Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Виборцям гарантується вільне волевиявлення”. Конституція України, ст. 71 · с. 2сторінка оригіналу ↗

ЧИТАЦЬКЕ ВІЧЕ

Слово Просвіти, №26 за 2007 рік

Євген ЯЩЕНКО, м. Коростень Житомирської обл. Наприкінці квітня один із моїх друзів, киянин, надіслав листа, в якому поділився спостереженнями за станом справ на київських майданах. З-поміж іншого він сказав: “Людей понавозили багато і з усіх усюд, і вони, одробляючи отримані грошенята, часто вистоюють на обох майданах необхідну кількість годин, але далі цього діло не піде: всі розуміють, що немає за ким іти (на барикади, в бій, у світле майбутнє), отже, спокійно сідають у поїзди й автобуси і роз’їжджаються по домівках. Спілкуватися з ними — неабияка втіха: люди не приховують, що заробляють на хліб насущний, обмінюються інформацією, де більше платять і підводять під власну поведінку “марксистський базис”: “все одно ці гроші вкрадено у нас, а значить…” Як бачимо, результат польових досліджень українського “майдану” кореспондент спромігся викласти лаконічно і просто. Найкращою відповіддю на такий лист було б його оприлюднення. Натомість спостереження друга заслуговують коментарів і дають можливість зробити деякі висновки. Насамперед мусимо визнати, що епоха ідеологічних революцій в Україні скінчилась. Наші революції (за формою — виборчі кампанії) виродились у бізнес-проекти. Але абсолютна тотожність революції “бізнес-проекту” перетворює її на театр абсурду. Так званий процес демократичних виборів здеградував до роздачі хабарів соціальним класам. Купівля електорату перетворилася на різновид капіталовкладень. Очевидно, що після таких “майданів” установка на хабарництво стане домінуючою ознакою пострадянських мешканців. Жодний персонаж із тих десятків тисяч, що пройшли через наметові містечка і майдани, не стане боротися проти корупції чиновництва на місцях. Якщо ситуація дозволяє олігарху закупити 10 тисяч демонстрантів ціною по сто гривень за людино-день, то це означає, що він купить і державного службовця за відповідну ціну, коли виникне така потреба. Якщо народна маса продається, не відаючи докорів сумління, то чиновництво тим паче не знатиме сумнівів, беручи хабарі з ранку до вечора. Але навіть не в цьому найбільша біда. Заплативши обивателю тіньовими грішми за участь у демонстраціях, маніфестаціях, пікетуваннях тощо, організатори акцій роблять його співучасником корупційного діяння, тобто злочину. Саме тому обиватель як суб’єкт, забруднений у корупційних діях, мусить поводитись на майданах стримано й обережно. У демонстранта варто дізнатися: — Скільки тобі платять за один день участі в демонстрації? — Хто безпосередньо передає тобі гроші до рук? Того добродія, що роздає гроші, доцільно запитати: — Від кого він сам отримує гроші для демонстрантів? Припустимо, він отримує гроші у того, кого називають польовим командиром майдану, тоді польового командира покликати до відповіді: — Скільки польових командирів задіяно в акціях? — Хто вони? — В якій касі польові командири отримують гроші? — Хто виконує роль головного касира? Якщо польовий командир відповість на ці запитання, тоді голов- Фото Олександра Литвиненка те конкретної прозорості? Щоб люди знали, кого вони обирають? Чесно? Так цього неважко досягнути. Без жодних додаткових витрат із бюджету. Треба лише для кожного фігуранта виборчих списків оприлюднити три прості факти його життя. По-перше, професійний статус кандидата. Нам просто цікаво знати, хто буде творити для нас закони: економіст, юрист, поет, завгосп, водій чи тілоохоронець. Подруге, майновий статус кандидата і його родини. Суто для загальної орієнтації: це мільйонер чи мільярдер? Власник заводу чи лише своєї квартири? По-третє, етнічна належність батька й матері. Дедалі зростаючий інтерес до етнічних культур — загальноєвропейська тенденція. До того ж це спонукатиме партії враховувати етнічну різноманітність електорату. А для повної, конкретної прозорості виборів треба подивитися на кандидатів “наживо”. Почути їхній голос, отримати осмислену відповідь на запитання. Тому обов’язковою умовою входження до Парламенту має бути проведення кандидатом принаймні 5 відкритих зустрічей із виборцями. Яка ж демократія без прямого спілкування з народом? Про ці зустрічі має бути своєчасно, бодай за три дні, повідомлено в ЗМІ. Щоб люди встигли підготуватися до щастя щирої розмови зі своїм потенційним обранцем. Звісно, що згадані 4 обов’язкові вимоги до кандидатів повинні увійти в новий виборчий закон. І точно увійдуть, адже політична еліта енергійно прагне очищення, прозорості й демократії. Так, еліто?

с. 12 · сторінка оригіналу ↗

Оляна РУТА Впевнена в собі, ділова, цілеспрямована, поетеса Ольга Ольхова — новий тип молодої сучасної українки. Вона не асимілюється з оточенням, щодо всього має власну думку, не прагне наслідувати модні літературні зразки. Тримається гідно, не губиться серед російськомовного населення Києва. Шанує себе, свою національність, свою мову — і в цьому в неї є чого повчитися. Який гарний приклад для наслідування тим молодим, які соромляться свого коріння, своєї мови, страждають комплексом меншовартості та “мовним комплексом українця”. У передмові до її дебютної збірки Іван Мегела, її викладач зарубіжної літератури в університеті, редактор літературно-художнього альманаху “Святий Володимир”, написав про неї так: “Амбітна дівчина з розвинутою національною свідомістю зуміла зберегти своє обличчя і не розчинитися серед загалу прихильників андеґраунду, постмодернізму, галасливої попси. Генетична належність до Лесиного краю відчувається у всьому: у її гордій, шляхетній поведінці, залюбленості в красу українського слова…” А інакше і бути не може, стверджує Ольга Ольхова своєю поезією, “бо твій ангел з пшеничними крилами / говорить лиш рідною мовою”. Позиціонування внутрішньої монолітності — фундамент її творчості: Я визрію, як втома, поступово — такою зрілою мене не знав ще світ. Невідворотно виросту у слово — у слово горде й дуже, як граніт. Мовчати годі. Вдосталь намовчались. Для толерантності не час і не пора. Коли мого коріння струни рвались, хіба хто зважив, що жива кора. Поталанило Олі з учителями словеснос- Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська обл. Після встановлення незалежності України що не рік, то на території державного історико-меморіального заповідника “Поле Берестецької битви” збирається дедалі більше люду, щоби по-справжньому пошанувати пам’ять українських козаків і селян, які загинули за волю України в битві під Берестечком. Цьогоріч із часу битви виповнилося 356 років, і перелік проведених заходів вийшов доволі довгим. Це, зокрема, Всеукраїнський фестиваль-конкурс козацької пісні, науково-краєзнавча конференція з нагоди 40- річчя з часу відкриття музею на “Козацьких могилах”, відкриття меморіального знака про відновлення чернечого житія на пляшівському скиті, виступи кобзарів, бандуристів і лірників, виставка декоративно-ужиткового мистецтва Рівненщини, концерт… А найважливішим заходами, безперечно, стали божественні літургії та панахиди пам’яті наших славних попередників, полеглих у Берестецькій битві. За різними даними, тоді, 1651 року, загинуло від 10 до 30 тисяч вояків Богдана Хмельницького. Проте хоч це і була поразка від 150-тисячного війська польського короля Яна Казимира (бо козаків зрадив кримський хан), вона, як писала українська поетеса Ліна Костенко, “варта стонадцять перемог”. Бо тут, по суті, вперше відчулося згуртування та загартування українського духу. А тодішніх проявів геро-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин