“Там, де соціокультурний простір не · українізується, він русифікується, несучи нові · загрози та виклики”. Мова єдина · с. 4сторінка оригіналу ↗
«Лагідна» українізація, або Потурання «потураєвим»
Слово Просвіти, №25 за 2021 рік
Георгій ФІЛІПЧУК, академік
Гортаються сторінки подій столітньої давності. Невидиме стає видимим, нагадуючи, що “той, хто думає не національними категоріями, а тільки політично-соціальними, той не може здобути волі для своєї нації”. Підтвердження цьому – ідеологія москвофільства українських “провідників”-соціалістів, що спричинила ситуацію, коли народ за їхню сліпоту заплатив кров’ю і поневоленням.
Зрозумілішою стає причина ненависті Винниченка та соціалістів до Болбочана, бо той розігнав у Харкові “Українську Революційну Раду”, скликану московськими меншовиками,
які належали до “Русскаво союза”, а в Полтаві – з’їзд “Селянської спілки”, керованої лівими есерами. З такою ж нетерпимістю Винниченко ставився й до Коновальця. Чому? Бо вони боролися за вільну Україну, обстоювали самостійницьку (не автономістську чи федеральну) лінію побудови національної держави, ставши небезпечними для угодовців.
Змінювалися часи, з’являлися нові політичні режими та чужинські державоутворення. Але гра в “союз” із москвинами завжди приносила Україні лише зло. Прикро, що колаборація, зрадництво національних інтересів, запопадливість перед Москвою проявляються
Випадково у всемережжі натрапила на назву наукової доповіді українського філолога “Еколінгвістичний вимір сучасного рекламного неймінгу”. З п’яти слів заголовної назви лише два українізми: “сучасного” – прикметник, утворений префіксально-суфіксальним (приростково-наростковим) способом від давнього префікса (приростка) су- (тобто разом) та поширеного прикметникового суфікса (наростка) -н: су-час-н-ий, себто той, що в одночассі з нами – одночасний, а також безсуфіксне утворення (або гіпокористик) вимір ˂ виміряти (вимірювати).
Простою і відкритою мовою цю словесну наукову акробатику можна передати так: “Культура мови в сучасному рекламному найменуванні (назовництві)”. Думаю, така назва точно зацікавила б більше коло слухачів і читачів, ніж, наприклад, обмежене філологічне чи ще якесь наукове або навколонаукове середовище. Якщо ж ми, філологи, насправді хочемо впливати на культуру нашої мови, то починаймо з власної культури мови і мовлення, бо саме від цього залежить спосіб мислення нашого народу і характер нашої держави. Тобто чи буде ця держава національна, українська за змістом чи якийсь антиукраїнський чи то зелений, чи бурачковий, чи ще якогось кольору утвір. Тому в цьому випадкові на допомогу українським філологам (“лірикам”) із їхнім надуживанням чужої лексики кличу фізиків.
донині. Не маскуючись під ідеологію постишевської чи хрущовської “вишиванки”, а відкрито й агресивно здійснюються антиукраїнські кампанії. Парадоксально для Європи і згубно для України, що часто такими ігнорантами Конституції є “народні” обранці, високі державні сановники.
Нині вкотре у Верховній Раді
України розпочато наступ на українську мову в колективному зговорі з усіма тими, хто підіграє спробам російського реваншу. Усі вони однієї масті: ті, що народили й обстоювали зловісний “закон “Ка-ка”; ті нащадки професорів-цензорів на кшталт новицьких-юзефовичів, що були “творцями” україновбивчих валуєвсько-емських указів; ті “наші” олігархи, які ніколи не підтримували українську мову, культуру. Навпаки. Останні завжди намагались запопадливо, в силу переконань підсилювати ворожі антинаціональні наративи. Згадаймо хоча б про виділення компанією “Титанові інвестиції” (ця структура була зареєстрована в Москві у 2014 році, коли точилися найбільш кровопролитні бої на Донбасі), що контролюється “українсько-віденським” олігархом, 1,3 млн доларів на проведення в окупованому Криму руськомірського молодіжного “патріотичного” заходу “Таврида”.
Уже тоді ці людці повинні були понести сувору кару за скоєне зло, але не сталося... Гроші не пахнуть. Адже коли держава існує поза національними інтересами, то її народ і надалі сприйматиметься олігархами тільки як “гумус” для власної користі. Для таких “громадян світу” цінності патріотизму в інших вимірах.
Давно настав час називати правдивим Шевченковим Словом (“Грязь Москви”) тих політиканів, чиновників, що виступають проти конституційного статусу державної мови. Антидержавники, перевертні-яничари, холуї-запроданці та їхні нащадки мають знати, що заслуговують на єдине – народний осуд. Бо затавровані ганьбою будуть “скорпіони на українське слово”, які намагаються нищити Мову, Державу, Дух Нації, що прагне Свободи.
Чому такими частими є рецидиви лінгвоцидних проявів дискримінації українців у власній державі? Очевидно, причиною є “дозволеність” продовжувати в Україні владарювати огризкам “окупантів”: владцям і політикам без роду-племені, олігархам, чужинським церковникам, які ніколи не були прихильними до українських національних і державних цінностей. Своїми діями вони завжди підтверджували вороже ставлення до єдності українського народу, його національної ідентичності. Навіть у найбільш сприятливі періоди державотворення намагалися витісняти український фактор в усіх сегментах життєдіяльності. Але найбільший пограбунок народних духовних і матеріальних ресурсів відбувався, коли на владну гору видиралося збіговисько лакеїв-пристосуванців, ведучи країну хибним шляхом. Усе це нагадує тих соціалістів-політиків періоду національно-визвольних змагань 1917–1921 років, зазначав у праці “Історія українського народу” Р. Млиновецький, що “при кожній нагоді співали “Заповіт”, а потім … ухвалювали універсали, в яких розпиналися за “єдність з усією Росією”, товкли, що треба ставитися до національної справи в залежности від задоволення матеріальних інтересів”. А тому й саму національну ідею самостійності України вважали тимчасовою (відповідно до “обставин”).
Тоді, як і тепер, зубожілому пропонувалося “шлункарство” замість свободи, свідомо залишали його без хліба, землі, надр, волі,
доброї долі і, нарешті, без власної держави. Тому, коли сьогодні в соціокультурному просторі вимиваються українська мова, національні гуманітарні цінності, національна культура, змушуючи жити Українця в окупованому колоністами інформаційному середовищі та мовчазно послуговуватися клонами: “единая страна – єдина країна”; “какая разница…”; “лишь бы человек хороший” та розмитими гастрономічними ідеалами, – знаймо, політика знекорінення і денаціоналізації українства триває.
Дослідження, проведені “Простором свободи”, показують невтішну картину зменшення реальної частки української мови на провідних телеканалах (41%), у 2018-му – 64%.
2020 року частка російської мови у прайм-тайм зросла (46%), переважаючи україномовні програми. Олігархічні телеканали продовжують нав’язувати суспільству російські наративи. Заборона трьох телеканалів, які були відкритими провідниками чужинської ідеології, є лише незначним кроком на шляху деокупації вітчизняного етеру.
“Просвіта” та інші громадські організації вимагають від влади припинити русифікацію телепростору. Зменшується тираж україномовних газет (37%). Порівняно з 2019 роком тираж україномовних книжок у 2020 році впав на 70%. ВІДБУЛОСЬ ПАДІН- НЯ З 30 МЛН ПРИМІРНИКІВ ДО 9 МЛН, ЩО МЕНШЕ 0,25% КНИГИ НА ЛЮДИНУ! Це – найнижчий показник за всю історію Незалежності. Навіть середній показник для світу (4 млрд екземплярів, що більше 0,5 книги на одного жителя Землі) свідчить про суттєве відставання України.
Американський фахівець з питань мовної політики Курт Вулгай стверджує, що у деяких регіонах України українська державна ономастів (іменознавців): Я. Рудницький. Українське назовництво (ономастика) [Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. Т. 1], М. Семчишин: “З дослідів над українським особовим назовництвом” (“Рідна мова” 1934), Назвознавчі праці. Перше книжкове видання з приводу століття народин 1856–1956. Серія “Назвознавство” / За ред. Я. Рудницького. Вінніпег, 1957, ч. 14 та ін.
фактично стала мовою етнічної меншини, “зменшеної культурної вартості”, заклавши міну уповільненої дії під державну й національну ідентичність. Трагічні події в Криму і на Донбасі є тому підтвердженням. Не забуваймо, що агресивний наступ на українську мову ніколи не припинявся. Коли завдяки антиконституційному “закону” (2012 р.) відбувся парад мовного сепаратизму (11 обласних і 15 міських Рад прийняли протиправні рішення щодо статусу російської мови), то відрижка “руськомірського” сурогату триває донині, якщо тверезо оцінювати ситуацію в Харкові, Миколаєві, Одесі та інших містах.
Тому українство мусить Словом і Чином відповісти самим собі: “Що ми?.. Чиї сини?”; чи наділені власними Правом, Вірою, Силою, Ідентичністю? Тоді не виплодимо в Україні злоякісну модель окупації антиукраїнством національного державотворення на основі лжегуманітарних вартостей. Бо “НЕ ОД- НАКОВО МЕНІ”. Цінності стають в основі національної безпеки.
Адже історичні уроки нагадують нам про причинність стану як вершинності, так і розтління суспільних чеснот. Д. Донцов у праці “Де шукати наших традицій” писав: “Ми згадуємо традиції Петра Дорошенка, Орлика, Богуна. А єй такі, що хочуть відновити традиції Киселя. Одні славлять традиції Мазепи, другі Кочубея…”. Варто вибирати цінності від яких залежить духовне визволення, існування Українського народу і його Держави. Таким вічним скарбом є Українська Мова! Політика “лагідної” українізації посилюватиме вплив “руськомірців”. Там, де соціокультурний простір не українізується, він русифікується, несучи нові загрози та виклики. Змобілізуймося проти ідеології панросійської ідентичності в Україні і не потураймо “потураєвим”.
Слушно щодо цього зауважує фізик-науковець Роман Мацюк:
“Зрозуміймо нарешті: европейські мови абсорбували греку і латинь в такій мірі, що слова-терміни для всіх нових понять вони фактично черпають САМІ ІЗ СЕ- БЕ, хоча для нас воно звучить як ДУЖЕ науковий термін. Чим важче вимовити, тим “науковіший”. Чим менше зрозумілий, тим більше ПАНСЬКИЙ. Звідки “запозичають” назви для своїх винаходів американці? Напевне, з англійської. Тоді чому б українській мові не скористати з власних, напрочуд багатих, суфіксно-префіксних (наростковоприросткових) засобів?” (Там само). Думаю, аби з того скористати, треба не лише знати українську, а бути вільним від малороських комплексів, за яким все чуже важливіше за своє, а також, як зазначає видатний фізик світу Іван Пулюй, “треба творити свій спосіб вислову. Фотографуючи німецький або якийсь инший чужонародній вислів вийде така тарабарщина, якою славиться московська наукова література” (І. Фаріон. Мовний портрет Івана Пулюя. Львів, 2017, с. 88).
Отже, заходьмо в глибини власної підсвідомости і свідомости, звідки неминуче постануть питомі метафори та асоціяції, а також розуміння визначального: “Агресивність мови у називанні на свій лад нових (хай навіть спроваджених з иньших мов) понять – критична умова її живучости. Якщо немає агресивности своєї мови – її заступає агресивність чужої” (Роман Мацюк. Там само.).
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
