Мова єдина · с. 6сторінка оригіналу ↗
ХТО Ж ТЕБЕ ЗАХИСТИТЬ, КАЛИНОВЕ СЛОВО?
Слово Просвіти, №26 за 2005 рік
Духовного хліба завжди прагнула душа кожного народу, а надто ж українського. Недаремно ж Тарас Шевченко поставив на сторожі коло нього Слово як Боже кадило, кадило істини. І спалахнула Божа іскра, й полинула Благовість, і залунало піснею геніальне Слово. Викрешувало, кувало, гострило й гартувало його також не одне покоління майстрів художнього перекладу, котрі воістину ставали апостолами правди й науки. Гинули, як Микола Зеров, по тюрмах і ГУЛАГах, але все ж зуміли зберегти те оплачене поневірянням Слово й передати його нащадкам, наче Неопалиму Купину. У ньому, за щирим зізнанням Григорія Кочура, “волі й вічності уламки золоті” та “правді світовій і правді нашій дань”. В українській культурі мова сприймається не тільки прагматично, як засіб комунікації, а й як найцінніший національний скарб. І через це культивування літературних стандартів набуває особливої ваги, зокрема в умовах тоталітаризму, який унеможливлював мовну інакшість усного й писемного самовияву. Боротьбу проти самобутності української мови, її національної своєрідності було спрямовано, насамперед, на переклад. Саме на нього, як зауважує Р. Доценко, “незмірно тяжким обухом” спадали нагінки на мову, на письменство. Нашу мову дуже зубожили, коли з більшості томів тлумачного словника української мови повилучали навіть наявні у картотеці Інституту мовознавства цитати з праць Лукашевих, бо “той-таки Лукаш справив далеко більший позитивний вплив на розбудову української літературної мови, на піднесення її авторитету прикрої пори нацнігілізму, ніж добра сотня оригінальних письменників (Україна. — 1988. — № 50. С. 1—2; 1989. — № 17. — С. 3). Вилучення з літературного процесу цього світлого генія завдало непоправної шкоди перекладу й лексикографії. Успадкували ж ми натомість цілком політизовану в радянський імперський час не на користь українській мові проблему суржику. Про спадок від тоталітарного режиму в ментальності й мові, про мовні покручі, жахливу наругу над мовою, над людськими почуттями, зокрема дитячими і йдеться у “Виболених етюдах” проф. Р. Зорівчак, присвячених світлій пам’яті її матері, довголітньої вчительки рідної словесності. Наругою видаються їй нові назви крамниць, їдалень, буфетів, мовна мішанина яких ранить дитячу душу, породжує “суржикову ментальність — велике лихо для народу, адже мова — це найкоштовніший скарб нації” (ЛУ. — 2004. — 29 лип. — С. 4.). Мова й культура — імунна система України. “Мова, — за влучним висловом Павла Зіброва, — це кров і енергія нації, це наша сила й натхнення. Забери мову — й народ упаде, як дім без фундаменту” (Слово Просвіти. — 2004. — 22— 28 липня. — С. 14.). Закономірність чітка: чия мова, того й держава, армія, суд, міліція. “Мова — це символ, необхідний для консолідації нації” (Мовознавство. — 2003. — № 1. — С. 3—10). Ось чому поневолювачі не забували про доконечність нищити мову поневолених народів. Пронизана болем за долю рідної мови, свого народу, держави стаття Р. Зорівчак “Мово народу мого...” (Просвіта. — 2003. — Січень. — С. 3.), де простежено довгу історію лінгвоциду щодо українського народу, що веде до етноциду — винародовлення етносу, нації. У страшному ворожому вирі минулого ми вистояли, а тепер не завжди дбаємо про свої громадянські обов’язки, про культуру, зокрема мовну. Мова стала вульгарнішою і в повсякденному спілкуванні, і в інформаційному просторі. “Брутально лаються жінки й дівчата, у літературі, періодиці. Навіть у респектабельних виданнях з’являється дедалі більше нецензурної лексики. Це називають демократизацією мовлення, та, на думку Я. Радевича-Винницького, це радше хамократизація, бо справжня демократія — не анархія, а свобода в межах закону (Високий Замок. — 2004. — 13 берез. — С. 9.). І хоч у Кримінальному Кодексі України є стаття, яка забороняє ображати людей, вживаючи нецензурні вислови, та уряд не робить зусиль, аби цьому запобігти, як в американському сенаті, де згідно із законопроектом за вживання нецензурних слів карають штрафами не тільки видання, а й кіностудії. Однак важко погодитися з тезою Радевича-Винницького, що ми мусимо позичати лайливі слова, коли не маємо своїх. Це твердження ще можна було б допустити в науковій статті, але нев популярній, тим паче без потреби винесене в резюме автором статті: “Жива мова — як ріка: ніколи не тече прямо”. Краще було б виділити речення, що в наш час вседозволеності справді є дуже актуальним:
Фото Г. Оборської
Переможці просвітянського конкурсу “Калинове слово”
“Але трагедія в тому, що люди вживають лайливі слова без жодної потреби”, що особливо вражає в дитячому мовленні. Нецензурна лексика, на жаль, увійшла в мову школярів молодших класів, не кажучи вже про старшокласників чи студентів. Лихослів’я, яке мало підґрунтя в атеїстичній державі й дісталося нам у спадок, може бути страшніше за вибухівку, бо деякі слова просто “вибухають” у генетичному апараті людини, спотворюючи її спадкові програми, викликаючи мутації, які, врешті-решт, призводять до виродження. Воно блокує творчі процеси в організмі людини. У давньоруських літописах лихослів’я розглядали як ознаку бісівської поведінки, що має явно виражений антихристиянський характер. Це фактично язичницьке заклинання. У давніх слов’ян воно виконувало функцію прокляття (Слово Просвіти. — 2004. — 5—11 серп. — С. 5.). Поширилася лайка в нас, як твердить І. Огієнко, уже після революції серед етично неміцної, здемоне збагачує величної української мови правдивим скарбом, бо цією “розплєвательською” мовою не говорить жодна порядна людина, а тільки незначна морально зломлена частина нашого народу (Рідна мова. — 1938. № 9—10. — С. 363—364.). Український жаргон також загалом походить від блатного жаргону, який твориться у містах, де населення переважно російськомовне. А міське дно України, за Я. Радевичем-Винницьким, українською мовою ніколи не розмовляло. Звідти шириться не тільки вульгаризація, а й суржикізація та субстандартизація внаслідок двомовної диглосії. Цьому сприяють і численні запозичення з російського жаргону в “Короткому словнику жаргонної лексики української мови” Л. Ставицької (К., 2003) та її рецензії “Блатна музика” української мови” (День — 1999. — №48. — 19 берез.) на енциклопедичний синонімічний двотомник О. Хоменка “Язык блатных, язык мафиози” (К., 1997). Не приховується й причина поширення саморобного жарчасні іронічні стилі спілкування (с. 15)? Адже українська сміхова культура споконвіку славилася іскристою дотепністю, але добродушною. Навіщо ж нам тепер така згрубілість дискурсу, ґвалтування мовних смаків, мовні покручі? Це суперечить нашій національній традиції, нашому менталітетові, закодованому у внутрішній формі слова “виховувати” — ховати від зла, від “блатної музики”. Душевна ж чистота не допускає підвищеної експресивності мовлення, зокрема зниженої лайливої та грубопросторічної лексики, яка несе відбиток некодифікованості (недозволенності в культурних мовних ситуаціях). Адже добрий тон, якого завжди дотримувалися українські статечні родини, потребує утримання від лайки, сороміцького простацького слову (Рідна мова. — 1937. — №7—8. — С. 322.). Молодь — майбутнє України. Виховаємо її на національних традиціях — врятуємо Україну. Лише дотримуючись цієї української традиції, можна сформувати українську особистість, без якої, як наголошує Р. Зорівчак, не буде й вільної України. Відколи українська мова набула статусу державної, можна вітати перші зрушення, зокрема явище “російського суржику”, коли вже російська мова стає реципієнтом української (Мовознавство. — 2000. — № 1. — С. 46—58.). Однак суржик нашої милозвучної мови відбиває ментальність, яка не сприяє формуванню доброї особистості й становленню української державності. Отож оскільки одним із основних компонентів держави є мова, треба берегти її, як зіницю ока, чужому навчатись, але й свого не цуратись, плекати красу отчого слова, щоб наша мова повноводно розливалася, не втрачаючи соковитості й солов’їних переливів.
Ольга МЕДВІДЬ
z
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
