Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Культурна спадщина охороняється законом”. КУ, ст. 54 · с. 5сторінка оригіналу ↗

НАЦІОНАЛЬНОГО ЖИТТЯ

Слово Просвіти, №26 за 2007 рік

МАНДРІВКИ ІСТОРІЄЮ З ВОЛОДИМИРОМ ЯВОРІВСЬКИМ Закінчення. Поч. у ч. 15, 16, 18, 20, 21, 23, 24. Завершую, братове українці, свою солодку працю — знайомити вас бодай із уривками рідкісного документа нашої історії — дорожніми записами молодого араба, архідиякона православної віри, сина патріарха Антиохійського Макарія Третього Павла Халебського, який залишив нам свідчення про ще козацьку Україну літа 1654-го. Спасибі тобі, великий арабе, який через триста п’ятдесят літ нашого рабства-таки став нашим національним героєм завдяки українському прозаїкові, працелюбові й патріотові з Вінниччини Миколі Рябому. Ти, друже Павле, повернув нам святу сторінку нашої славетної історії, здебільшого замовчуваної або перебріхуваної ворогами-колонізаторами, ненаписаної нашими ледачкуватими й забудькуватими писарями, приховуваної від нас застрашеними батьками та вчителями. Ця сторінка вже є, вона повернулася в нашу національну свідомість, і я щасливий, що разом з Миколою Рябим долучився до великої справи відновлення національної пам’яті українців. Не ганьте мене, що в прочитання книги Павла Халебського я додавав особистісний елемент — таке дозволяється публіцистові, який пропускає час та історію крізь свою душу. А втім, до цього мене спонукав араб Павло Халебський. Макарій і Павло з почетом і козацьким супроводом, кінними по-возами перетнули Україну влітку, в червні-липні 1654-го від сотенного козацького міста Рашків до Путивля, побувавши чи не в усіх значних на той час українських поселеннях, що лежали на їхньому шляху. “Знай, читачу, що по всій країні козаків, у кожному місті й у кожному селі, відразу коло мосту чи в середмісті, збудовано для їхніх бідняків і сиріт притулки, знадвору на цих будинках висить безліч образів. Хто до них навідується, подає милостиню — не так, як у країні волохів та молдован, де вони жебрають по церквах і заважають людям молитися, через те, що їх багато; а скільки в країні козаків нещасних, один Усевишній Бог відає; це здебільшого осиротілі діти, голота; здається, найжорстокіше серце сповниться співчуття, як погляне на них. Нас дивувало, як вони опинилися в такому становищі за часів гетьмана Хмеля, коли запанували правосуддя й справедливість. Яким же було становище їхнє за ляхів, які дерли з кожної душі по десять грошів щомісячно? Путивльський воєвода пан Микита присилав одного зі своїх челядників розізнати про нашого владику патріарха в цих поселеннях. Тоді наш владика патріарх надіслав через нього листа з благословенням його панові, сповіщаючи, що загостює в нього завтра. З ним же відправили тяжарі при наших служках, бо, як ми вже згадували, ми брали безкоштовно від міста до міста повози й коней, бо наші коні укалічіли, стали непридатними для подальшої подорожі. Ми… зупинилися на ночівлю посеред чистого поля в повному спокої та безпеці; паші для коней було вдосталь, і так безпечно, що кожен мандрує самотою, хоч би мав із собою вози щирого золота”. На хвилинку перерву монолог Павла Халебського, щоб ми позаздрили українцям, нашим предкам із XVII століття: ще тільки заходилося на союз України з Московією, без Білорусі, а в Україні з “возом золота” не боялися ночувати посеред степу, а сьогодні авторка слов’янського “лжесоюзу” Наталя Вітренко з Володимиром Марченком везли кілька десятків тисяч доларів для підтримки ентузіазму їхніх прихильників на Херсонщині, зупинилії, понавозили шовкових та бавовняних виробів, перських килимів, хусток, мусліну, білих вовняних габ та іншої всячини. Ярмарки в країні козаків улаштовуються круглорічно, за будь-якої пори; на кожен празник у тому чи тому місті неодмінно буває ярмарок, як це повелося ще за ляхів. Ми не тільки милувалися мальовничим видовиськом, а й купили на ярмаркові коней”. Дорогий Павле, ти не повіриш, але навіть у часи комуністичної окупації України, коли кожна необхідна людині річ була недосяжним дефіцитом, — у Прилуках завжди кипів ярмарок, куди з’їздився люд із Чернігівщини, Київщини, Полтавщини, Сумщини, Білорусі. Від моєї Ядлівки це всього сімдесят кілометрів, і я з родиною та друзями не раз раював у вировиську прилуцького ярмарку, купуючи дзвінкі дубові діжечки під соління огірків, помідорів, капусти, вишиті кролевецькі рушники, косу із замашним кіссям, домашні масло та ряжанку, заморожені в’юни, дешеві білоруські шкарпетки та вудженину. Говори, Павле, говори: “Цієї ночі ми спали на березі Дніпра цілковито задоволені й спокійні, бо тієї самої миті, як загледіли Печерський монастир, що вилискував банями звіддалеки, і як тільки обвіяли нас пахощі цієї квітучої землі, наші душі затрепетали з радощів і веселощів, серця наші розкрилися, і ми ревно та вдячно молилися Господові Богу”. А ось найголовніший, базовий висновок при порівнянні двох країн, які відвідав араб Павло. “Упродовж цих двох років пе; ребування нашого в Московії за; мок висів на наших серцях, а ро; зум було до крайнощів пригніче; но й скуто, бо в цій країні ніхто не може відчувати себе хоча б тро; хи вільним і задоволеним, опріч над ними відпускні молитви й поблагословив їх, бо всі вони сповнені великої віри до патріархів та їхніх відпускних грамот, і ніхто з них, ні вельможі, ні панотці мирські й монастирські, ні молодиці, ні бабки, ні дівчата, ні навіть маленькі хлопчики, не поминули, аби він помолився над ними і поблагословив, та отримати з його рук відпускну грамоту, отож ми дивувалися з їхньої набожності, пошанівку й старання. Деякі жінки, чиї чоловіки були п’яницями й маловірними, дбаючи про їхні душі, брали відпускні грамоти не тільки для себе, а й для своїх чоловіків, бо вважали такий дар найвеличнішим і найцілющішим. Що може переважити такі чудові релігійні почуття, властиві не тільки киянам, а й, воістину, усім козакам у кожному місті й селі? Ми не мали наміру пробути серед них довше, та ми не могли інакше, бо вони пливли до нас плавом, запрудивши не тільки покої й двір нашого постою, а всі ближні й дальні підступи до нього, пливли з ранку й до вечора, безупинно й невідступно, і поназносили, за їхнім звичаєм, стільки хліба, що ми вже й місця для нього не знаходили. …Проїхавши понад шість миль, дісталися великого міста, яке суперничає з Києвом своєю розкішшю й відоме в усіх цих краях як княжа столиця й місце перебування гетьмана. Ім’я його — Переяслав. Це місто — столиця й митрополія усіх міст і земель козацьких по цей бік Дніпра. Місто, як оповідають, ніколи, від часу свого заснування, не було підкорено, бо його не здобували силою зброї, але завжди за угодою… Коли ми під’їздили до Переяслава, назустріч нам вийшов полковник (Павло Тетеря) з царською корогвою, музиками, які гримали в литаври, вигравали на польських гетьмановим домом. У неділю тут, на гетьманове прохання, ми відслужили обідню. Після служби Божої гетьман запросив нас до свого дому на обід. У Чигирині, крім згаданої церкви… стоїть ще чотири церкви. Сама ж фортеця не має собі рівних україні козаків за височінню, величчю гори, на якій фортецю збудовано, обширом та надміром вод і мочариськ, що оточують Чигирин. Через те фортеця дуже міцна, нині деякі поруйновані мури поновлюють. У фортеці стоїть декілька гармат, дивовижно гарних, з написами, гербами й іншими знаками, гетьман привіз ці гармати з країни ляхів, і вони вилискують, наче зі щирого золота відлиті. Ми запитали, чому гетьман не мешкає в ліпшому місті, ніж це, і нам відповіли, що гетьман обрав Чигирин для своєї резиденції через те, що той лежить на кордоні з татарами, між якими й країною козаків відстань у п’ятдесят днів путі безлюдними й пустельними степами. Чигирин — серединна місцина, Дніпро від нього — лише за дві милі. Нам повідомили тут, у Чигирині, що нині ця країна здатна виставити триста тисяч козаків, кожен з яких має власну зброю. У суботу, 2 серпня, гетьман Хміль приїхав відвідати нашого владику патріарха, після чого ми вирушили з Чигирина і через дві милі дісталися величезного мосту, перекинутого над озерами, болотами, островами й великим ріками, він іде попід чигиринською фортецею й веде через такі місцини, що змушують подорожнього тремтіти з жаху. Подолавши цей міст, ми прибули до поселення під назвою Суботів, де зазвичай жив небіжчик Тиміш, гетьманів старший син. Суботівці вийшли назустріч нам

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин