Дух лицарства · “Хочу жити у країні, де законів дотримуються всі – від рядового до генерала, від двірника до Президента – однаково”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
ВВааллееннттииннаа РРооззууммееннккоо:: “Пам’ятаймо полеглих. Шануймо живих!”
Слово Просвіти, №25 за 2021 рік
Навесні 2020 року Департамент культури Київської міської держадміністрації оприлюднив список лавреатів на здобуття Мистецької премії “Київ” 2020 року, яка щорічно вручається у дев’яти номінаціях і була заснована ще в 2001 році з метою відзначення та популяризації кращих здобутків митців Київською міською державною адміністрацією спільно з Координаційною радою національних творчих спілок України. Ми вирішили познайомити читачів нашого тижневика з непересічною жінкою, в минулому – вчителькою географії вищої категорії, яка стала переможцем цієї престижної премії в галузі літератури, письменницею Валентиною Розуменко, яка здобула Мистецьку премію “Київ” ім. Євгена Плужника за книгу “Нескорені” (2019 рік). Авторка з героями книжки
Назар ЗДОРОВИЛО
Наша співрозмовниця – авторка чотирьох книг: “Непал, або подорож в Гімалаї” (2003 р.), “Майдан… Хто, якщо не я?!” (2014 р. – 60 інтерв’ю з учасниками Революції Гідності), перша частина “Нескорені” (2016 р.), друга частина “Нескорені” (2019 рік). Учасниця українсько-альпіністської експедиції “Ама Даблам – 99” у Гімалаї, за програмою “Прапор України на вершинах світу” (1999 рік). Член Національної спілки журналістів України та Національної Спілки письменників. Видавалася у різних друкованих ЗМІ – в доробку понад 200 інтерв’ю. Нагороджена Почесним знаком Київської спілки журналістів “За особливі заслуги”, подяками КМДА та КМУ. У книзі “Нескорені” (2019 року) на 648 сторінках у 30 оповідях відтворила реальні факти та події російсько-української війни на сході України очима учасників бойових дій і очевидців – саме тих людей, які стали прикладом для наслідування, взірцями мужності, стійкості, сили духу, самопожертви та героїзму, – це видання допоможе зберегти те, що усім нам необхідно знати і ніколи не забувати. Сьогодні Валентина Розуменко – гостя “СП”. – Війна – це біль. Пані Валентино, чому ви розпочали писати книги про російсько-українську війну? – Цю жахливу, криваву, болючу війну “бачу” очима своїх Героїв, які повернулися – поранені, важкопоранені – й кожного дня терплять страшний біль у тілі, душі, але я впевнена – вони залишаються нескорені. Україна має знати своїх Героїв. І нині важливо, щоб трагічні та величні подвиги запеклої боротьби вірних та самовідданих синів і дочок України, які боронять свою волю і незалежність від російських окупантів, не канули в забуття, й не були стерті часом... Вважала своїм обов’язком закарбувати на папері їхні долі опалені війною, яка стала черговою трагічною сторінкою в історії мого народу. Вона увірвалася в наше життя немов цунамі, землетрус, та перекроїла долі людей, родинні і дружні зв’язки, спокій й впевненість у завтрашньому дні… Розповіді героїв двох моїх книжок – це достовірні, реальні та відверті історії із героями-сучасниками, які пройшли крізь пекло Степанівки, Дебальцевого, Іловайська, Донецького аеропорту, Світлодарської дуги та інших “гарячих” точок, історії мужніх воїнів, які щемко озиваються в душі болем і водночас наповнюють гордістю за наших простих українців, які, мабуть, несподівано й для самих себе, стали воїнами світла, захисниками України, надійною опорою людям, на яких хом, Ігор під ворожим вогнем виніс з поля бою не одного кремезного бійця. Тепер він – в інвалідному візку. …Важко з ним було розмовляти, оскільки Ігор неохоче згадує про війну, яка поламала багато людських доль. На жаль, про багатьох друзів йому доводиться говорити в минулому часі. У свої 18 років він не міг не піти на фронт, бо вважав своїм обов’язком стати на захист країни. Після мирного життя потрапив у пекло, під потужні обстріли “Градів” та ворожої техніки – на передок… Ігор розповідав: “Росія пішла проти нашої незалежності, нашого вибору. За три роки війни я переконався, що росіяни там зусібіч, навіть свій прапор піднімають з того боку барикад. Мені особливо прикро, що багато з них приїхали воювати заради грошей. Надходить команда і вони починають стріляти, щоб відробити свою зарплату. А тут гинуть справжні патріоти, які прийшли захищати свою землю і рідних. Їм цього не зрозуміти ніколи. Бо вони самі продаються і продають свої душі. І ще я дійшов висновку, що росіяни на Донбасі зробили для себе великий полігон з живими мішенями. Тобто – у них там ще й навчання зі стрільби. А мішені – українські солдати, які у кращому випадку можуть повернутися з війни живими, але із покаліченими тілами і душами…” Книга готувалася до друку, коли Ігор став учасником напів-марафону й на візку подолав 66 кілометрів. Він – єдиний учаснику інвалідному візку, що підкорив таку дистанцію, аби звернути увагу на людей з обмеженими можливостями. Тішить, що Ігор одружився під час війни й нині в родині росте синочок. Опинившись у візку, Ігор не впав духом, не опустив руки, вирішив опанувати нове ремесло – вишивання бісером (свої картини він реалізує через Фейсбук). Виявилося, що це не лише втіха, яка відволікає від важких думок, а й шанс заробити кошти на лікування. За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності нашої держави указом президента України №601/2020 від 29 грудня 2020 року молодшого сержанта у відставці Ігоря Лугину нагороджено орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Усміхненого на фото, Романа Максимця на лижах в Карпатах я побачила у Фейсбуці і телефоном зв’язалася із ним. Цей відважний, вольовий 30-річний боєць із трьома ампутаціями, уродженець села Давидів Пустомитівського району, що на Львівщині, оптимістично сказав: “Своїм прикладом хочу довести, що людина
Роман Максимець здатна подолати найважчі випробування в житті. А всім співвітчизникам хочеться наголосити, що відповідальність за нашу країну лежить на кожному із нас. Усім потрібно нарешті стати справжніми українцями не тільки за паспортом, а й за покликом серця. Потрібно вірити у себе, свою країну, силу та нездоланність народу. Заради справедливості наголошу, що мене поставили на ноги саме в нашій країні, в Ірпіні, а не за кордоном!” У військовій частині ніхто не вірив, що він виживе… Роман переніс численні операції, однак спрага до життя, праця над собою й оптимізм зробили свою справу. Він має стати взірцем для тих, хто зневірився в житті. До болю пронизлива історія Олександра Харіна (позивний “Джон”), добровольця ОУН, який служив у Пісках. Народився в Росії, прожив 20 років у Криму. Пішов добровольцем. На бойовому посту куля ворожого снайпера влучила прямо в горло і – параліч на сім довгих місяців. Він – “шийник”. І нині без чуйної, дбайливої дружини Ірини чи й
Олександр Харін із дружиною Іриною зумів би наш герой вибратися з тієї критичної прірви, уготованої війною?! Вони постійно разом – цілодобово, вже шість напружених років по шпиталях. Сашко каже про дружину: “…моя берегиня. Я не уявляю нинішнє своє життя без неї. Адже я, як мала дитина, котра ще не вміє ні поїсти, ні попити, ні зробити щось самостійно”. Під час спілкування стримувала себе, щоб не заплакати і водночас тішилася тим, що у нас є такі матері та дружини, які з жертовною самовідданістю, безмежним терпінням і любов’ю ставляться до своїх важкопоранених
Олександр Осіпов чоловіків. Олександр, мов безпомічна дитина, сидів на ліжку… у подушках і ковдрах, бо інакше поки не вдається. І щоразу звертався до Ірини по допомогу: “Посади мене”, “Я падаю, підтримай…”, “Дай, будь ласка, напитися…”. І вона на кожен поклик відгукувалася… Боляче згадувати вислів Олександра: “Ми чужі сини свого народу. Я пішов на війну як патріот. Хочу жити у країні, де законів дотримуються всі – від рядового до генерала, від двірника до Президента – однаково. І відповідальність однакова!” Зізнаюсь, що декілька разів сідала писати про “візочника” Олександра Осіпова, бо не могла стримувати сльози. Його слова
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
