Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”. КУ, ст. 34 · с. 8сторінка оригіналу ↗

ПЕРШОДРУК

Слово Просвіти, №26 за 2007 рік

Продовження. Початок у ч. 13,15, 24 за 2007 р. Через рік я розповів Йожику — Сашку Корольову — лікарю зі швидкої допомоги, внуку композитора Козицького, коли в черговий раз серед ночі викликав його бригаду на лікування мого перманентного чергового інфаркту (якого, звичайно, не було й близько), історію про діру в потойбіччі на бульварі Капуцинів. Йожик, ніби слідчий, розпитав мене докладно про тембр її голосу, бо він був онуком композитора, який написав пісню про Сталіна і Леніна: “Два соколи ясних”, про те, який вигляд вона мала, до найменших деталей (дивно, але з часом я зрозумів, що пам’ятаю навіть, що на сукні трохи відійшла лиштва, і що на шиї була рожева подряпина, ніби кицька залишила відмітину), націдив мені в мензурку медичного спирту і сказав тоном лікаря, який ставить остаточний діагноз: — Ти ідіот! Не в смислі Досто; євського, а в смислі розумових здібностей. То була твоя доля. Ати пройшов повз. Пий. Я не сказав Йожику (так звали лікаря в дитинстві) зі швидкої, що наступного дня я побачив свою долю ще раз з відстані, коли можна при світлі дня розгледіти кожну, ще невидиму байдужим оком, зморшку під очима. Вона стояла нерухомо у натовпі біля Бобуру, тобто центру Помпіду, де цілодобово юрбляться заклинателі змій з Індії; медитуючі йогу монахи з Непалу; цигани з табору Кустуриця, що ковтають вогонь; чорношкірі атлети, що заплітають мільйони косиць із кольоровими вовняними нитками довірливим туристкам із Амстердама; музиканти на диковинних музичних інструментах-черепах з племені Вуду; кишенькові злодюжки з Ростова-на-Дону тощо. Там, у кутку майдану, якийсь сербський режисер-примітивіст ставив короткий спектакль-перформанс-вижимку з “Мізерабля”. З “Отвержених”, як було перекладено на російську в шкільній програмі школи №461. Виконавців у свій перформанс серб вихоплював просто з натовпу, як мій друг сусід по дачі хірург-реаніматор Гарік Бекалемішев, завзятий рибалка, вихоплював лящів із Циганової Ями в Прохорівці. Лящі вмить ставали червоними, бо в лящів траплявся риб’ячий інфаркт, коли їх висмикували у повітря, у лящів лопалися кровоносні судини під лускою. Вибачте, у Цигановій Ямі лящів не буває, лящі живуть в ямах на Дніпрі. Мене серб виловив з натовпу, коли міні-вистава вже почалася. У серба не було лише виконавця на роль Жана Вальжана. Коли я пробрався ближче до майданчика просто неба на раритетній паризькій бруківці, разом зі своїми чотирма цицьками, він відразу запропонував мені головну роль. Він заволав на весь Париж: — Ось і сам месьє Жан Вальжан! Дивіться! Це він! Тільки що з каторги. Дивіться, в нього на обличчі все написано! Прошу, месьє, заходьте до нас! Знайомтеся! Це Козетта. Це… — далі він представив мені всіх партнерів, що вже були задіяні в спектаклі. Родзинка серба полягала в тому, що він обирав на ролі людей з натовпу, але не французів. Тих, хто не знав французької або знав її погано. Серб говорив кожну репліку за всіх персонажів, а випадкові виконавці мали повторювати ті репліки з голосу. Звичайно перекручували — виходило дуже смішно. Спектаклі користувалися шаленим успіхом. По закінченні задоволені глядачі жменями жбурляли під ноги артистам монети з цілого світу. Збіжжя щоразу було вагомим, не вміщувалося в режисерському капелюсі. Коли серб зробив мені пропозицію зіграти без репетицій, без знання тексту Жана Вальжана, я не вагався і секунди. — Що я, гірший за Ступку, — подумав зухвало. — Так, як у театрі Франка, я зіграю навіть із кляпом у роті. До кляпа в роті мені не звикати. — Подумав я ще гостріше, зовсім відчайдушно подумав і вийшов на майданчик. Крім того, я подумав, коли мені ще випаде така удача — зіграти Жана Вальжана в самому серці Парижа, до того ж я дуже чітко пам’ятав роман Гюго. Роман ніби постав перед моїми очима. Серб проговорив скоромовкою текст по-французьки, який мені треба було повторити. Я майже зрозумів зміст, але зробив так, ніби мені треба було повторити голосом мелодію, а не текст, яку екзаменатор зіграв, скажімо, на флейті. До того ж, я ще тоді не остаточно зрікся французької, через свою вкрай невдалу любов до француженки у ВДІКу. Я повторив мелодію бездоганно, як мені здалося, але натовп зареготав від задоволення. Серб почав мене розпалювати, заводити, провокувати, щоб я випростав свій темперамент на повну катушку. — Хочеш на всю катушку? — завівся я з півоберта, а я саме так заводжусь. — Палучі і распішісь! Мене понесло. Що я горлав з подачі серба, не знаю, але натовп почав качатися по тротуару в корчах від реготу. Той серб так добирав речення, що коли їх псували акцентом чи наголосами — то виходили заклики до сексуальних збочень. І дуже нетрадиційні сексуальні пропозиції. На ті часи це було сміливо навіть у Парижі, навіть під центром Помпіду. Бідний Помпіду, мабуть, перевертався в труні, як шкварка на пательні. Так Париж ще ніколи не реготав. І в цей момент я побачив розгублене обличчя своєї долі, яка єдина не качалася від реготу по землі, а стояла нерухомо у натовпі зовсім близько від мене і дивилася на мене розгублено. Я кинувся до неї, але серб вирішив, що я тікаю зі сцени і вчепився в мою руку намертво. Мій ривок був таким потужним, що ми обидва впали. На нас посипався дощ монет. Саме тоді я зрозумів слово “монетаризм”. Центи, франки, долари, фунти, злоті, динари, ліри, піастри — ціла злива монет. Рясний монетаризм у Парижі. Коли я підвівся на рівні, натовп почав так завзято аплодувати мені, що я розгубився, інтернаціональний натовп вирішив, що оте падіння — то вищий пілотаж темпераментної емоційної акторської майстерності. Натовп стояв щільно. Гула овація. Доля зникла, ніби її й не було. Через моє нехлюйство зникла, тепер я знаю це остаточно. Серб, падло, не дав мені жодного франка гонорару. Усе забрав собі. Мені лише видав сертифікат, що я грав Жана Вальжана в Парижі, далі число, місяць, рік, його, сербова, срана ксива. Так завжди зі мною, за мій шедевр жодної копійки, лише папірці, нищівні рецензії й постанови ЦК. Іноді медалі з фестивального золота, яке зазвичай відливають ци-

с. 9 · сторінка оригіналу ↗

нальний егоїзм як головний чинник творчості Ю. Іллєнка”. Гоголівська польська панночка переконала мене всім своїм болюче-блискуче-бездоганним тілом, що я дурень. За якісь півгодини біле, як барітінірована підложка фотопаперу, тіло було вже вдягнене. І на підборах. На столі заступника директора було прибрано. Власне, що там було прибирати, крім вм’ятини? Беата з аркушем паперу, на якому її рукою було написано: Заявка на сценарій української народної казки про Івана Купайла, — увійшла в кабінет Василя Земляка зі мною і двома філіжанками міцної кави. Я ніс до кави пляшку вірменського коньяку три зірки. Пляшка знайшлась у тумбочкє письмового стола з вм’ятиною. Їх там було багато. Пляшок, а не вм’ятин. Ось для чого там стояв письмовий стіл, дійшло до мене. Дві тумби, в одній коньяк, у другій — горілка. — Юрко, я ж тобі казав, що ти казкар… Ось і знімай собі казочки…. нема тобі чого соватися в сучасність… в політику і у… мистецтво… безсмертну прозу хай пише Василь Земляк… Щось я не пригадую в своєму дитинстві такої казки про Купала? — Це так… у Гоголя… з “Вечорів на хуторі поблизу Диканьки” — я намагався інтонаційно принизити значення Гоголя в світовій літературі, а, може, й звести його нанівець. Але марно, зря старался, як сказав Белінський про Гоголя. Головний редактор кіностудії Довженка Василь Сидорович Земляк, на моє щастя, про Гоголя нічого не чув. А може, був розумніший за мене і за Гоголя — зробив вигляд, що нічого не чув. Почав я розкручувати заявку Беатриси у сценарій зі сцени хрещення Петруся. Сцена була така: хрестить святий отець немовля, майбутнього героя фільму бідолашного Петруся. Нарікає, звичайно, Петром, бо таку Гоголя в “Вечері на Івана Купала”. Наприкінці обряду додає вже від себе, бо дитина страшенно галасує в купелі, схоже, хоче, втекти з купелі — ніби протестує проти майбутнього сценарного життя. Святий отець заспокоює немовля: — Життя — кара невелика — мусиш відбути. Я цього не придумав. Ці слова я вихопив з уст заступника голови Верховної Ради УРСР двічі героя Радянського Союзу тов. Сидора Ковпака. Ну, того, що партизанив по всій Україні при німцях. До речі, Василь Сидорович Земляк казав, що він теж із партизан. Коли Сидір Ковпак уже партизанив у Верховній Раді за більшовиків, то йому надсилали тисячами листи з ГУЛАГу його колишні товариші по зброї. Вони благали помилування. Вони всі, як один, писали приблизно таке: “Батьку Верховний Начальник! За що мене покарано на 25 років позбавлення волі? Я ж лише, коли повернувся з партизан, на танцях у сільському клубі випив трохи, не більше, ніж у партизанах, і сказав Настусі, коли вона погрожувала мені, що скаже своєму батькові, голові сільради, як я її крєпко мацаю: імив я твою сільраду, — лише і сказав я, — разом із Верховною Радою, в мене там сам Сидір Ковпак сидить… Насправді ж я ніколи не імив ні Настусі, ні совецкої власті, а навпаки, вона мене. Змилуйся, Батьку Сидір, Гражданін Верховний Начальник Ковпак!” Двічі Герой Радянського Союзу Сидір Ковпак писав на всіх без винятку листах однаковий для всіх вердикт власноручно: “Кара невелика — мусиш від: бути. Сидір Ковпак”. Далі буде.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин