Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Сторінка · с. 11сторінка оригіналу ↗

Оригінал українською · переклад оновлюється

ЖАХ ГОЛОДНОГО ДИТИНСТВА

Слово Просвіти, №26 за 2007 рік

Надія КОШАРОВСЬКА Нас у сім’ї було троє. Я, наймолодша, — записала спогади про голодомор своїх старших сестер — Ніни і зведеної Тетяни Іванівни Алексєєвої, нині вже покійної. У 1932-33 роках Таня жила в Києві у бабусі на Монастирській вулиці (тепер цього будиночка нема) і вчилася у педагогічному технікумі імені Б. Грінченка, що на вулиці Багговутівській, неподалік Київської обласної лікарні. Отож її розповідь: “Відстань до технікуму я долала бігцем, бо грошей на трамвай (15 коп.) не було, як і зимового пальта. Коли втомлювалася, то грілася біля вогнищ, що палали на вулиці. Так грілися промерзлі кияни і приїжджі. А мимо проїздили півторатонки, навантажені замерзлими людьми. Руки, ноги мертвих стирчали, як дровеняки. За Лук’янівським кладовищем були викопані глибокі траншеї, куди й скидали цих небіжчиків. І не прикопували, поки рови не заповнять ущерть. Ми все те бачили, бо нас водили повз ті траншеї на… фізкультуру. Особливо запам’яталася траншея з малими дітьми. Біля неї стояла якась жінка і гірко ридала. Мені казали, що тепер на цих дитячих кістках військове кладовище. Приміщення технікуму не опалювалося. І вчителі піднімали нас, щоб потупати ногами і помахати руками. Харчувалися ми раз на день в обласній лікарні. Це був рідкий помідорний суп — мало кому дістававався у ньому шматочок картоплі. Потім дві ложки якоїсь каші. Вдома не було нічого їстівного. Все цінне бабуся віднесла у торгсин. Ми б не вижили, якби не дядько Андрій — бабусин зять. Він служив кухарем для начальства у Лук’янівській в’язниці. Двічі на тиждень бабуся ходила до в’язниці, звідки зять виносив їй недоїдки. Ми їх розбавляли водою і варили у великій каструлі на примусі. Ділили на порції, щоб вистачило, поки знову дядько щось винесе. Запам’яталося, як одного разу серед недоїдків попалися надкушені млинці й котлети. Це була розкіш. Податися до дядька Андрія і тітки Зінаїди в Олександрівську Слободу (вони тримали козу) було далеко і небезпечно. Важко було дивитися на те, що відбувалося на вокзалі й уздовж колій. Там конали опухлі від голоду люди, які дісталися Києва у пошуках роботи і харчів, але їх у місто не пускали. Тут не встигали хоронити померлих від голоду місцевих жителів. А ми в технікумі співали “Юного барабанщика”. Хором керував Олександр Міньківський, який потім очолив капелу бандуристів України”. А тепер розповідь моєї сестри Ніни Леонідівни Кошаровської, у заміжжі Голопатюк. “Ми жили в селі Загребеллі (тепер частина П’ятигір) Тетіївського району Київської області. Батьки Леонід Автономович і Олена Іванівна Кошаровські — сільські вчителі. 1932 рік. Мені в серпні буде сім років. Я вміла читати, писати, рахувати. Щоб не байдикувала, мама записала мене в перший клас до Верещак Євдокії Луківни. Тоді набір учнів був з восьми років. На початку літа Євдокія Луківна зібрала нас, майбутніх першокласників, і повела за село, де росло жито. Жито було дуже забур’янене й рідке. “Розгортайте, діточки, руками жито, виривайте бур’ян і не наступайте на стебла”. Ми пропололи невеличку ділянку. Так ходили полоти три дні. Якось мама, прийшовши із сільради, сумно сказала батькові, що в колгоспі зібрали по 6 центнерів з гектара. Багато це чи мало, я не розуміла. Почалося навчання у школі. Першокласників було 20. Наступ голоду відчувся пізньої осені, коли колгоспники одержали на трудодень усього по 100 грамів зерна. У Стрижавці й Сухому Яру не дали й цього. На 10 сотках нашого городу вродили картопля, буряки, гарбузи. Мали корову, чекали в березні телятка. Корму бракувало. Дорогою повз нашу хату возили цукрові буряки в Денихівку на цукрозавод. Іноді щось із воза й випадало. Ми з сестричкою підбирали ті буряки. Перед Новим роком у нас із ями, що була в хліві, викрали картоплю. Лишився мізер на садіння. По селу поширилися крадіжки. Учні приносили у школу варену картоплю в лушпайках, рідко хто мав хліб із буряковим повидлом. На зимові канікули мама нас не випускала кататися на санчатах, бо ночами зникали люди. Після канікул уранці треба йти до школи, а мама плаче, у батька теж сльози на очах: украли корову! Навіть ми з Надею того дня не гралися, не сміялися… У школу приходило дедалі менше учнів. Повз нашу хату пролягала дорога на цвинтар. Часто бачили, як нею везли і несли мерців — найчастіше дітей і старих. Батьки одержували разом сім кілограмів ячмінно-вівсяно-житньої суміші на місяць. На дітей нічого не видавали. До цього борошна трохи додавали садівної картоплі й буряків. З такого тіста раз на тиждень пекли хліб. Батько ділив випічку так, щоб вистачило на тиждень. Ми голодували, і Євдокія Луківна трохи вділяла нам своєї картоплі чи лушпайок. Навесні мамі доручили знайти жінку, яка погодилася б доглядати дітей-сиріт дошкільного віку. Погодилась одна бабця з дочками Марією і Софією. Мама наполягла в сільраді, щоб цим дітям із колгоспу виділяли крупу, борошно і молоко. У колгоспі було сім корів, їх тримали у хліві розкуркуленого Потапа Полінського. В його хаті розташувалася сільрада. Часто мама посилала мене по молоко для дітей-сиріт. Іноді доярка потай давала мені напитися молока з кварточки. А взагалі все вранішнє й вечірнє молоко відправляли в Тетіїв на молокозавод. Недалеко від нас жили брат і сестра. У сестри була донечка, ще не ходила до школи. Вона приходила до нас гратися, бо нам мама пошила дві ганчір’яні ляльки. Коли мама поїхала в Калугу до рідні роздобути харчі, дівчинка зникла. Підозра впала на її дядька Дементія. У хаті зробили обшук. Знайшли у стрісі дитячі пальчики, а в коморі яму. Уній — діжечка з людським м’ясом. На суді Дементій зізнався, що з товаришем украв і нашу корову. Торгував по селах людським м’ясом. Його засудили до смертної кари. До нас у хату прибилася Палажка з багатодітної родини Плахотнюків із сусіднього села Сухий Яр. Колись наші батьки сусідили. Палажка мене няньчила. Весною 1933-го її сім’я (16 душ) вимерла від голоду. Ще жевріло життя в її сестри Федори і брата, який намагався порати город. Батько привіз опухлу Федору. До початку літа вона трохи оклигала і пішла додому. Невдовзі нам повідомили, що вона померла, а брат утопився. Весна принесла хоч якісь вітаміни — кропиву, лободу. На початку літа вже шпортали дрібну молоду картоплю. З району надійшло розпорядження організувати при школах сніданки для дітей молодших класів. Цю роботу доручили мамі в Загребеллі, а татові у П’ятигорах. Крупу для “похльобки” видавали з колгоспних комор. Хліба не було. Як усі, я стояла в черзі за сніданком із кварточкою в руках. Улітку в село привезли сиріт із різних областей України. Спочатку з півсотні. Розмістили в будинку для робітників колишнього поміщика Ліпковського. Привезені діти були брудні, зарослі, худющі, неграмотні. Старші — з ножами, обрізами. Говорили якимсь суржиком. Мамі й директорові початкової школи Герасиму Михайловичу Поліщукові довелось організовувати цей дитбудинок, випрошувати в колгоспі продукти, привчати дітей до порядку: голодні, вони шастали по садках і городах, обриваючи все підряд. Як мама залагоджувала всі ці справи, не знаю. Але вона ніколи ні в школі, ні вдома не підвищувала голосу. І всі діти її слухалися”. Не доведи Господи нікому мати такі спогади про дитинство, як мені. Адже нас постійно супроводжували жах, сльози. Пам’ятаю початок березня 1933 року. Мені п’ятий рік, сестрі Ніні — восьмий. Ми сидимо в кімнаті з суворим маминим наказом — не відчиняти навіть кватирки. За вікном сірий день. Сніг уже зійшов. Перед вікном з’являються чужі чоловік і жінка. Чоловік весь розпух, ноги наче вгрузли в пухле тіло, що безсило пустилося під голим деревом на сиру землю. Жінка молода, але суха, як дошка. Розпатлане чорне волосся вибивається з-під хустини. На жовтому, як віск, обличчі — гарячкові темні очі. Вона показує нам через шибку цукерку в обгортці. Неймовірна розкіш для голодної дитини! Ніна спокусилася. Валерій Франчук “Поминаємо рідне село...” Вилізла на стіл, відчинила внутрішню кватирку, взялася за защіпку зовнішньої. І тут я, слухняна дівчинка, повисла на ній з криком: “Мама не дозволяла!”. Ми були врятовані. За руку через отвір чималої кватирки худеньке дитинча здичавіла жінка неодмінно витягла б. Обман із “цукеркою” не вдався. Жінка дико зареготала, вишкіривши жовті зуби, її палаючі очі, здавалося, розширились на півобличчя. Вона впала на землю і розчепіреними пальцями гребла її, запихаючи собі в рот чорнозем. Я заплющила очі від жаху. Більше нічого й не пам’ятаю. Вже в роки незалежності України я прочитала книжку американця Конквіста “Жнива скорботи”. Там документально підтверджено, що Сухий Яр весь вимер від голоду. Врятувалась одна Палажка, що стала членом нашої сім’ї. Ми голодували страшенно і в 1933-му, і в 1947 роках. Тоді я вже була в десятому класі. На уроках ми нерідко непритомніли, тому нас учителі виводити “хапнути свіжого повітря” у двір. 1947 року харчами було насіння цукрових буряків: мама десь роздобула його ціле відро. Батько, що повернувся з війни з відкритою формою туберкульозу, стріляв зі шкільної дрібнокаліберки галок. Мама варила йому пташине м’ясо, нам здебільшого діставалась юшка. Сім’я моєї однокласниці їла “млинці” з чорної маси ось такого походження: у 1941 році в колгоспі таємно від фашистів закопали у траншеї картоплю і зрівняли з землею. Про те знало кілька осіб. У 1947 році траншеї розрили і вичерпували звідти смердючу, але рятівну поживу. Смаку цих “щедрот” я не пам’ятаю. Мабуть, така властивість організму — пам’ятати те, що смакувало. Ось я й повернуся подумки у 1933 рік. Палажка топить у печі. Мене приваблює смачний дух. Я питаю, що це так смачно пахне. А Палажка каже: “Сало!”. А що це таке — сало? Зазираю в піч. У горщику вариться юшка з бур’яну, а на сковорідці шиплять малесенькі шматочки невідомого мені сала. Палажка дістає гарячу крихточку і кладе мені до рота. Я не можу описати того блаженного тремтіння всього мого єства, що розкошувало тієї миті. Кусничок сала (із сірникову коробочку) нам передала з Києва бабуся. Ця картина “прописалась” у мені навічно, виринає мало не щоразу, як тепер дрібно ріжу сало на засмажку.

«Слово Просвіти», CC BY 4.0; machine translation from Ukrainian by Prosvita.Digital · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин