Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Таланти і поклонники · с. 13сторінка оригіналу ↗

НЕМОЖЛИВО ТАЛАНТ УВІБГАТИ В РАМКИ ОДНІЄЇ ДЕРЖАВИ

Слово Просвіти, №26 за 2005 рік

Якщо вдатися до умовного часу, то можна дійти прикрих висновків. Наприклад, малоймовірно, щоб пересічний українець колись дізнався ім’я Володимира ГРИШКА. Заповненню білої плями посприяли події на Майдані та зміна влади... За інших обставин один із кращих тенорів світу не повернувся б на Батьківщину, а ми б і далі перебували в ілюзії щодо місця України в співочому світі. Слава Богу, нині маємо можливість напряму поспілкуватися з паном Володимиром. — Пане Гришко, довгий час Ви працювали за кордоном. Україна Вас мало знає... Розкажіть трохи про себе... — Моє дитинство та юність пройшли в Московському районі Києва, котрий у народі називають “сталінка”. Доволі хуліганська місцина, але, як бачите, хуліган із мене вийшов нікудишній. Школа, музика, спів у хорі... Першим викладачем була Ніна Іванівна Стеценко, вічна їй пам’ять, вона вже в кращому світі... Коли була зайнята іншими уроками, то дозволяла мені бренькати на гітарі. П’ятнадцятилітній, я просто марив гітарою. За цим інструментом проводив ледь не всю добу. Вночі, коли всі спали, я обгортав струни тканиною і вправляв тихенько пасажі. Мабуть, саме тоді закладалися основи моєї майбутньої професії. Потім училище Глієра і Зоя Петрівна Христич, котра вивела мене в світ міжнародних конкурсів. Оце, мабуть, коротко... — В одному з інтерв’ю про Вас написали, що залишаєтеся українцем, де б не були... На Вашу думку, що мається на увазі? — Залишатися українцем велика честь. І це не високі слова, а правда. Після багаторічного перебування за кордоном я нарешті вдома. Дивовижно, але свою країну я пізнавав здебільшого за її межами. Саме там мені відкрилася її справжня історія. Зазнайомився з українською діаспорою та з колишніми вояками УПА... — Якби пофантазувати на тему... Скажімо, уявити, що Ви народилися в російській імперії, котра завжди була ласа до наших талантів... Як тоді б склалася Ваша доля? — Думаю, що при всьому жаданні, імперія ніколи не присвоїть собі Олександра Довженка, Сергія Бондарчука, Малєвіча, Богомазова, Гоголя... Зараз той час, коли українські скарби мають бути повернуті. Навіть імена тих українців, котрі асоціативно зрослися з імперією. Маємо про них знати. А ким би я тоді був... Мабуть, Гришко і тоді належав би не тільки Україні, ай усьому світові. Так само, як і мій друг Лучано Паворотті. Він теж належить світові. Неможливо талант увібгати в рамки однієї держави. — Знаєте, коли я запитувала про імперію, то згадала нашого знаменитого Козловського... Знаю, що в нього був проект записати українські колядки. Десь вони так і зникли чи запорошилися в архівах... — В українській діаспорі до мене зверталися по допомогу якщо не віднайти проект Козловського, то принаймні відновити записи українських колядок та щедрівок. Я мушу зробити, бо це — унікальні речі. — Для провідних театрів світу Ви більш ніж бажана персона. Тепер в Україні... Надовго? — Думаю, що назавжди. Я повернувся. Двадцять років їздив з Європи до неньки. Тепер буде навпаки: їздитиму в гості в Європу. — У підсвідомості виникає паралель із Крушельницькою. Можливо, не найкраща... Тим не менше чи не тривожитеся, що загрузнете в побутових дріб’язках та інтригах, котрі рано чи пізно батьківщина розгорне перед Вами уповні? — Знаю істину, що ні за які гроші не купиш таланту й життєвого досвіду. Я багато знаю і багато бачив. І ці знання допоможуть мені. — Крім знань, вочевидь, треба мати ще й чітку концепцію української культури. Адже Ви радник нашого Президента... — З Віктором Андрійовичем я знайомий уже десять років, ще відтоді, як він запросив мене до Національного банку співати для українських сиріт. Зараз у нас великі плани. Відродження Батурина, Хортиці, повернення українських талантів в Україну. Маю на увазі Марію Гулєгіну, Анатолія Кочергу, Вікторію Лук’янець... Мені дуже приємно, що в Україні відбуватимуться міжнародні фестивалі оперного мистецтва і приїжджатимуть ці люди і славитимуть нашу культуру. В програмі також реформа музичних та драматичних театрів. Насамперед, йдеться про меценатство. Над проектом цього закону зараз працюємо. Без нього нічого не вийде. В Україні є люди, які не тільки можуть, а й хочуть оплатити виставку відомих художників, спонсорувати кошти на постановку вистави чи опери. Нам не потрібно придумувати велосипед... — Цей велосипед уже спокійно їздить Європою... — Дуже непогано їздить. І тоді до нас приїжджатимуть суперзірки, й усе буде гаразд. Наприклад, я давно вже прохав свого друга й партнера по Метрополітен Лучано Паворотті відвідати Україну. Адже, кажу, такі люди, така земля... А він мені відповідав: “Ні, не час”. Тільки от нещодавно приїхав... — У Вас не виникало ідеї заспівати разом із Паворотті на Майдані після перемоги революції? Це був би неперевершений, ну, просто золотий гвіздок у тім’я пам’яті! Адже свого часу співав Шаляпін у Києві перед простими людьми на площі біля цирку... — Знаєте, такого досвіду не було ні в мене, ні в Паворотті... Хоча під час революції я приїхав з Європи та був разом із людьми на Майдані, і співав разом із усіма. Між виборчими турами я мав концерти за кордоном. У них брали участь євреї, татари, італійці, канадці, німці. Коли ми завершували, я виходив із українським прапором і глядачі скандували “Ющенко”. Звичайно, було б прекрасно, якби приїхали Монсерат Кабальє, Стінг, Мадонна і привітали нас. Але згадаєте мої слова: вони будуть приїжджати... Щодо концерту Лучано Паворотті... Так, я розумію, квитки дорогі... Але я приводив людей на репетиції, скільки міг, до сорока людей побували на генеральній репетиції незрівнянного Паворотті. Мені було приємно, коли Президент сказав, що ми й далі будемо підтримувати й надавати державного статусу таким візитам. Україні це дуже потрібно. До речі, Лучано в такому захопленні від Майдану та українських жінок — найчарівніших жінок світу... — Маестро не хотів побачити ще трохи України? Карпати, Львів... — Звичайно, хотів. Але в Паворотті день розписаний по секундах. Та й не забувайте, що йому вже за сімдесят. — На вигляд молодший... — Секрет простий: молода дружина... Вона завжди стимулює. — В яких театрах Вам довелося працювати і, можливо, якісь нюанси, котрі відомі тільки Вам... — У кількох словах не розкажеш... Це провідні театри світу: Нью-Йорка, Сан-Франциско, Хьюстона, Детройта, Вашингтона, Парижа, Мадрида... Дуже багато. Як вибрати із них найкращий? Думаю, що сьогодні це Маріїнський імператорський театр із всесвітньо відомим диригентом Валерієм Георгієвим. Україна також має уславленого диригента — Романа Кофмана. — А в якому театрі Вам, як то кажуть, найлегше дихається? — Не скажу, що в українському... Там якось завжди хвилювання... Мабуть, Метрополітен-опера. Мій колега охарактеризував цю сцену досить точно: на ній можна діткнути зірки. Йдеться не тільки про неперевершену акустику, там публіка особлива, вона знає кожну ноту. Прослухавши оперу вже сотні разів, вона вихоплює і цінує нюанси, розрізняє модуляції кожного співака. — І не страшно співати перед такою обізнаною публікою? — Я — професіонал. І взагалі вважаю, що особливо нервуватися перед концертом не варто. Адже все відбивається на якості звучання... — Легко сказати “не нервуватися”... Навіть просто очікуючи Вас, у мене змінився пульс... Як Ви готуєтеся до сцени, може, медитуєте? — Так, медитую. Промовляю “Отче наш”, молюся до свого покровителя святого Володимира і до своєї мами, якої вже немає. Я налаштовуюся на такий стан, щоб співати, як Лучано і навіть краще. — Реально поп-зірку можна “зробити”, але чи можлива “розкрутка” посереднього оперного співака? Мимоволі зринає ім’я Миколи Баскова... — Я навіть чекав на такий поворот запитання... Мене часто про це запитують. Можу тільки сказати, що Микола Басков — розумна молода людина. На заході його називають “російським Бочеллі”. Тому що він може співати і оперу, і естраду. До нього неоднозначне ставлення, це правда. Але я не кину каменем у нього. Вважаю, що він добре виконує такий, здавалося б, непоєднуваний репертуар. Після “помаранчевих” подій довкола Баскова виник скандал. У Черкасах, де він мав концерт, на сцену кинули пляшку із пальною сумішшю, потім мусувалася тема, щоб зробити Баскова персоною нон-ґрата... — На це була причина: агітаційні тури за Януковича... — Так, але сторінка історії вже перегорнута. Ми не можемо свідомо подразнювати конфлікт, тим більше “вішати” всіх собак на митця. Не така в нього місія, митець, навпаки, має нести консолідуюче начало. — На жаль, у даному випадку складно назвати Баскова консолідуючим началом, але, наразі, дамо йому спокій. Краще зачепимо іншу тему... Сьогодні Міністерство культури робить кроки, які мають неадекватний відгук у пресі. Що Ви можете сказати про ці кроки, які зних, на Вашу думку, дилетантські, може, щось порадили б не робити... — Складне питання... Переконаний, що на таких високих чиновницьких посадах людина зобов’язана добре думати, перед тим як щось сказати чи діяти. Зараз у нас виникли проблеми і з театром Лесі Українки, і зі студією Олександра Довженка. Упевнений, що через доброзичливу розмову ми зможемо досягти більше ніж через ГІСТЬ НОМЕРА суди. Але в даному випадку хочеться стати на захист нашого міністра культури. Конфлікт, в основному, виник тому, що люди не хочуть розрізняти посади менеджера та художнього керівника. На заході це вже давно розділено: є арт-директор і є дженерал-директор. У театрі повинна бути конкуренція, плюралізм опіній, одна людина не спроможна всидіти на трьох стільцях одночасно. — Це очевидно. Але скажіть ще таке... Оперний театр може вмістити не так уже й багато людей. Решта задовольняється компактдисками, тому що спеціалізованої радіохвилі, на котрій звучало б класичне мистецтво, у нас немає... — На жаль, це так. На заході існує не тільки окрема радіохвиля для класичного мистецтва, але й щосуботи йде пряма трансляція з Метрополітен-опери, котру слухає Європа, Америка й навіть Гондурас. Думаю, що нам просто необхідно започаткувати такі трансляції. Необов’язково з Метрополітен, це може бути Віденська опера, Ласкала... Цю ідею я буду проштовхувати, як радник Президента в питаннях культури. — Був колись цукровий магнат Терещенко, рівень освіти котрого, розумовий та душевний розвиток не дозволяли йому розтринькувати гроші на ресторації та жінок, був Третьяков, інші... Як нам виховати меценатів такого штибу? — Не все так погано. Наприклад, основним спонсором Паворотті в Україні став “Союз-Віктан”. Це дуже дорогий проект. Мені сподобалася відповідь одного зі співзасновників цієї компанії. Він сказав, що хоче зробити подарунок своїй державі й хоче слухати Паворотті в Україні, і щоб поруч сидів його батько. — На Вашу думку, як привабити тих українських співаків, які працюють за кордоном, як їх “спокусити” Батьківщиною? — Усе впирається в хрещеного батька: поки ми не впровадимо закону про меценатство, віз скрипітиме старою колією... Маріїнський театр спонсорує російський “Газпром” та концерн “Балтика”. Ми також знайдемо тих заможних панів, які матимуть за честь спонсорувати театри. Тоді й наші зірки повернуться. — Будемо сподіватися... Насамкінець хотілося б почути від Гришка щось не пов’язане з його професією... Може, маєте якесь особливе хобі, може, любите на мотоциклах погасати? — Схоже, що Ви телепат... Я і справді люблю погасати на мотоциклі. І колись так погасав перед виставою в Метрополітен, що ледве голови собі не зніс. Обдер добряче ногу і шкандибав по сцені... Керівництво сказало: “Боже, пане Гришко, більше не робіть такого”. Взагалі я захоплююся раритетними автомобілями. Люблю в них порпатися, а тріснувши молоточком по пальцях, вдатися до особливої лексики нашої милозвучної мови... Трохи відпружуюся від шаленого розкладу... — Пан, мабуть, вибухової натури? — Так, я холерик. Це часто віддає рикошетом по людях, котрі оточують мене і не витримують такого темпу. Як кожен холерик, можу накричати, насварити, але потім прошу вибачення за нестриманість. Такий я вже є... Одного дня в Петербурзі, іншого в Римі, потім маю концерт у Мадриді... Паворотті якось сказав, що мене краще “вбити”, бо співаку заборонено так часто співати. Може, й так... Лучано співає тричі на тиждень. Усе. Це — закон. Решту часу він їсть свої улюблені спагеті і грає в преферанс. —А що смакує Володимиру Гришкові? — Він не вередливий: любить гречку й особливо наш національний наркотик — сало. Розпитувала Уляна ГЛІБЧУК z

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин