Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Видання «Просвіти» · с. 12сторінка оригіналу ↗

КАЛЕЙДОСКОП ДУШІ

Слово Просвіти, №26 за 2005 рік

Книга Віктора ГРАБОВСЬКОГО “Острів милосердя” має три береги — “Берег віри”, “Берег надії”, “Берег любові”. Саме так називаються цикли поезій, саме до цих берегів пропонується причалити читачеві. До якого б ти не доплив, — потрапиш на острів милосердя, де “Така тиха притишена тиша, — триває причастя снів, хоч уже прокинулись крила. Так мовчно і непорочно, хоч горло уже лоскоче несмілий промінь слова”. Але кожна назва — відносна, тому Любов ПОНОМАРЕНКО, письменниця Нова книга Любові Пономаренко “Портрет жінки у профіль з рушницею”, видана ВЦ “Просвіта”, — одне з кращих цьогорічних українських прозових видань. Книгу склали оповідання, об’єднані трьома циклами (“І листя замітає сліди”, “Душа на гілочці ліщини” та “Плач перелітної птахи”), і дві повісті — “На срібному човні” та “Неба дістати”. Характерна риса творчості Любові Пономаренко — загадковість сюжету. Коли читаєш будь-який її текст, складається враження, що ось-ось утратиш ниточку сюжету, випаде вона з рук (з уяви) і вже не збагнеш, про що мова, звідки й куди йдуть герої, чому. Це — мозаїка образів, яка залишає право (змогу?) самому читачеві складати калейдоскоп. Саме таким є оповідання “Дві в колодязі”, де дівчисько, яке звикло пересуватися помавп’ячому, поселяється на правах служниці в будинку вдови. Дивна дівчинка, дивне ім’я Половинка і чудернацька, майже моторошна, історія із божевільним закінченням: “Блимав нічник. На ліжку лежав її чоловік, а навколо поралися вісім Половинок. Намагалися стягти черевики, прикладали голови до серця, бризкали на нього водою. А одна стояла на вікні у повний зріст і тихо грала на скрипці”. В українській літературі є таке поняття “химерна проза”. Ніхто до цього часу не зміг дати чіткого визначення, що це таке, але всі впізнають її безпомилково — інтуїтивно. Так, багато прозових творів Любові Пономаренко можна назвати химерними. Це історії доль — іноді детективні, іноді трагічні, але завжди з настроєвістю, яку в народі називають “мурахи — спиною”. Цю настроєвість авторці вдається так хитро вплітати в оповідь, що пояснити секрет вплітання практично неможливо. Ці історії треба читати, але в жодному випадку не переказувати, бо все губиться, зникає таємниця. Слухачеві тоді важко пояснити, що так вразило вас ув історіях про старого німця, який вирощував нагідки, про в’язня, який закохався в листи, написані божевільною жінкою, про кохану художника — Альку, яка сама почала малювати, про бандуристку, яка просила милостиню, про жінок, які знаходили і втрачали своє щастя, про… А ще ці твори можна назвати нотатками з моралі, фраґментами недосконалості світу. Любов Пономаренко одна з тих, хто впроваджує концепцію (вже майже традиційну для української літератури) Д. Бонгефера — нової релігійності. Її герої — метафізичні сироти, які беруть на себе роль Христа, — страждання заради спасіння світу або просто — тих, хто поруч. Особливо характерно це для великих прозових творів. Такими є старий учитель із повісті “Неба дістати” і його улюблений учень — люди, які прагнуть справедливості, але через обставини й власний характер лише чекають, що щось у цьому світі зміниться. Таким є будівничий у повісті “На срібному човні”, який рятує покритку з дитиною, хоча знає, що щастя (та навіть спокою!) цей вчинок йому не принесе. Боротьба героїв Пономаренко нагадує бунт — швидкоплинний і без бажаних результатів. Будь-який крок у бік є стихійним, непродуманим і вже тому — приреченим на поразку. Меланхолійні й часто трагічні історії героїв сприймаються читачем на рівні настроєвості завдяки глибокій психологічній характеристиці персонажів — мистецтву, яке Любов Пономаренко опанувала досконало. Її талант людинознавця, вміння поєднати психологічний аналіз та емоційний підтекст спонукають читача не просто до прочитання, а справді співпереживання. Причому — все це відбувається без прямого втручання автора. Письменниця користується для реалізації зображення Так уже трапилося в нашому житті, що письменницька праця набула іншої тональності й іншого забарвлення. Маю на увазі не творчий процес, який був і є найвищим благом. Уміння творити закладене в кожній людині: хтось знаходить себе в городництві, хтось — мережить полотно. Хтось — у спорті. У час народження літературного твору людина ділиться з іншими своїм пізнанням світу, проникає в тонкощі буття, глибини психіки. Вона схожа на юриста і дослідника, на вчителя і актора. Слово до слова, мов камінчик до камінчика, ми будуємо палаци й кораблі своєї уяви. Але що ж змінилося в процесі роботи письменника? Багато хто творить, пригнічений думкою, що попередні книги були мертвонародженими, адже так і не побачили світу. Кораблі завмирають на будівельних майданчиках. Усе це тому, що культурні цінності досі ще не повернені зі смітників. Так було і з моїми книгами, які тривалий час зависали у шухляді стола чи на підвіконні. Це типово для провінційного писаки — у видавництвах тебе відфутболюють або пропонують заплатити якусь суму, аби видання з’явилося на світ. Думаю, що варто щось кардинально змінити в цій справі — приймати рукописи на конкурсній основі чи щось подібне. Але сонце і без цього світить, дерева цвітуть. Мені пощастило — книжка “Портрет жінки у профіль з рушницею” побачила світ. Писалася вона в найскладніший період життя і тому особливо дорога. Підтримку в цій справі надали редактор газети “Слово Просвіти” письменниця Любов Голота та депутат Верховної Ради, голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Павло Мовчан. У рекордно короткий термін книга вийшла завдяки тому, що директор видавництва Василь Клічак проявив високий професіоналізм. Він подбав про красиве оформлення видання, про оригінальну верстку. Тож низький уклін вам, дорогі!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин