“Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”. КУ, ст. 10 · с. 13сторінка оригіналу ↗
З БЛОКНОТА ПИСЬМЕННИКА
Слово Просвіти, №26 за 2007 рік
Мажор трибунних фраз відлунює, мов ляпас марноті сподівань і спокою могил. Самоцитація з відгуку на “Озеро”: “Він сучасний за способом мислення, за підкресленою схильністю до завершених логічних конструкцій, за манерою — строгою, інколи надміру аскетичною. Манерою, де чітко вловлюється розмовна інтонація”. Ще називав його строгим аналітиком, думаючим ліриком. Не відмовляючись нині від жодної з цих характеристик, хотів би додати, що це поет принципово антибанальний, антиінерційний, ворог заїжджених туристичних маршрутів думки. А якщо інколи і збивається на них, то мовби намагається підправити себе. Навіть згадувані стосунки з часом у нього свої. В церковці плачуть свічі поминальні з надією на те, чого нема. Безжальний, часе, ти, але ж — і тривіальний, мов піп у піджачку, як ризи позніма. Не пригадую, щоб хтось ще турного поета стосунки з читачем складаються важко або й не складаються зовсім. І виною в цьому — парадокс — авторський позитив. Він передбачає зустрічний рух культури думки. За відсутності такого зустрічного руху контакт неможливий. Читач, вихований на поверховому ліризмі, читач, що не звик до розумових зусиль, не привчений до мінливого перебігу ліричного думання та ще й обтяженого ношею культурництва, такої поезії не сприймає. Для нього вона нудна й незрозуміла. Не схильний до евфемізмів Марк Твен, чи не з такого ж приводу вивів, як на мене, формулу стовідсоткового попадання: те, що дурні пишуть, нехай дурні й читають. Непрості стосунки в розумного і культурного поета і з критикою. “Поезія В. Гужви не часто ставала об’єктом критичних студій. І це, думається, одна з багатьох несправедливостей, на які щедре наше літературне середовище”. Даруйте, це знову самоцитація. За 20 років, що проминули звідтоді, коли було те мовлено, маємо, якщо не помиляюся, лише
Злочин несумісний з генієм? Моцарт був ідеалістом. Бо у тім уся трагедія, що сумісний, що сумісний. Поет як особистість і доля. Коли вони у віршах не прочитуються, поета немає. Є віршувальник. Знеособлений постачальник ширпотребу. Тут маємо особистість і долю з означеними контурами. Своїм колом мислення. Між іншим, намагання йти раціональним шляхом — одна з тенденцій нинішнього літпроцесу чи пак літярмарку. Але якими збоченнями і перевитратами мічене це пересування! Розум то імітує свою присутність, то спинається на котурни і — за відсутності нитки Аріадни, чіткої думки — з гуркотом провалюється у лабіринт Мінотавра. Інтелектуальність підмінюється натужною, украй заплутаною грою в інтелектуальність. Досвідчений реципієнт те вловлює: ріжки стирчать та й хвіст вгадується під лахміттям словес. Біс — він ще й великий плутаник: заплутуючи інших, зрештою, й сам потрапляє у власні тенета. Без трагізму поет немислимий. Час від часу він зривається і падає у його чорні води. Непоет — ніколи. Гужва — поет з відчуттям міри і самодисципліни. Він якнайменше тяжіє до надриву. Та ось вірш “Відчай”. Дощ іде. Цей дощ іде по мене. Я це знаю. Парасоль в руках. Дощ такий, Що інші ріжуть вени. Я стою. І парасоль в руках. Задощило так, що важко жити. Задощило так, що не живу. Та несила парасоль закрити і упасти долілиць в мокву. Як тут містко й ощадно відтворено нічний стан душі. А тільки й усього — дощ і парасоль. Дивна річ: у цього несентиментального поета найсильніший розділ — інтимна лірика. Після скверни, цинізму, збочень у виконанні звихнутих на тілесності молодих і підстаркуватих поетів і поеток, як очисний протяг — світлий шляхетний тон. Розмаїтість психологічних станів, сигнали душі — преображення буденного на святкове у всій сув’язі земного й небесного, наближення до тієї філософії любові, що відклалася в пам’яті осколками класики… Яка нестямна річ — освідчення в коханні. Підказує любов тобі якісь слова. І дівчина твоя — морелька в цвіті раннім — Рожева і бліда, півмертва-півжива. Яка пекельна річ — при гнотику убогім, шикуючи ряди завжди приблизних слів, згадати жінку — подарунок Бога, яку, якби й схотів, — не розлюбив. Так і просяться до цитації такі вірші, як “Червонолист плюща”, “Знов макіяж весни”, “Яка буває врода”, вірш, що завершується рядками: “Тінь рум’янцю біля круглих вилиць. Загадкова жінка. Нічия.” І ще, і ще… “Але куди ж іще?” Це якщо за Вінграновським… Видана коштом Ліги українських меценатів, книга В. Гужви поповнила низку кращих книг видавництва “Ярославів Вал”. Відповідальний за випуск і автор післямови з чітко розставленими акцентами М. Слабошпицький.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
