Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З блокнота письменника · с. 7сторінка оригіналу ↗

Погані люди брешуть зі страху, хороші — від сорому. Стефаник волів мовчати.

Слово Просвіти, №26 за 2005 рік

ПОГЛЯД Хотів би знати, для кого пишу ці рядки. Не всі їх читатимуть, та не всім, мабуть, конче треба їх читати. Маємо великий спадок, але поки не годні збагнути, чого разом із ним вартуємо на всесвітньому ярмарку. Та хай там як, а наше — з нами… Чи бувають щасливими генії? Той, про кого пишу, народився, коли відцвіли садки, бджоли шукали меду в травневій конюшині, а зозуля обіцяла довге щастя. Йому кувала довго не тому, що була щира, а тому, що була глуха. Автобіографію, писану ще за десять років до смерті, розпочинав із переліку тих, що від нього відійшли: батько, мама, двоє сестер, двоє братів, молода ще дружина. Коли збирали його до гімназії, мама тихо (аби батько не чув) намовляла, щоб не вчився і в такий спосіб повернувся додому. На схилку літ написав: “Жалую і тепер, що матері не послухав. […] Тато умістив мене на квартиру. Разом із господарями сидів у кухні, а дальші кімнати орендували якісь панночки”. Приносив їм пиво і горілку, вони частували малого цукерками. Пізніше дізнався, що мешкав у тайнім будинку розпусти. “Та все-таки ті нещасні дівчата були ласкаві на мене, далеко більше ласкаві, як всі учителі. […] Гімназія, крім формального научання і ворожого відношення до нас, українців, нічого не давала”. Разом із ним на уроки ходили кілька хлопчаків, про яких сьогодні можна прочитати в енциклопедії. “З ними я, як менше здібний, потоваришував…” Народився на Покутті (тепер Івано- Франківщина), звали Василем, а прізвище мав Стефаник. Мені поталанило: найголовніше з української класики прочитав до того, як її почали “викладати” на шкільних уроках. Читав безсистемно, — що втрапить до рук, те й добре. Був замалий і не розумів усього, що читаю. Власне, в такий спосіб познайомився зі Стефаником. Лишилася в душі скалка від його слова. Не скажу, що знав напевно, але відчував: я перед Стефаником завинив, і мусимо ще зустрітися. Хвалити Бога, не розминулися. НЕ ТАКИЙ Стихійна, органічна та безмежна самобутність спричиняється до того, що не кожний письменницький талант прокладає коротку стежку до свого читача. Важко навіть визначити жанр того, що писав Стефаник. Кажуть — оповідання, кажуть — новели. Формально, може, й так, за сутністю — ні (“Його новели фактично не мають нічого новелістичного”, Д. Павличко). Позначений короткими ремарками, кожен твір письменника розпочинає і, як правило, завершує проста побутова дія: “Семен та Семениха прийшли з церкви…”; “У Романихи заслабла корова”. Так пише Стефаник, якщо йдеться навіть про події трагічні, подібні до античних трагедій: “Сіла, дуже боліло, і лягла”; “Аби його ніхто не бачив, що плаче, то ховав голову у писану тайстру (торбу. — В.В.)”. Жодного натяку на традиційну українську сентиментальщину, барокові (чи псевдобарокові) ігрища зі словами, завдяки чому їх (слів) у Стефаника завжди замало для паперу, але достатньо для душі. Писав так, як пишуть кіносценарії. Не мусимо ні дорікати за це, ні за такий стиль письменника хвалити: так є. Lex ego sum, казали колись у Римі, закон — це я. Не багато митців мають право на таку максиму, але є такі, що мають. Придивімося до тих кіносценаріїв, спробуймо побачити їх не очима знімальної камери, а душею

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин