З блокнота письменника · с. 7сторінка оригіналу ↗
МАНДРІВКА ЗА КРАЙ НОЧІ
Слово Просвіти, №26 за 2005 рік
майстра не бачимо. Ще однією засадничою рисою творів Стефаника є діалог (який інколи має ознаки монологу, бо йдеться про розмову між героєм і кимось, кого не має перед собою, — долею, небіжчиком чи Богом). Ось старий Максим (“Сини”) волочить пшеницю і з’їдає собі серце через горе і самотність, бо поховав бабу і двох синів, що пішли “воювати за Україну”. Говорить із жайворонком: “Мой, мовчи, не гавкай над мойов головов; кому взєвси співати? Оцему обдертому та обгризеному дідові? Лети собі геть до неба, скажи своєму Богові, що най не посилає мені дурну птаху з співом, бо як він такий моцний, най мені пошле моїх синів. Най твій Бог співанками мене не гулить, забирайси! […] Господи, брешуть золоті книги, що ти мав сина, брешуть, що-с мав! Ти свого воскресив, кажуть. А я тобі не кажу: воскреси їх, я тобі кажу: покажи гроб, най я ляжу коло них”. Пізнім вечором Максим пообходив скотину, повечеряв і молився: “А ти, Мати Божа, будь-мойов газдинев; ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках… Ти дала сина одного, а я двох”. Евріпід чи Софокл? Якщо монологи героїв Стефаника — за формою — досить традиційні, то діалог у його творах, динамічний, поліфонічний і експресивний, засвідчує нову якість письма в українській літературі (і не лише в українській; не забуваймо, що більшість своїх творів Стефаник оприлюднив до 1905 р.). Маємо ще раз повернутися до тези про “поетичний протокол” як варіант стефаниківських кіносценаріїв. Сама по собі така форма оманлива. Легко поставити декорації, надягнути на акторів відповідні строї, роздати їм папірці з текстом, дати команду “Мотор!” —
і нічого з того всього не буде. Особливо, якщо йдеться про такі трагедії Стефаника, як “Катруся”, “Лесева фамілія”, “Сама-саміська”, “Святий вечір”, “Діточа пригода”… Зрештою, мало що лишається поза цим переліком. Не маю бажання нікого епатувати, але порівняно з покутськими трагедіями — як їх бачив Стефаник — деякі фраґменти “Апокаліпсису” можуть здатися епізодами американського (дуже кольорового) анімаційного фільму. Герої Стефаника страждають (і вмирають) здебільшого так органічно, як страждають (і вмирають) дерева і трави. А сам письменник начебто лише обсервує і фіксує на папері їхні муки, не побиваючись, навіть не виявляючи співчуття. Насправді ж, кожна “дріб-
Василь Стефаник ничка”, визнає письменник, ставить його на грань божевілля. “Не пиши так, бо вмреш”, — радить йому близький товариш, але інакше Стефаник не вміє, — зрештою не хоче вміти.
СЛОВО
Чи було б добре, якби Гоголь писав українською? Хтозна. Якби писалося йому так управно, але прісно, як Шевченкові писалися російські повісті, добре не було б. Стилем троянди є її аромат. Можемо бачити колір і форму квітки, можемо за її подобою зробити штучну, проте без питомих пахощів це буде лише муляж, годний образити садівника. Стефаник послуговується покутською говіркою, і це творить стиль його творів. Українські діалекти подібні, як діти однієї матері (даруйте цю банальність). Моя бабуся, що народилася і прожила вік на Житомирщині, казала “мнясо” (м’ясо), “мнякий” (м’який) і “деревляний” (дерев’яний) — практично так, як говорять на Покутті. За таку вимову нас, школярів, ганили вчителі. І не маю сумнівів, що, власне, за це якщо не дорікають Стефаникові, то — як хворому — співчувають йому деякі критики (а особливо читачі). Проблема, безумовно, є. Найпростіше її формулювання таке: чи мусить читач раз по раз зазирати в словник діалектів, якщо йдеться про художню прозу? Загальної відповіді немає, бо це проблема особистої культури кожного, розуміння того, що “філологія” перекладається як “словолюбність”. Читаючи в Стефаника “тано” (дешево) чи “гвер” (рушниця), знаємо, що це запозичення з польської і німецької. Зрештою, такі слова, як “плуг” чи “ґанок”, зрозумілі всім українцям. Якщо ж ідеться про “деревище”
(труна), “правдатися” (сперечатися) чи “лежа” (важка хвороба), то від таких слів радіє серце, бо все це — безмежна царина нашої мови, з покутським діалектом включно. Міркуючи про ширший літературознавчий контекст, мусимо розглянути тезу “Стефаник писав про селян, послуговуючись селянською мовою”. Хоча можна почути таке про українську літературу взагалі, справа значно складніша. Так, Стефаник писав про селян, а Гомер — про греків; чи втрачають їхні “спеціалізовані” твори загальнолюдський тембр? Утім, Гомер писав давньогрецькою і не мав вибору; Стефаник його мав, бо мова Шевченка й Котляревського не була йому чужою. Йдеться про інше. Упертий, фанатичний чи навіть маніакальний потяг Стефаника до простоти, його небажання вписуватися в рамці літературної традиції (а особливо літературщини) спричинили свідомий вибір “нелітературної” мови як творчого принципу й естетичного кредо. Йдеться не про “мужицький діалект”, а про вишукану мовну характеристику дійових осіб, засіб АС- КЕТИЧНОГО ЕКСПРЕСІОНІЗМУ. Цей метод Стефаник не міг у когось запозичити (хіба що з окремих епізодів Старого Заповіту), бо до нього так не писали. Та й після Стефаника “не дуже” (хоча блискучі зразки аскетичного експресіонізму можемо побачити в пізніших творах таких різних письменників, як Бабель чи Фолкнер). Ближчі перспективи цього методу лишаються непевними. Літературні виднокола перебувають у тіні роману — комерційно-гіперсюжетного (“екшн”) чи манірно-безсюжетного, “елітарного”. Назагал аскетична поетика, як на мене, альтернативи не має, бо це — не проблема літературної моди. 1901 року, маючи лишень три десятки літ, Стефаник писав: “Я пішов від мами у біленькій сорочці, сам білий. З білої сорочки сміялися, кривдили мене і ранили. […] А спав я у наймленій хаті посеред брудних туловищ, сплетених розпустою. […] Я найшов товаришів. […] і покинули мене. […] Я сотворив собі свій світ. […] Але сонця дійти я не годен. […] Як старий жовняр деревляними ногами блукає, так я блукаю”. Одружився з сестрою тієї дівчини, яку любив. Так склалося. Більшу частку життя відбув удівцем. У жодному з творів не писав про кохання. Зрікся своєї лікарської освіти. Рано охолов до політичної діяльності, хоча певний час тримався радикальних гасел. Сяк-так газдував спочатку в приймах, пізніше в рідному селі. Десять років був послом (депутатом) від Галичини в австро-угорському парламенті, не виголосивши там жодної промови. Погані люди брешуть зі страху, хороші — від сорому. Стефаник волів мовчати. Із 1905 року до 1916-го не написав жодного рядка, і лише звірства православного воїнства, що прийшло в Галичину від білого царя, змусили його віднайти перо. Дотримувався традицій, святкував Різдво і Великдень, але подумки ПРАВДАВСЯ З БОГОМ. Те, що писав, читають сьогодні переважно літературознавці й письменники, та ще студенти-філологи перед іспитом. Проте нікому не зашкодить зболіле слово Стефаника. Він — наш: не покутський, не галицький, а український. У світовій літературі маємо інших письменників, які послуговувалися діалектом, але не знаю когось, хто так прислужився загальнонаціональній літературі, як Василь Стефаник, Майстер.
Володимир ВОЙТЕНКО
z
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
