Лесі Щербанюк: Відкрити книгу і забути все… Широко знана на журналістській ниві, Тамара Артемівна не раз виступала на радіо й телебаченні. Її дружні стосунки з радійниками і телевізійниками вилилися в подячні рядки Любомирі Паранюк, Неонілі Милашенко, Драгошу Буджаку, Миколі Смолінському, Аркадію Казимірському. А ось слова Обірветься нитка золота // “Добрий день” нема кому сказати… – з по- Де лагідно кроки Цілують спориш й лопухи. Де слово – без злості, А мова – таки барвінкова, І люди, як люди, І в річці – пречиста вода, І любо на серці, І світиться миру підкова, І навіть не сниться, не мариться Темна біда. Життя відчайдушне Волого вривається в спеку, Окрилює стежі Нескрадливим щемом слідів – Близьких і незнаних, І вже не тутешніх, далеких… Довкруг перелазу, Де янгол печалі сидів… Мамі Зацвіла калина білим-білим цвітом, Защеміло серце – як далеко ти… Проминають весни і літа, і літо, Тільки щем той знає рідне берегти. Тріпотять на вітрі молоді листочки, Заглядає в душу росяна трава. Білий цвіт калини – з білої сорочки, Що носила мама, як була – жива… *** Брату Борисові Ми через річку йшли з тобою, Мілку – в гладенькому камінні. Пливли поволі за водою Тонкі і довгі наші тіні.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин