Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Абетка відомих імен · с. 9сторінка оригіналу ↗

БОЖЕ, БЕРЕЖИ «БЕРЕГИНЮ»!

Слово Просвіти, №26 за 2005 рік

— Миколо Олександровичу, щойно “Берегиня” повернулася з Москви, де представляла Україну на фестивалі фольклорних театрів. Чим похвалитеся? — Дипломом переможця. Це був перший міжнародний фестиваль професійних фольклорних театрів “Русский остров — 2005”. Учасників було п’ятеро, всі досить високого рівня і сповідують той принцип, що в основі їхній — традиційний фольклор. Це — наша “Берегиня” з “Українським весіллям”, Московський історично-етнографічний театр, який називається “Русский остров” (ініціатор фестивалю), ще — надзвичайно колоритний театр із міста Володимира “Кисeнь” зі спектаклем “От родин до свадебки”, відомий ескімоський “Енгебер” із Чукотки та театр із Сиктивкара, що зветься “Серебро льна”. Всі — учасники семінару, який пройшов дуже активно, в суперечках та дискусіях, відстоювали свої позиції та погляди на фольклорний театр, адже зібралися першопроходці цього жанру. І, на свій ризик і страх, кожен формував театр так, як він його розуміє, залежно від знань і здібностей. Головою журі та керівником семінару була відома фольклористка, кандидат мистецтвознавства Анна Федорівна Некрилова, завідувачка сектору Інституту мистецтв із Санкт-Петербурга. “Берегиня”, до речі, потрапила на фестиваль випадково, — нас запросили, побачивши інформацію в Інтернеті. Витрати взяли на себе Головне управління культури та мистецтв міста Києва. І ми не пошкодували, що поїхали. Працювали на фестивалі чотири дні, зранку до вечора. Дивилися вистави, брали участь у семінарах, показували своє “Українське весілля”. Крім того, Центр української культури на Арбаті, дізнавшись, що ми перебуваємо в Москві, надав нам свою сцену, і ми там виступили зі збірною програмою. — Цікаво, що було спільного у виставах? Скажімо, обряд “Весілля” був об’єктом показу і Вашого колективу, і російського. — Російський державний театр, колектив якого існує сімнадцять років, показував “Русский календарь”, — дуже цікаво все поставлено. До речі, веснянки взяли відверто українські, як і купальську пісню “Сьогодні Купала, а завтра Івана”, в перекладі російською, — я дорікнув їм за це на семінарі. — А у Вас не виникло думки, що сюжети та пісні Вашого “Весілля” буде теж запозичено і перекладено, і через кілька років Вас переконуватимуть, що це і є “русская свадьба”? — До такого, мабуть, не дійде — настільки обряди далекі й контрастні. Лише самобутність програми вирізняє — скажімо, сиктивкарський театр “Серебро льна”, що виступав мовою комі (мова угро-фінського племені), був ні на кого не схожий, і це було надзвичайно цікаво дивитися… Щодо весілля. Весільні пісні не змінювалися, щонайменше п’ятсот років, — так доводять учені. Їх повсякденно не виконують, а лише під час весільного обряду, і вони дуже добре збереглися. І в цьому істина. Порівняно з російським дійством, у нас значно глибші весільні епізоди, сповнені емоційними переживаннями молодої, її дружок, матері. Прощання з дівоцтвом, із родом, із матінкою-голубонькою — вони неповторні. У російському обряді головне — учта, тобто, “песни, пляски, веселье”. Є широта натури, але менше глибини й висоти. Скажімо, у нашій виставі є “Дівич-вечір”. Молодій чешуть косу її подруги, готуючи до виряджання, і в цей час звучать такі пісні, що душу перевертають! Часто пісню супроводжують сльози розчулення і сама наречена теж несподівана, — вона може ридати в ці хвилини. В народі кажуть: людина буває несподіваною тричі: коли народжується, коли одружується і коли помирає. Так що весілля, в якомусь сенсі, — поєднання народження і вічності, злюб неба і землі, акт космічний. І український обряд це дуже підкреслює: ні учта, ні веселощі, ні навіть сороміцькі пісні (третій день) не затемняють цієї суті, цього величезного дійства, цього величання безперервності життя, де таїна й узвичаєність поєднані. — Мені пощастило бачити “Весілля” від “Берегині”, і це надзвичайно прекрасно. Але повернемося в будні. Здається, Ваша “Берегиня” — єдиний в Україні театр традиційного фольклору? — Так, на жаль, поки що один такий, що сповідує традиційний фольклор і відтворює його сценічними засобами. Звичайно, театр диктує свої принципи і закони відтворення народної пісні й танцю. Я гадаю, що це потрібна справа, — хоча б для збереження фольклору. Настав час, коли зрідка вдається записати щось оригінальне від людей, в експедиціях нині важко знайти тих, хто може щось невідоме розповісти або заспівати, обмаль тих, хто здатен відтворити традиційний фольклор. — Власне, сьогодні багато говорять про автентику, про справжній фольклор і фольклор сценічний, про народну обрядовість і сценічну… Мені особисто здається (даруйте за спрощеність) — автентика це тоді, коли, скажімо, старі жінки вийшли посидіти на колоді, згадали дівоцтво і спонтанно заспівали. А вже відтворена на сцені їхня пісня, навіть з точністю до 1/8 кожної ноти, це вже ретрансляція автентики… А Ваш театр на що орієнтується? — Звичайно ж, на автентику. Особливо у виконавській манері, — а це чи не найскладніша складова майстерності виконавців фольклору: точно відтворити характер і манеру співу — це вже півсправи зробити. Цьому можна навчитися тільки у людей, які добре володіють цією манерою, і яку треба засвоїти або навіть копіювати. І в копіюванні нічого поганого немає… — Власне, так відбувається в житті: на тих же весіллях ми копіюємо старших і відтворюємо від них почуте. Так, мабуть, і навчають артиста фольклорного театру? — Навчальні заклади, навіть на фольклорних відділеннях, недостатньо навчають цьому. Кожен самотужки, як тільки може, прагне відтворити автентичний матеріал. У нас є дуже хороші фольклорно-етнографічні ансамблі, скажімо, “Древо” — його керівник Євген Єфремов копає дуже глибоко! Це рафінований ансамбль, від пракореня, — але це не театр. Ми теж до цього прагнемо, але, підкреслюю, — працюємо на жанр, перебуваючи на рубежі між традиційним автентичним фольклором і театром, який привносить свої вимоги. Театр дає змогу пофантазувати, але дотримуючись меж, означених автентичним фольклором! І це дуже важливо — не переступити оцієї межі й не втрапити в сучасний стилізований сценічний фольклор, який звучить неправдиво, — якщо казати відверто. Скажімо, театр “Русский остров”, який я називав, — це справжній професійний театр, в якому працюють виключно драматичні актори з високою підготовкою. Але в автентиці втрати помітні. Як знайти оту золоту середину — це вже справа і великої праці, і, якщо хочете, творчої удачі. — А як були дібрані Ваші “берегинці”? — До з’яви театру “Берегиня” я керував фольклорно-етнографічним ансамблем в Укрконцерті. І я вже тоді відчув, що, якщо посправжньому працювати з фольклором, то треба пам’ятати, що це — синкретичний жанр. У ньому поєднані пісня, слово, танок, і їх не можна розглядати як якісь окремішні складові. І тоді я задумав створити колектив, який би відповідав повноті фольклору, з унікальними артистами, здатними і співати, й танцювати, й грати, і словом володіти. Так поступово добирав людей, які мали й освіту відповідну, і означені якості. А ще важливо, щоб ці артисти поєднувалися, як єдиний унікальний інструмент. Ядро “Берегині” склалося ще 23 роки тому, — вони потім і стали основою складу театру, ці семеро відважних, які мені повірили, вирішили творити театр з “нуля”. — Я не ображу Вас, коли скажу, що й Ваші артисти, й Ваш театр — сільського родоводу? — Боже ж мій, та я цим пишаюся! Я виріс у житомирському селі, ближче до Вінниччини, Поділля. Мені близька і рідна сільська культура, як і іншим артистам “Берегині”. І в сім’ї — моя дружина, Надія Федорівна, родом із Кагарлицького району на Київщині; змалку співала, і дочка по наших слідах пішла, — тому ми всі перейняті одним, нам у цьому дуже просто. Наша Марина записує фольклор — записала 14 касет від бабусі, якій нині 96 років! Познайомилася з Марією Дмитрівною Лисою в моєму селі дванадцять років тому. Спочатку жінка сказала, що вже все забула, вже 50 років не співає, переживши три війни і трьох чоловіків. А потім переказала Марині, аби вона до неї приїхала, бо, мовляв, боїться, що помре і не заспіває того, що згадала. Говорила: “Я ночей не сплю, пісні не дають спати”. І наспівала їй аж чотирнадцять касет і продовжує співати! Очевидно, Господь продовжив їй літа при світлі прекрасних пісень, що зберегла її пам’ять і її натура. — Отже, ця бабуня — теж Берегиня. Берегиня пісні Вашого рідного краю, свідчення тієї первинності українського фольклору, де жінка — початок і оберіг. Хотілося б вірити, що театр фольклору “Берегиня” є оберегом рідної культури, звичаєвої. Які звичаї повинен оберігати фольклор нині? — Ті, які в фольклорі існують. Людство не зберігає того, що йому не властиве й не потрібне. Лише все краще і все доцільне, що добиралося віками. І тому треба оберігати все, що збереглося. Це — священні ритуали, які виховують, настановляють, мають глибокі смисли в усьому тому, що донесла пам’ять і зберегла для прийдешніх поколінь. Тому зараз, у час, коли легше щось відшукати у фондах Інституту етнографії, ніж у житті, потрібно бути дуже чесним і бережливим. Я дуже тісно, протягом трьох років контактував з Олександром Івановичем Деєм, він мене буквально за руку водив, бо дуже хотів, щоб створився такий театр. Він добирав літературу, відкрив для мене фонди, де було зібрано понад мільйон записів, і я багато що переслухав. Він спрямовував мій творчий шлях. А щодо обрядів, скажімо, весілля, мене консультувала етнолог, доктор історичних наук Валентина Кирилівна Борисенко, багато нам підказувала, йдучи від першоджерел. Тобто, співпраця з Інститутом фольклору та етнографії була постійною в час нашого заснування і становлення. — Я з великим захопленням слухаю козацькі й чумацькі пісні у виконанні “Берегині”. І навіть виникають такі візії — от якби зняти кліпи на ці пісні! Хіба б це не було збереженням історичної спадщини! Яка це героїка, яка мораль, які традиції товариства… — Нам це недоступно через величезну вартість, але це було б дивовижно, це, я переконаний, дуже нам потрібно. А ще ж є колективи Євгена Єфремова, Івана Синельника, Оксани Мілявської, Ганни Коропніченко, Ольги Мельник, — хотілося б, аби це все було зафіксовано, відтворено, збережено… Але — проблеми, проблеми, проблеми… — То назвіть три основні з них. — Основне — ставлення до фольклору. Якщо культура взагалі фінансується за залишковим принципом, то, так само, фінансується фольклор у мистецтві. Не усвідомлена його роль у житті народу, хоч і не втомлюються повторювати, що це — основа професійного мистецтва, що це коріння. А я б його назвав — вершиною, і дістатися до того верхів’я дуже складно. Отаке ставлення до фольклору говорить про низький рівень тих, хто судить про фольклор. Мені незручно говорити про фінанси, але чому артист єдиного в Україні професійного театру фольклору отримує зарплатню в чотири рази меншу, ніж в інших колективах? Для того, аби “розтягували” наші кадри? Ми — постійні донори ансамблю Вірського, хору Верьовки… Це добре. Але ж у таких артистів закладена велика праця… Друге. Потрібно вже давно організувати Центр фольклору, і він міг би діяти при “Берегині”, але це — додаткові кошти. У нас усе є для такого центру — колектив, приміщення, є дитячий колектив, є сценічні костюми за автентичними зразками. До речі, ми перші наші костюми збирали від людей — справжні, давні. Коли ми організували “Берегиню”, то я мав багато “ґуль від начальства”, більше, ніж успіхів. Такий то був час. А нині, коли все можна було б зробити, бракує підтримки. І найперше — в організації фольклорних експедицій, бо пройде п’ять років — і все! — Миколо Олександровичу, давайте попросимо читачів “Слова Просвіти”, аби вони вказали нам імена та адреси носіїв пісенного фольклору. Такий буде Вам дарунок на іменини. — Я буду дуже вдячний! — А ще пропоную цикл розмов на шпальтах “Слова Просвіти” про український фольклор і сподіваюся, що до діалогів із Вами зголосяться етнографи, фольклористи, мовознавці й усі ті, хто небайдужий до вершини української пісні. З роси й води Вам, Миколо Олександровичу! Бережіть “Берегиню”, бо Ви її оберіг! z Любов ГОЛОТА

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин