Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

ЧОЛОМ, БОКОРАШЕ! Перебуваючи з державним візитом у Франції, Президент України Віктор Ющенко відкрив у місті Санліс пам’ятник славетній Анні Ярославні, киянці, яка стала королевою Франції. Автор скульптурного портрета Валентин Зноба. Про нього читачам “СП” розповідає письменник Борис Списаренко.

Слово Просвіти, №26 за 2005 рік

МАЙСТЕРНЯ НА ДУМСЬКОМУ МАЙДАНІ Коли ви чули першого соловейка? Ще не так давно відповідь більшості була: “Щойно!”... Він для киян співав посеред міста в палісаді, на колишньому Думському майдані. Тут у сімдесятих роках була зелена затишна оаза, з-під якої історичний ґрунт ще не вивезли геть, і тому голос соловейка щовесни змагався з подзвоном прогресу. Це місце було саме там, де зараз на Печерських воротях стоїть архістратиг. І якщо пригледітися уважно, то “ошую”, себто по ліву руку від нього, ще зринуть перед зором старожила-киянина постаті видатних митців, котрі входять і виходять із триповерхового барокового будинку — Спілки художників. Тут, на третьому поверсі, часто відбуваються вернісажі (даруйте часові перенесення, — що ті тридцять літ для історії! Єдина мить) іна одному з них я, початкуючий заступник директора обласного Художнього фонду, бачу малу скульптурну роботу, яка запала мені в пам’ять, а якщо відверто — зворушила, розгойдала уяву, пробудила симпатію до молодого, стрункого і вродливого легіня, що мужньо долає стрімку течію карпатської ріки, скеровуючи плотадарабу вниз, між скелястими берегами, порогами, кручами... До речі, постать архістратига — також робота цього автора, пізніша... Я запам’ятав тоді ім’я скульптора — Валентин Зноба, і невдовзі з ним познайомився. Високий, стрункий блондин із доброзичливою усмішкою і уважним поглядом митця, який — я це одразу відчув — бачить у вас, перш за все, імовірного героя своїх скульптурних композицій. Бачить, як ведеться в справжньому мистецтві, своєрідність і духовний стан без зайвих прикрас і награних манер... За службовим обов’язком буваю в майстерні батька й сина, Івана й Валентина Знобів, що на вулиці Перспективній, 2-в. Майстерня скульпторів — це справжнє обличчя всесвіту. Погруддя й постаті сучасників, класичних персонажів, фантастичних героїв, політичних діячів у мармурі й бронзі, оргсклі й звичайній глині чи гіпсі зібралися, незалежно від переконань і вірувань, заслуг і історичного призначення — мовби на думне віче, і уважним поглядом оцінюють нас — поглядом, який є своєрідним “сертифікатом якості”, підвладним тільки авторові. Часом стає не по собі від спілкування з цими мовчазними учасниками діатриби. Мимохіть погоджуєшся з Цицероном — “Cum tacent, clamant” (коли мовчать, кричать. (лат)). Справді, Санліс. Анна Ярославна Фото Г. Оборської які закладав Іван Зноба в майбутньому спадкоємцеві палкого мистецького духу сімейної династії... Із чого все починалося в творчому становленні молодого художника? Чим найбільше захоплювався в дитинстві? Як формувалися естетичні переконання й творчий арсенал скульптора, завдяки яким Валентин Зноба досяг перемог у конкурсах визначних проектів, — а це монументи на Букринському плацдармі, на Поклонній Горі в Москві, біля фасаду Верховної Ради, на Майдані Незалежності столиці, в багатьох країнах далекого й близького зарубіжжя — і подарував людям чудові витвори своїх рук, свого хисту? СТЕЖКАМИ ЯВОРНИЦЬКОГО Читачеві, шанувальникові прекрасного, значно легше буде простежити шлях Валентина-скульптора до вершин творчості, якщо відвідати його рідний край легенд і дійсності, Січеславщину й Запороги... Ось хлопці-підлітки, однокласники, відчувши й себе отими вправними козацькими джурами, про яких чували й у сімейному колі, й від мандрівних мудреців, кобзарів, збираються й собі влітку “на Січ”. Дніпрові пороги вже затоплені, але пам’ять і про Будила, й про Ненаситця — пороги, котрі чатували з правіку на сміливців (таких, як той, що потім постане в образі карпатського бокораша!) і часом поглинали їхні дуби, чайки, каравели — живе ця пам’ять! Прийшовши ж із хлоп’ячим кошем до Історичного музею в Дніпропетровську, Валентин із друзями потрапляють до середовища, сформованого професором Дмитром Яворницьким, невтомним скарбничим нашої січової слави... А острів Хортиця в Запоріжжі мовби суворо запитає юних — чи пам’ятаєте славу прадідів великих? Незабутнім стало побачення з хортицьким дубом-патріархом, знайомство з нащадками запорозького козацтва, вечірні бесіди з учителем-дослідником рід- У майстерні Знобів ного краю біля похідного багаття — то все віхи-миттєвості на віку! А найпотужнішим “тотемом” молодих є імена легендарних державців, котрі уславили Січ своїми перемогами в боях із ворогами України. Дорошенко, Сагайдачний, Сірко, Хмельницький, Байда... Про них — пісні допізна в дружньому колі під яскравими південними зорями... Хіба таке забувається!.. Мов магнітом притягує цю юнь село Капулівка, де покоївся тоді кошовий Іван Сірко. Про нього, характерника, талановитого козацького воєначальника, здається, пам’ятає кожний байрак, кожна билинка степового полину, бо тут, оцими путівцями-дорогами не раз марширувало, чи й кралося під “нічним сонцем” бойове товариство січовиків, кермоване батьком-отаманом так, що не програло жодного поєдинку!.. Ось де наука долати життєві пороги, підступні хвилі й одержувати тільки перемогу! Легенди про Сірка, його буцімто відтяту руку з шаблею, гордість за його перемоги й незламний дух для юного Валентина Зноби були спонукою до вивчення історії рідного краю, і хлопець ділиться з батьком своїми роздумами в бесідах під час поїздок, творчих відряджень, куди скульптор Іван Зноба бере з собою сина. Понад два роки воєнного лихоліття були нелегкими для родини Знобів. Дванадцятирічному Валентинові доводиться заміняти в родині батька-фронтовика, виконувати важку й відповідальну чоловічу роботу. А, отже, й мислити і триматися вже по-дорослому. Війна не питає, скільки кому років, вона — жорстока й смертельно небезпечна атестація характеру, перевірка на виживання. Гордо збагнув, може, й не без гіркоти — клята війна робить із джури козака!.. Змінюються вороги, але не змінюється козацький народ українці, не полишає напризволяще прабатьківської землі, гідно зносить злидні й холод, втрату дорогих людей, плекає своє незламне устремління до життя, до сонця, до омріяної Волі! У вільні від домашніх клопотів години Валентин знаходить час для одного з найбільших своїх захоплень — малює, виліплює з глини тваринок, шаржовані портрети друзів, шахові фігури. З-під його гострого саморобного ножика на світ з’являються різьблені шаблі й списи, козаки, і навіть мініатюрні вершники в козацьких строях. Так учить дійсність, історія, вчать ідеали, до яких прагне молоде єство... Коли в повоєнні роки навчатиметься в майстерні видатного українського скульптора Михайла Лисенка, вчитель помітить, що цей юнак наділений природним відчуттям особливостей матеріалу, з яким працює. На запитання: чи любить він використовувати для скульптури деревину? — відповість: Дуже! Надто ж — найдоступніших на південних теренах пород дерев — акації, тополі, осокора, вишні. Відрізняю їх і за кольором, і за ароматом! Адже й пахне кожна деревина якось особливо, й ніби внутрішнє тепло в кожної — своє... та й камінь, чував, навіть пульсує — з час-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин