“Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання”. КУ, ст. 35 · с. 10сторінка оригіналу ↗
ДІТИ УКРАЇНИ
Слово Просвіти, №26 за 2007 рік
го), але ж — для людини, для Homo sapiens — то лише одна частка сутності. “Жінка при надії” — так називали українці вагітну. Є купа інших синонімів (важка, непорожня, у тяжі, груба), і кожний має своє місце, залежне від контексту, але… “При надії” — це просто блискуче! Якщо ж говорити про мовну тональність книжки Марка Грушевського, то органічне поєднання чітко позначених біологічних акцентів із власне людськими (надбіологічними) мотивами, з надлюдськими, божественними інтонаціями робить її унікальною серед етнографічних творів (до яких лише формально належить книга) і наближає до Біблії. Сподіваюся, що мене правильно зрозуміють; у світовій літературі знаю не багатьох письменників, чиє перо вміло (без примусу й претензійності) писати в такому стилі — Василь Стефаник, Тодось Осьмачка, Андрій Платонов, Вільям Фолкнер. Коли йдеться про власне етнографічний компонент, маємо бути вдячними п. Зенонові Кузелі (1882—1952), професорові Українського Вільного Університету, за фаховий народознавчий коментар до текстів Грушевського і численні посилання на спеціальну літературу. Проте (мені це здається незаперечним) нотатки суботівського мудреця мають насамперед літературне підґрунтя; якщо шукати тематичні паралелі,
варто згадати насамперед Степана Васильченка.
2. Коли починаються пологи, треба кликати бабу. Найчастіше йде по бабу сам батько або посилає кого-небудь, то не образа, що не сам. Ось як пише Грушевський: баба “тільки увійде в хату, то не здоровається, а тричі каже, переступивши поріг: “Христос воскрес” і один раз нишком “Богородице”, а хто є в хаті, кажуть їй: “Воістину воскресе”. Це — дивовижно, і особливо те “нишком” — Богородицею, виходить, тайкома називають породіллю. Хоча мені й самому баба в’язала пупа, ні від матері, ні від бабусі не чув про такий звичай на Поліссі; може, не скрізь це робиться однаково. Слухайте: “…всі чоловіки при пологах присутні, а при важких самі підтримують жінок під плечі і водять” — а ми, неуки, думаємо, що присутність чоловіка то є новітня мода. Зав’яже баба пупа “на вершок од животика”, а тоді шукає для хлопця сокиру, а для дівчинки гребінку, і до того знаряддя відрізує пуповину, “щоб кожне до свого діла вдатне було”. Але (сміятися чи плакати?): “Не чутно, щоби де одрізували до книжки, бо ще з цього хліба не їдять; може, це ведеться у попів та панів, а в людей не чутно”. Мабуть, таки сміятися. Мої власні сільські спостереження років на п’ятдесят пізніші, але — при іронічному ставленні до деяких, легкої ваги, “книжних” людей — завжди бачив шанобливе ставлення до самої книги. Навесні 33-го голодні діти до останнього ходили в школу і, траплялося, вмирали за партою — це знаю достеменно від мами-вчительки.
да://Ой ти, діду бородатий//Чом тий досі не жонатий?” Поміж колисанок бачимо й ті, які вже в наш час записала в Суботові пані Ярослава (праонука). Людина, як родиться, то нікчемніша теляти, ділилися з батюшкою своїми думками селяни, оте мале гірше од пуголовка: і незмислене зовсім, і слабе — прямо ніщо. Це правда, — але правда й те, що в теляти швидко ростуть ноги, а в дитини — розум. Тож і виспівують біля неї, і примовляють, а вона, позірно, нічого й не затямить… та насправді не пропустить жодного слівця, жодної інтонації, бо таки не пуголовок, а sapiens — розумна. Все почуте й побачене, кожний запах і кожний дотик формують те, що колись називатиметься здібностями і характером, з чого виникають особистість та індивідуальність. Сорок дев’ять синонімів наводить Грушевський для назви дитини на першому році життя; починається перелік словом “пискля”, а закінчується словом “щебетун”. Чудове слово, правда ж? А тепер — про страшне. Цитую: “… буває, матері чи няньки прив’язують дитину за ніжку, наприклад, до стола, і вона лазить на мотузочку коло нього. Бідні діти! Як ото їх прив’язують малими, то так звикають, що в літ 4—5 буває, що візьме та само себе прив’яже, та й сидить”. Так багато виникає соціально-політичних асоціацій, що не хочеться їх і називати. Само-прив’язані, одв’яжіться! Пора вже.
3. У художньому оформленні книжки, про яку йдеться, використано роботу В. Кушніра “Нічого кращого немає, як тая мати молодая з її дитяточком малим” (1969); колекцію вишивок і мережок, зібрану Марією та Марком Грушевськими на Чигиринщині; малюнки з альбому “Украинские узоры XVIII века” (1912). А ще — фото з фондів Українського центру народної культури
“Музей Івана Гончара”. Подивіться на них — Йосипа і Домаху, на трійко їхніх дітей. Дівчатка босоніж, а хлопчина, батьків син, таки в чобітках — звісно, що не нових, із спадку котроїсь з сестричок; менша тримає свою руку на татковій, а старша подалася назад, тулиться до мами і відчуває її пальці на плечі. Йосип, скидається, при землемірах чи в лісництві, а Домаха за дітьми та хазяйством не має коли і вгору глянути; за вишиванку синочкові не бралася, хай почекає, малий ще... Скільки їм усім лишилося до більшовицької пошесті? до колгоспів? до Голодомору? Чи доживуть, чи переживуть? Чи є сьогодні Овсієнки вс. Дружня? Невдовзі після Лютневої революції громада села Таганчі — за ініціативою Грушевського — організувалася в такий спосіб, який дозволив би здійснювати власну суспільну і культурну програму. Не багато з того пощастило зробити… З осені 1917 р. о. Марко входить до новоствореної Всеукраїнської Православної Церковної Ради. Влітку 1918 р., переїхавши до Києва, він виконує обов’язки “смотрителя будинків міністерства ісповідань”, у 1919 р. стає членом Всеукраїнської Спілки Православних Парафій, входить до складу першого українського кліру Софії Київської, де з 23 липня 1919 р. богослужіння ведеться українською мовою. Після проголошення Української Автокефальної Православної Церкви Марко Федорович стає її єпископом (1921). А совєтчина міцніє, більшовики ґвалтують Україну, НКВД набирає силу, починаються арешти… Упродовж 1928— 29 років заарештовані 5 українських єпископів, на решту тиснуть — погрожуючи, обіцяючи, шантажуючи репресіями щодо родини. На початку 1930 року Грушевський і ще шість єпископів зрікаються сану, Автокефальна Православна Церква в Україні фактично перестає існувати. Протягом восьми років, підробляючи то сторожем, то двірником, Марко Федорович працював удома: писав, писав… Усі нотатки й архів 11 червня 1938 р. стали здобиччю енкаведистів; Лук’янівська тюрма, “особая тройка”, розстріл і невідома могила, ймовірно — в биківнянському лісі. А в архівній справі можемо прочитати протокол допиту (стилістика того, хто писав): “Еще до революции я работал на протяжении 20 лет священиком […] но так как был по национальности украинец, то меня всегда заставляли задуматься перед фактом, что царское правительство угнетает украинское население при помощи церкви”. Чи мусить душпастир триматися лише ортодоксальної догматики, вважаючи вірних братами по Христу й забуваючи, що вони є братами по крові, по мові, по сльозі, по пісні? Отець Марко знав відповідь на це запитання. Насамкінець зізнаюся, що книжка “Дитина у звичаях і віруваннях українського народу” зачепила струни моєї душі, пов’язані з фахом дитячого лікаря (за яким я розпочинав кар’єру). А тепер слухайте… Марія Іванівна Грушевська була вчителькою в тій суботівській школі, якою опікувався її чоловік. І везла з волості вчителям жалування; понесли коні, і наймолодша дитина народилася передчасно. Читаємо про семимісячних нотатки о. Марка: “Вони однакові діти, як і ті другі (народжені своєчасно. — В. В.), тільки що не будуть так зараз усього розбирати і виглядатимуть так, якби лише купи держалися”. Що правда, те правда — купи сяк-так тримаються, але бувають дуже кволі. Але ж баба Параска від старого кожуха відрізала шматок рукава і зробила з нього інкубатор: з одного кінця — водички, з іншого — свіжу пелюшку… “А що це там пищить?” — запитала Марія Іванівна, прийшовши до тями після травми на підводі. “А то ж ваша донька, матушко!” Малу назвали Тамарою, і прожила вона 86 років. А від неї народилася пані Валерія Грушевська, яка й розповіла мені цю історію.
Того чоловіка ще й на світі немає, ще не зародивсь він од батька та од матері, ще й не побрались собі молоді, а про його скільки то мови в людей, скільки думки та гадки! А річ ведуть наче він уже й є, наче він уже щось робить у світі.
Марко Грушевський,“Дитина у звичаях і віруваннях українського народу”, К.:, “Либідь”, 2006, 256 с.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
