Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Простір діалогу · с. 11сторінка оригіналу ↗

Сьогодні зникло те, що нас колись породило як певний антропологічний тип. Чому так сталося? У романі відбувається усвідомлення цього явища, яке, зрештою, не суто українське. Зникнення села — загальносвітова проблема.

Слово Просвіти, №26 за 2005 рік

ратиметься лише на власні сили, якщо він не буде заряджений соціальною енергією. У мене таке враження, що кожен “мультиплікаційний” творець нашого часу, мого покоління, точніше, працює лише в масштабах власного маневру. Десь він вхопив технологію, десь — враження. На Кононовича діє атмосфера реального часу. Я бачу в нього всі проблеми, які пережили люди мого покоління чи успадкували їх від попередників, але потім соромливо приховали їх. І якщо говорити про голодомор, то він сидітиме в підсвідомості кожного й визначатиме соціальну поведінку. Це в мультиплікації можна все сконструювати, а жива плоть генетично прив’язана до конкретного соціального середовища і вбирає його енергію. М. С.: Я хочу повернутися до питання про виклики часу: українці нагромадили купу не-відповідей на виклики і запити власної історії, тобто з минулого, а вже треба реагувати на історію глобальну. Тож коли повертатися до Андруховича, — як на мене, там спроба переключитися саме в режим глобальних викликів-відповідей. Узяти хоча б тему Центрально-Східної Європи… Д. С.: Питання залишаються без відповідей тоді, коли ці питання не поставлені, а Леонід досить чітко поставив відразу багато питань. Серед них і питання про те, що ми, нині сущі, в переважній своїй більшості є нащадками тих, хто під час голодомору або “курку-лили” когось, або їли своїх дітей. Інших або вивезли і знищили, або вони вимерли. Друге питання полягає в тому, що нині керують країною не Юри, а ті дівчатка і хлопчики, які зробили собі в певний спосіб комсомольську кар’єру. І це певний вирок нашому суспільству. Проблеми, підняті в “Дванадцяти обручах”, неспівмірно дрібніші. Справді, кожен із нас має певні людські слабкості. Ну й що? Сьогодні, за словом Франка, ми ще не здобули права говорити про ці слабкості: вигадані чи реальні — не має значення! Це проблема штучної моральності. А в чому полягає проблема Центрально-Східної Європи? У тому, що в нас тепер стоять черги під польським посольством? Чи в тому, що Василеві пращури колись могли сісти на потяг і поїхати до Венеції, а він сьогодні без візи не може? Література в сьогоднішній Європі стала технологією. Технологія виконує певну обмежену функцію. Про це теж треба говорити і зокрема в контексті того, що наша культура нині зорієнтована на Європу. Чому так відбувається? Бо держава тут не створює митцю жодних умов. Бо в переважній більшості ті, хто керував учора й керує сьогодні, книжок у дитинстві не читали. А проблема Центрально-Східної Європи — це проблема грантів. Я так розумію моду на цю тему. В. Г.: Я Миколу розумію в тому сенсі, що молоді нині запитують, як, мовляв, у глобалістичному світі почуватимемося, коли навіть не замислюємося про ті проблеми, які в ньому існують… М. С.: Ті ж процеси 1930-их років на наших теренах — вони жне суто українські. Їх зумовили геополітичні ігри, які велися й ведуться довкола України. Якщо ми сьогодні сидітимемо по вуха в проблемах, що дісталися нам від тих часів, чи не проґавимо нових викликів часу? Д. С.: Річ у тім, що геополітичні проблеми завжди існували й існуватимуть. Але за великим рахунком і для мене, і для Кононовича вони не мають жодного значення, адже людиною можна залишатися завжди. Можна прийти у складі тієї “трійки”, яка витрушувала з селян останнє… Я просто розкажу історію, яку записав від одного дідуся (в мене вже є величезний архів подібних записів). У 1933-му його прислали в колгосп. Оскільки комсомолець — то мусив ходити селом, збирати зерно. “Зайшли, — каже він, — в одну хату, в якій щось “не здали”, взяв щуп та потикав навмання долівку. Випадково натрапив. Господар просить: “Не забирай, бо не виживемо”. Він вийшов до активістів, каже: “Немає нічого на городі”. “А потім, — оповідає він, — у 1943-му в Черкаському концтаборі, де щодень по п’ятдесят чоловік розстрілювали, підходить якийсь дядько та й питає: “Ти пам’ятаєш мене, пригадуєш 33- ій?” “Оце, — каже, — завтра встанеш раненько і йди цією дорогою”. Так він і врятувався. Говорити про якісь великі, незалежні від нас речі завжди дуже просто. Кононовичу йдеться про те, що, коли хочеш залишитися людиною, варто ставити питання: “Чи можу я в цій ситуації вести себе по-людськи, чи ні?” М. С.: І питання наостанок — тут прозвучала фраза, що нинішній час породжує колізії не менш трагічні, ніж 1930-ті роки. Яка перспектива їхнього осмислення? Д. С.: Якщо збережеться бажання мислити, якщо люди не перетворяться у функції, — бо при глобалізації людина як така вже втрачає своє значення унікальної особистості так само, як і за часів сталінізму, бо глобальні технології потребують чіткого забезпечення певних процесів — то, очевидно, що так. Немає безталанних поколінь. Інша річ, що навіть роман “Тема для медитації” пробивав собі дорогу три чи чотири роки. Усе залежить від того, наскільки така проблематика ввійде в публічну сферу. Зрештою, з’являться такі твори чи ні, — я не бачу в цьому проблеми. Усі ми дорослішаємо й рано чи пізно перед кожним із нас постане питання: хто я такий, в якій системі координат себе осмислювати. Бо ж завтра — смерть. Це найбільша таїна. Ми все життя готуємося до смерті й у тій чи іншій формі потребуємо сповіді. Тому відповідь, я думаю, тут цілком очевидна… Інша річ, чи це потрібно буде суспільству? Яким буде суспільство? Я тієї відповіді не знаю і, чесно кажучи, — не надто тим переймаюся. В. Г.: Нам треба не стільки світові, скільки самим собі сказати, що з нами відбулося у ХХ сторіччі, і Кононович саме це й зробив своїм романом. Але почав він не вчора, — ще двадцять років тому він написав повість “Повернення”, яка й нині залишається суперсучасною. Він заносив цей твір у різні редакції. Але ніхто не приймав, хоча тоді вже починалася “перєстройка”, вже можна було видавати книжки принаймні без “паровоза”. Потім він писав детективи (правда, ще перекладав Бодріяра та інших філософів), але, зрештою, щось у ньому сиділо таке, що він вирішив сказати, чого він просто не міг не сказати в цирку української нової прози. Сказати про наше покоління. Тому скільки часу треба буде теперішньому поколінню, щоб про себе так сказати? Не знаю. Розробка проекту й інтерв’ю — Микола СКИБА Фото автора z МЕДИТАЦІЇ»

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин